— Бо я закінчив курс будівництва на Вейнському університеті. Це тоді, коли мав бензинову станцію. Інші, покінчивши з працею, йшли до хати, а я на студії. Вони звичайно тривають два роки, а я закінчив за півроку, дістав диплом, отже дозвіл на самостійну працю.
Пані Ліна розглядає будівельника з деякою міркою зацікавлености, але й недовір’я:
— Як же ви могли так швидко закінчити студії предметів, яких ви не знали, бо, прецінь, ані у Львові, ані в Дивізії…
— Майте на увазі, мій батько був будівельником на цілий повіт, і я багато знав від нього, особливо, коли йдеться про практичний бік справи.
Ах, подумаєте, скільки людина має в собі успадкованого від предків! Алеж чи невдача в коханні й подружжі теж звідти? Бурлацька бо доля випала нашому будівельникові…
У хаті в нього чистенько прибрано, а хазяйнує сам господар. На порозі перед хатою він залишає черевики, в яких прийшов із праці. Ліжка гладенько позастелювані, а має господар три спальні, очевидно, для гостей. Вітальню, кухню й купальню — само собою. Кімнати прибрані вишивками, на стінах образи з історичною тематикою та портрети письменників і о. Волошина. І має він чудовий патефон. Кого запросить до себе, тому грає українських пісень. До півночі й поза північ лунає в його хаті пісня, до того ж і сам він співак. Виривається пісня з хати, спитається в лісі та лягає на озерне плесо поночі. Тільки щастя десь забарилося, і не входить воно в цей дім, ані під вікном його не стоїть. Але надіймося, що воно таки повернеться до Олександра, що він таки знайде кохану дружину та заживе з нею щасливо. Тут, на Діброві. Бо хоч і має він житло чи й навіть два в інших місцях, його місце таки на Діброві. Він перший та єдиний, поза Петром, постійний житель Діброви.
Сусідує з Олександровою садибою гладенька, дбайливо доглядана травичка пана Андрія. Як він її стриже, як гладить, як чеше! Наче дорогого перегонового коня. Травичка росте м’якенька, густенька, зелененька. Канадські гуси її вподобали й віддають їй першість перед іншими травичками Діброви. А пан Андрій, якщо не косить, не поле травички та ще щось при ній не ворожить, то сидить перед своїм шатром із зеленого, як і в Івана, брезенту, та відпочиває або підкріплюється добрим куском ковбаси й порядним шматком хліба, хоч ув Америці всі шматочки тоненькі, маленькі та однакові розміром. Це вам не те, що в нас: як заїде ножем, як відріже пайдиґу, є що в руки взяти, є що й на зуби покласти! Ну, а все ж таки, попри все те, живемо й хліб жуємо, хоч і в маленьких шматочках.
Не легко було нам довідатись від Андрія про його історію, а, власне, як і чому покинув рідний край та дістався сюди. Мабуть, він не дуже говіркий. Все ж нам удалося. Одного недільного пополудня ми зійшлись із ним та Іваном, як звичайно, на Йвановій лавочці, і ось що вони обидва нам розказали.
— Ми обидва з Іваном вирішили були залишитися вдома, тобто у Львові. Більша частина наших колеґ зразу ж пішла на захід, бо вони знали, чого можна було дочекатися від большевиків. А ми вирішили, що треба залишитися, бож комусь треба працювати для своїх, хоч і в якому несприятливому положенні. До того ж, ми не знали большевиків та й вони нас не знали. Чого могли від нас хотіти?
Ми обидва влаштувалися в студентській кухні — Іван на вул. Міцкевіча 12, а я в Студентському Домі. Думали, працюватимемо, а крім того, студіюватимемо, і якось воно буде. Але не довго. Швидко стали арештувати студентів-українців. Щодня когось бракувало. Тривожні вістки люди переказували пошепки одні одним. Уже тоді не знати було, хто став на службу большевикам і хто доносить. А робили це, з правила, чужі. Ми стереглися зустрічей з ними, але вони нишпорили й розвідували. Зрештою, большевики захопили ненарушений апарат польської адміністрації та всі секретні інформації. Кожен з нас мав свою картку в картотеці, і там легко будь-кому віднайти кожного. За теперішнє вони нас не могли чіпати, бо ми, поза своєю роботою й студіями, нікуди й ні до чого не вмішувалися.
Але студентів бракувало по кілька осіб щодня. От ми й зійшлися вшістьох та й вирішили не чекати, поки хвиля докотиться до нас, бо коло все більше й більше звужується та, очевидно, нас чекає те саме, що й інших. Виробили ми докладний плян, куди й де йти та як поводитися в кожному випадкові. Кожен із нас узяв із собою тільки ранець із запасною білизною, черевиками, хлібом і салом, і ми подалися в околицю, яку більшість з нас знала. Бо якось так склалося, що частина з нас була уродженцями Бойківщини. Знали ми села, знали й людей. Одинцем кожний з нас дістався до Ступосян. Це село над Сяном у тому місці, де Сян уже збіг із висот, на яких випливає у Сянках, і, вижолобивши собі русло, пливе-в’ється поміж горами й селом у розмірно неглибокому проваллі. Там, у Ступосянах, ми перебули кілька днів, розглядаючи околиці та вивчаючи обставини. Призначили втечу на одну ніч, при цьому вибрали провідника нашої групи. Було також видано розпорядження: на випадок потреби кожен рятуй своє життя сам.
Ніч була зоряна, і ми йшли стежками поза городами, прокрадаючись у тінях верб та ясенів, що росли по городах. Дорога, однак, швидко покинула село та почала наближатися до річки. Ми чули її шум. Він був гучний тут, бо Сян у тому місці стрибає по камінних порогах, пропливає вузькими гамірними протоками та розливається по ріні плес. Здавалося, пару кроків, і ми опинимось на березі. Але не було воно так близько, як здавалося. До того ж, зійшов місяць, стало ясно, дуже ясно. Ми вже чули рівномірні кроки большевицьких прикордонних сторожів, проте ми йшли, прокрадаючись. Місяць освітив нас дуже ясно так, що, мабуть, нас було здалеку видно. Із-за кущів вийшов вартовий і крикнув: «Стой! Рукі вверх! Стрєляю!» Декілька інших обступили нас і повели до будинку прикордонної сторожі. Наша втеча не увінчалась успіхом. Що ж буде далі з нами? Командир сторожі був, як виявилося, українець, дуже милий чоловік. Він почав нас переслухувати. Ми йому розказали, що нічого злого ми не зробили, що нам загрожував арешт, як це сталося з нашими друзями, і що ми воліли втікати, ніж згинути десь у льохах НКВД.
Він, мабуть, добре розумів наше положення, бо дуже співчутливо поставився до нас та ще й жалів нас: «От, шкода, хороші хлопці! Покінчили б студії, були б з вас хороші працівники. А так… ну, нічого, посидите до завтра, а там видно буде. Все ж майте на увазі: вас чекає далека дорога». Запитав нас, чого нам треба, і прислав хліба й кави, а сало ми мали своє. Ще й додав: «Підкріпляйтеся, хлопці!»
Під дверима й за вікном сторожа з рушницями напоготові.
Поїли ми та й вирішили, що ще не все втрачено, будь що буде. По дорозі старатимемось утікти, щоб там не було. Не дивлячись на невдачу, ми жартували й видумували різні небилиці. Тільки один із нашої п’ятки таки заломився, втратив віру, плакав.
Вранці нас знову відвідав командир, питав, як спали та чого нам треба. Я попросив, щоб мені віддали мої запасні черевики, бо перед тим у нас відібрали всі речі. Мені їх повернули, а командир сказав: «Вони тобі придадуться».
Раннім пополуднем нас вивели, розташували двійками та й повели. З переднім і заднім ішов вояк. Сказали: «Шаг направо, шаг налєво — стрєляю!» Передній вояк був москаль, задній — грузин, гарний парняга; я йшов із ним упарі. Ми зовсім мило розговорилися. Я питав про Грузію. Із його розмови, а ще більше з недомовлювань я зрозумів, що грузини не мають причини любити большевиків так, як і українці, хоч сам Сталін і був грузин.
Так ми йшли вздовж річки дорогою, аж поки не дійшли до місця, де Сян повертає ліворуч, а дорога бере праворуч, до села Озвиняч. Це була остання можливість пробувати втечі. Горбач, що йшов із переднім вояком, був сильний хлопець, спортовець, він і був нашим провідником.
— Вже! — крикнув він і кинувся на конвоїра, обнявши його разом із рушницею. Сусід вихопив багнет і проколов ним конвоїра. Але, хоч це й сталося блискавично, той мав ще час вихопити й кинути гранату. В той час я кинувся на свого конвоїра та задушив його руками.
Андрій показує міцні, широкі долоні. Його оголені рамена вузлуваті від вироблених, міцних мускулів.
— Його очі, — продовжував Андрій, — повні жаху, снилися мені довгий час, сняться вони мені й тепер, і не можу їх забути, хоч то й був москаль. Алеж тоді там означало — життя або смерть. Або, принаймні, муки в казематах московських загарбників. Не було вибору.
Те, що наступило потім, відбулося теж блискавично. Ми кинулися до річки. На горбках заграли скоростріли. Прибігли інші прикордонники. За нами посипалися кулі. Але ми швидко перебрели через річку й опинилися на іншому березі. Ми були врятовані.
Андрій віддихнув з полегшею, наче б це відбувалося тепер, наче це було вчора чи нині. Але тоді він був молодим студентом, а тепер його волосся густо пересипане сивиною, а на скронях воно зовсім сиве.
— Я з ним не був у тому часі, — виручив його Іван, — бо тоді, коли їх вночі обступили прикордонники, я якимсь чудом відірвався від нашої групки і скочив у воду. На щастя, вода в тому місці була глибока, і я пірнув по шию, навіть по ніс. За мною посипались кулі, але я таки добився до другого берега. Виліз із води, трусився від холоду, дзвонячи зубами, та від напруги. Треба знати, що це був травень, і на горах де-не-де ще лежав сніг, і вода була льодово-холодна. Я побіг до найближчого селянина, скинув із себе мокрий одяг — вони взяли його висушити — і заліз у сіно, і заснув. Я мусів довго й смачно спати, відсипляючи нервову напругу останніх тижнів, а особливо останніх днів. Коли я прокинувся, люди поверталися з церкви — був якраз Великдень. Відправа відбувалася в школі, бо село перерізав новий більшовицько-німецький кордон, і церква залишилася на тому боці. У того селянина переодягнули мене в селянський одяг, і я вирішив ще почекати. Я вірив твердо й непохитно, що мої друзі таки врятуються і я з’єднаюся з ними для дальшої мандрівки. Я підходив до берега й прислухувався, що діється на тому боці. Щойно другого дня, коли почув стріли, я був певен, що це погоня за ними. Але чи вдалося їм?
— Перейшовши на другий берег, — знову продовжував Андрій, — ми попростували до священика, що був мені знайомий. Він примістив нас в іншій кімнаті, бо боявся німців, які, знаючи про стрілянину, напевно будуть шукати в нього перебіжчиків. Так і сталося.
Священик мав доньок, і вони бігали до нас, гостилися в нас і в батьків, що не було дуже розумно чи хитро, бо німці нас розшукали. Німець, що прийшов до священика, заявив: «У вас є люди!» — «Так, — відповіли йому, — це вчителі з сусідніх сіл прийшли до нас у гості, бо сьогодні ж Великдень! Ось і ви сядьте, вип’ємо, закусимо…»
Сіли вони, гостили й поїли того німчиська, думали, що забуде про «гостей». Але він попив, устав та й каже:
«Шнапс іст шнапс, дінст іст дінст — горілка — горілкою, а служба — службою, а тепер хочу бачити гостей!»
Що ж було робити? Зайшов він до нас у кімнату та й каже просто:
«Ви — перебіжчики. Ми мусимо видати вас большевикам, бо такий у нас договір. Будьте о п’ятій годині на станиці!» А вже в дверях притишеним голосом: «Дорога — на Балигород до Ясла».
Очевидно, на станицю ми не пішли, а подалися пішки до Балигорода. Там роздобули зв’язок із нашими людьми, дістали документи та поїхали до Ясла, а відтіля, як і всі інші, як тисячі нас — світ за очі!..
— Коли я ввійшов до кімнати, — доповнював Іван, — той німчисько якраз обіцяв їм поворот до большевиків. Мене він не чіпав: я був одягнений по-бойківському, то виглядало, що я прийшов до єгомосця за справою. Але й мені не було приємно слухати милої обіцянки того німчиська, хоч він виявився не з гірших, коли так з нами поступив. З ними я й помандрував далі. Отакий то Великдень ми мали 1940 року!
— Мали ви щастя як з одного, так і з другого боку, і в обох випадках ви зустріли непоганих людей, — підмітила пані Ірина.
— Очевидно. А найкраще я згадую того командира прикордонників. Він же навмисне дав нам такий слабий конвой. Міг надіятись, що використаємо цю обставину. В обороні життя й волі людина робиться сильна, непоборна та інколи не одного, а кількох ворогів перемагає…
— Як же тоді пояснити те, що великий український нарід, такий хоробрий та так доведений до кінця большевиками-москвинами, і досі не потрапив скинути з себе ярма? — запитав Олександер, який надійшов до групки якраз тоді, коли Андрій закінчив свою розповідь.
Вечір спадав на Діброву. Озеро вигладилось і було подібне на шматок сталі, що його хтось визубив та повикроював і кинув у провалля. По ньому снувала фльотилія канадських гусок. Вони пливли до свого острова.
— Тату, тату, швиденько!
Пан Бравн вийшов із хати. Лисавий, трохи похилий — у нього всю зиму боліла спина.
— Бачиш?! — кликав радісно схвильований Деві. Це молодший син. У руках він держав сокиру, якою щойно рубав поліна.
Обидва, батько й син, тихцем підкралися до авта. Синій «Бюїк» з білим дахом спочивав собі мирно біля дороги. Перед бічним дзеркальцем сидів Синій пташок. Щебетав-співав, підстрибував і витанцьовував. Його солодка весняна пісенька дзвеніла й грала в холоднуватому ранньовесняному повітрі. Час від часу пташок переставав співати та, ніжно воркуючи, клював дзьобиком дзеркальце. У ньому, в тому дзеркальці, з’являвся такий же дуже гарний Синій пташок. Увесь блакитний, як дрібочка небесної синьки, на підборідді легкий пурпур заходячого сонця. Так, пташинка в дзеркальці, треба сказати, була дуже гарна, дуже принадна. Синій пташок, очевидно, залицявся до пташинки в дзеркальці. Він приспівував, пританцьовував, щебетав. Час від часу прикладав дзьобик та цілував пташинку в дзеркальці. Але вона була холодна, невразлива, недійсна.
Отаке буває й наше кохання: ми віддаємо йому все наше серце, всі почування, але наша кохана далека, холодна й чужа…
Була провесна, що ледве воскресла з зимового сну, і Діброва прокидалася до нового життя. На модринах щойно розпускалися бруньки, білі берези клали свої стрункі, погнуті вітром, стани на бурий рельєф безлистих дубів там, по той бік озера. А воно хлюпотіло дрібними хвильками, що їх морщив холодний вітер. Вони збиралися в легко поморщені складки з дрібочкою пінки на чубках. Озеро було, як гладка зеленкувато-синява сукня Ласкавої Пані, прибрана фальбанами й ніжним білим мереживом. Від озера чи з-поза нього та лісу, чи, може, від блідої далини летів легіт, слалася велика весняна туга. І Синій пташок був закоханий, бо це була пора його кохання. Прикро було, що не мав пари, тож і шукав її, співаючи ніжно.
Батько й син стояли тихесенько, сховані за рогом хати. Синій пташок співав і вертівся, і підстрибував. Алеж і він вкінці зміркував, що його любка якась далека й холодна. Повернув голівку, заглянув до авта крізь відчинене вікно: там над кермом сиділа пташка і дивилася на нього закоханими очима. Сповнений радістю, Синій пташок влетів до авта і припав дзьобиком до пташинки в дзеркалі, до себе самого, відбитого в сяючій тафельці на тлі дерев та кущів, що росли позад авта. Там був ліс, що ледве прокидався зі зимового сну. Але пташине серце давно вже прокинулося й тужило, і Синій пташок заспівав і затріпотів крильцятками, милуючись собою в дзеркалі.
Деві причинив вікно, зайшов до авта й зловив Синього пташка. Тримав у долоні оцю крихітку синяви, сповнену мріями про кохання, злегка гладив пальцем голівку та рожеве підборіддя, що прикривало маленьке горлечко. Воно перед хвилиною співало, але тепер, налякане, замовкло. Батько з сином розглядали пташка та любувалися ним. Бідне створіннячко непокоїлося та старалося вирватися з руки, його серденько билося, очі були повні переляку.