Підвозить вас своїм червоним траком, і коли проїжджаєте крізь браму, каже з гордістю, що оцю браму він будував, а оці стовпи це не будь-яка робота, а «механічна», тобто ніби точна. Коротко, Джо нам подобався, і ми раді, що маємо його за сусіда. Запрошує відвідати його, що зробимо обов’язково, бо його дружина Ена рада нам і відпускає нас з великою китицею квітів і з вузликом зеленини. Найближчий сусід Джо пан Мазур Стенлі, по-нашому Степан, він має веселе прізвище, та ми якось його призабули. Він мав деякий час суперечку з Дібровою. Його будинок був надто близько межі Джо, і сусід нарікав. Все ж одного дня він вирішив, що, мабуть, варто мати спокій, і свій дім переніс, тобто відсунув від межі та ще й повернув передом до озера. Як то роблять — не знаю. Так беруть хату на спину та й несуть?.. Перенісши хату, Стенлі добудував до неї ще одну частину, і тепер вона виглядає значно огрядніше, як перед тим.
Пройдім швидко біля незаселених ділянок, бо кортить поглянути, що роблять власники домів. Он крайній з них, жовтавий дімок неподалік озера. Гарної квітневої неділі ви спинитеся біля нього й, як у нас удома звичай, обіпретесь на огорожу… В Америці майже нема парканів та ще таких, як у нас були — з кілків, дощок чи навіть з кори, — тут все сітки, солідно й гарно вироблені та покриті лякером. Ви, отже, зіпретесь і приглядаєтесь, як мама та донька садять щось на городці. Потім вам закортить заглянути, як там у хаті. Заходите. Там якраз пан Володимир малює стіни, зручно котить рольку, і стіни виходять гладенькі. Скільки ж то в нас люди напрацювалися отими щітками, що так бризкали та після яких все ще зоставалися смуги. Та ще й вапном. А тут і малярів не кличуть. Кожна пані вміє працювати тією ролькою, досконалими фарбами гладесенько покриваючи стіни.
— Як помалюю, то швидко й скінчу. Ще бракує лінолеуму на підлогах, де-не-де ще залишається викінчити то те, то інше. І кінець. Доволі праці вклали ми в цей будинок. Якби не діти, не варто було б. Але дітям треба повітря, треба свободи.
То правда. Троє діток граються на подвір’ї. Двоє старшеньких з них уже пластунки, і вони он там пускають човники по воді. Якби не зв’язок з Пластом, ні одна сім’я не думала б про Діброву.
У їхньому сусідстві Богданів дім. Можна б його назвати Богданівкою, якби мене запитали. Назва дуже гарна, історична. Пан Богдан майстер, будівельник, тому усе в нього фахово та добірно. Одначе він повернувся спиною до дороги, наче б казав: мене люди зовсім не цікавлять. До дороги гараж і задній вхід до дому. Зате спереду, від озера — о! чудова порча здовж цілого будинку. Засклена, коли треба — затінювана заслонами. На ній і стіл, і м’які крісла, і лежанка. У широкій рамі вікна вся Діброва з озером і будинками по той бік і лісом, що ледве просипається з зимового сну. Наче картина-малюнок. Якби я вміла малювати, я не просила б нікого, щоб оздобив ілюстраціями цю книжку: вид з Богданової порчі був би, може, й на цілу сторінку. Він нагадує нам якісь курорти, що ми десь бачили.
Хоч іще далеко до «сезону», але тут вже гості. Їх поять і годують, їм панство Богдани з задоволенням показують хату. Хоч вона теж іще не викінчена, але всюди познаки заможности й достатку. Такого холодильника ви, певно, ще не бачили, бо й я ні. Він зелений, як морська вода, з золотим окуттям. І великий! Чого там тільки не вміститься! Буде чим уліті частувати приятелів. Меблі всі новісінькі, ще опаковані з печатками. Американці кажуть: «брендню». Є навіть опалювання: маленька пічка на середині будинку, і з неї рури розповсюджують гаряче повітря. Так що це одинокий дім, куди люди можуть приїхати взимку.
У власників дому лише один син. Ще десь у школах чи що. Це майже єдиний випадок, що батьки не будують для дітей, а для себе. І правильно.
На сусідній ділянці сивіюча пані сапкою поле в городчику. Там квіти. Колись вона дала мені кущик рути, і я посадила його, як звичайно, на чужому городі та й нагадувала: «Посадила руту-м’яту»… Або: «Зелена рута — жовтий цвіт» — така стара пісенька, що її співали незаміжні, постарілі дівчата там, у Старому Краю. Голoc був, звичайно, безбарвний і свідчив, що його власниця вже втратила надію, що розпустить косу по плечі, як співається в пісні, а вже й мови немає, щоб котрийсь заплакав за нею. Покидаючи шпиталь серед Диких Піль, я так і залишила руту-м’яту, щоб стелилась попід хату (бачите, навіть вірш у мене вийшов!..).
Та повернімось до сивіючої пані. На її обличчі журба чи зневіра. Мабуть, турбується сином. Але, на мій погляд, робить вона неправильно. Бо, кінець-кінцем, він знайде собі шлях у житті, навіть якщо стане актором, до чого має талант. Адже є й були великі актори, які добули більше слави, ніж учені чи винахідники. В Америці ж Галівуд…
А будувати не збираються — нема для кого.
Та не думаймо про сумні дії батьків і дітей! Було передбачення, що на Новій Землі виринуть і в цій ділянці нові клопоти й ускладнення для обох сторін: для батьків і для дітей. Може, з часом діти привикнуть до «американізму» та знову повернуться обличчям до науки та добування знання й звання, як це ми робили вдома. Може й батьки перестануть вимагати від дітей, щоб ішли їхніми слідами… Щождо Лесі, нашої сивіючої пані, то вона знайшла й тут на своїй ділянці щось дуже миле. Воно прояснює її обличчя та приносить їй радість. Воно воскрешує у неї почування материнства й потребу захищати й піклуватися. Пожурившись своїми справами, вона веде вас до дерева — у неї в господарстві їх два — стає на коліна й відгортає листя, змішане з сірою шерстю. І що показується? Під покриттям цієї мішанини нірка, а в ній прегарні молодесенькі зайченята! Притулились одне до одного, голівки кругленькі з клапатими вушками й чудовими карими сіяючими оченятками. Зайченятка вже в буреньких кожушках з темними смугами. Вони чудові, оці діточки мами-зайчихи. Але де ж вона поділася?
— Чистила я бур’ян і наблизилася до дерева, — розказує пані Леся. — Мене зацікавила така велика кількість шерсти в одному місці, і я відгорнула її. І що ж бачу? Мама-зайчиха годує малечу. А вони голенькі й сліпенькі. Я не вірила, що ці червячки житимуть. Швиденько закрила нірку та й пішла собі геть. Можете собі уявити, що до десяти днів малеча виросла он як і покрилася м’якеньким, гарнесеньким кожушком, із такими чистими, сіяючими оченятками.
— Мама вдень не сидить при них, мабуть, рано-вранці вона покидає їх і десь скривається в лісі чи пасеться або спить. Але як тільки смеркне, вона виходить на узлісся і чекає, щоб ми пішли собі геть і взагалі щоб люди забралися звідси. Вона тоді швиденько до хатки! Мої сусіди не раз бачили її, коли, бувало, забарилися та сумерк захопив їх у Діброві.
Скоро, мабуть, і зайченятка покинуть хатку та підуть у світ. Для них — це суміжні ліси. На жаль, усюди на них чигає безліч небезпек. Тому вони такі полохливі. Полюють на них усі звірі, що живуть у Діброві, більші птахи, а навіть і вужі. То як же їм жити?
На щастя, мама-зайчиха приводить їх на світ одних за одними і так заселює світ. Тож не пропадає плем’я зайчиків-трусиків, довговухих клапанців. Маленькими вони дуже, дуже солодкі.
Щоб краще ознайомитись зі споконвічною справою-проблемою батьків і дітей, що набрала тут у нових обставинах ще більшої ваги, зайдім ще до одного дому, хоч він трохи далі від попередніх домів і ділянок. Це власність пана Володимира, але іншого. Він, хоч галичанин, але бандурист, і обіцяє собі, що краще, ніж інші, виховає своїх дітей та зробить з них добрих українців. У нього теж троє дітей, як і в іншого Володимира, і вони майже однолітки. І як ті, вони належать до Пласту та говорять по-українському. А Ігор, як ще був маленький — йому тепер десять літ — заявив мамі, що він не ожениться з чужинкою, а тільки з дівчиною-українкою та ще й пластункою. Побачимо, що скаже він, як ще трохи підросте. А тепер Володимир Бандурист побудував хату для дітей. Вона теж біла, але нижня її частина покрита яскраво-бронзовим «сайдінґом», від чого дім виглядає статечніше. Крім Ігоря, там ще Ліда й Марта гніздяться та виховуються на справжніх українок.
З поспіху до тих дітей ми так і перестрибнули понад ділянками директорів: пана Інженера, того, що ще й досі управляє Дібровою, і другого пана, Зеня, що розказував колись про страхи-духи у Діброві. З ним трапилось щось несподіване, нове. Ні, духи його не залякали на смерть, але сталося таке, чого не сподівалися панни й удовички, що мали на нього око. «З одною ходив, з другою любився», — як у тій пісеньці. — «Любив мене, мамцю, водив мене, мамцю…» Аж тут — гульк! — і оженився. Узяв собі панночку імпортовану зі Старого Краю, бо тутешні йому не до вподоби. Кудись вона приїхала, мабуть, у гості до свояків, чи не до Філядельфії. А пан Зеньо знюхав і — хап! Гордо й бундючно став ходити по Діброві з панею крок-у-крок, нога-в-ногу, а сам так і сяє. І що не крок: «Дозвольте представити вам мою дружину!» А ті, що не знали, аж ахають!
Мило-дружньо зажив Зеньо, а пані пристала до нас і припала нам усім до вподоби, так і прилягла до серця. З того часу Зеньо перестав ходити сам, ви завжди бачили їх вкупці. І як прийшла зима, пані стала сподіватися дитинки. То вже радість, то вже щастя!
Раннім літом пані Ірина почала було родити таки тут, на Діброві. А це тому, що був вечір напередодні пікніка Діброви і треба було робити голубці на завтра. Робили вони їх удвох, а пані Ірина між болями усміхалася та швидко крутила також голубці. Якби не пані доктор, яка прогнала її до Дітройту, родила б на Діброві, і ми мали б нашу першу справжню дібров’янку.
На своїй ділянці пан Зеньо ще не почав нічого будувати. Але надіймося, що тепер, коли в нього доня, він схоче для дружини й доні звити кубелечко хоч би тут, на Діброві.
Та не думайте, що його життя — одна радість, одне щастя. Він бо має немало турбот і прикрощів з Дібровою. Люди нарікають на те, на се, хочуть нових будинків, позики не підписують, з його пляжі не задоволені та ще й ще таке інше. Хто їм догодить?
Далі ділянка за ділянкою лицем до берега, що вигнувся вбік озера. Он скоро вже й місток Бандуристів. Ви пригадуєте собі, як його клали? До нього добігають ділянки, покриті дбайливо доглянутою травичкою. Влітку на тій травичці одне чи друге шатро, в якому живуть сім'ї й гості бандуристів. Там в одному місці бандурист Петро встановлює свої телескопи та показує охочим далекі світи. Зайдемо колись і ми!
З помосту Бандуристів завжди хтось рибалить. Сітка завжди наповнюється отими «блю ґілс», окунями й соняшними рибками. Може, то хтось із сім’ї бандуристів, може, навіть сам майстер Юхим, а може, хтось із гостей, що дістав дозвіл рибалити.
Маленька грядка на ділянці пана Павла Михайловича. На ній, мабуть, помідори або щось інше. Але не важно, що там росте і чи взагалі росте. Він розуміється на всьому живому, а найбільше на бджолах. Солідний він дібров’янин, ні одної суботи чи неділі не пропустить. Біда тільки, що в нього немає авта і що його мусять підвозити сусіди, бо живе він осторонь від наших скупчень — в Гемтремку, а це ані захід, ані схід, а північ, тільки не нашого півострова й не земної кулі, а північ міста Дітройту.
По сусідстві — брезентове шатро, в ньому хтось живе. Але хто? Пан Іван, чоловік Тамари, яка поза лікарським званням світу не бачить. А Іванцьо, він таки з бойків, ґаздує собі сам. У нього в шатрі і посуд, і постіль, і ремесло, і харчі — ціле ґаздівство. Возить глину тачками, копає грядки, поле, рівняє, садить-засіває на грядках. І чого він не мав минулої осени! І буряки, і кріп, і огірки, і полуниці, і гарбузи, і кавуни, і малина, і… не тямлю вже більше, що. Усе те бралося за лоби і росло-цвіло. Ого, помідори забула! Іван усіх запрошував зайти та нарвати собі помідорів чи зщипнути якого кавуна або гарбуза. Потім він заготовляв на зиму кислі огірки, квасив зелені помідори і заварював бурячки. Газда таки газда, що не кажіть! У нього ґаздівська кров з роду в рід. Як поночі, в уяві, а інколи й видимо-явно він бачить свої зелені опацькі Діли — верхи, порослі дрібним вівсиком і зелені картопляною натиною. А там, повище, і ліс шумить-співає:
Може, й в’яне за Тамарою. Але вона піклується чорними дітьми, робить їм «шати», витягує шматки скла та зашиває рани в м’ячів і кийків, що придбали в грі на елі там, у старій дільниці, де поголовно чорне населення. Але одного дня подружжя поставить на Діброві будиночок і заживе щасливо. Тоді, о, тоді матимемо ми де побувати!
Пан Олександер уже викінчив свій дім. Його білі стіни пан професор розмалював дрібним полтавським узором, такими квіточками, що в’ються вздовж підвалин та понад вікнами. Це гордість пана професора та вияв його всебічного таланту.
Немає вже Боска: кусливий був, і довелося позбутися вірного товариша. З ким плаватиме Олександер улітку?
На березі ватра. Палахкотять великі стовбури, тріскотить полум’я, і Олександер розказує:
— За горами, за Карпатами є країна, про яку до війни світ нічого не знав. По правді, не знали багато й брати-галичани, хоч ми одної крови. Це вже одні й другі володарі наші дбали, щоб між нами не було багато зв’язків. Їм бо залежало насамперед на змадярщенні, а після першої світової війни на зчехізуванні тієї гарної закутини. Чи ви були в нас, на Карпатській Україні?
Олександер уже не вживає старої назви — Закарпаття, Підкарпаття. Для нього це Карпатська Україна, бо він бачив, як вона народилася й як померла.
— Була. Я студіювала в Празі, у Чехії, тож ми їздили на вакації в Карпати. Хоч воно й було по той бік кордону, але для нас це було майже як удома. У Великому Бичкові ми вигрівалися над берегами Тиси та купалися в її прудкій кришталево чистій воді.
— Отже, село, де я родився, на схід від Бичкова, поблизу Хусту. І хоч про Хуст у давнину ніхто не знав, та про Пилипець багато людей знало. Там бо о. Устянович року 1855-го видав першу книжку проповідей для священиків. Щойно під час Другої війни вславився Хуст як столиця малої, але хороброї Карпатської України.
Я мав тоді п’ятнадцять літ і ходив до школи. Мій батько й двоє моїх братів були учасниками тих подій. Отож, коли мадяри зайняли нашу щойно народжену країну, всіх нас, учнів, учителів і монахів, забрали й повезли на словацьку границю. Там нас тримали одну добу в манастирі, збитих в кутку, під прицілом автоматів, що їх направили на нас два цигани. Ми вже думали, що нас постріляють. Але вони переслухували нас і просліджували нашу справу, вчителів і монахів заарештували й повивозили, а нас, хлопців, розпустили. Що ж було мені робити? Я перейшов нелегально кордон і опинився в Ярославі, де вступив до гімназії. Там я вчився два роки.
Був сорок перший рік, як ми кидали школи та знову нелегально переходили Сян та діставалися до Галичини. Ми хотіли йти в Україну воювати. Але нас німці зловили та відставили до Берліну на роботи. З Берліну я втік і таки дістався до Галичини. Спершу записався до Малої Семінарії, але, коли творили Дивізію, я вступив до неї.
— Як з того можна пізнати, ви неспокійний дух і любите пригоди.
Олександер сміється:
— Це вже, мабуть, від дідів у мене така вдача. Мій предок прийшов з Полтавщини триста літ тому та поселився на Карпатській Україні. Звідти в мене на хаті й полтавський взір, хоч стиль хати не відповідає йому, й потреба мандрівки.
— Про Броди ви не потребуєте багато розказувати: всі ми знаємо, як там було.
— Е, не всі й не все. А вже напевно не було так, як писав Багряний у своєму «Вогненному Колі». Одне тільки правда: з тим відділом, що пробився крізь те коло, я дістався в Карпати, на потойбічне узбіччя. Там нас переформували й вислали на фронт під Ґрац, це вже в Австрії, на південь від Відня. Там ми стояли в тяжких боях з большевиками-москалями, але це був уже кінець війни та неминучий розпад і фронту, і німецької держави. Забрали ми, отже, наших ранених на ручні возики та й подалися на захід. Так ми йшли та їхали триста кілометрів. Не розказуватиму вам, які труднощі ми мали навіть з нашими таборовими владами та яких треба було хитрощів, щоб якось пробиватись крізь життя в ту пору. Та ще й з нашими раненими. Я сам мав прострілене ліве рамено, прикинулася гангрена, і донині маю кулю в легенях. Але з тих пір, які б не були труднощі, ми їх поборювали, і то хитрощами. Так ми вилізли з усієї халепи та дісталися до Америки.
Олександер прижмурює ліве око, і обоє — він і співрозмовниця — сміються.
— Ви й далі хитрун. Думаю, що завдяки хитрощам ви не переживали тут таких тяжких і неприємних перших часів, як інші емігранти.
— Це правда. Але тут допомогло мені знання англійської мови. Я вивчав її весь час побуту в Мюнхені. Попри те, я студіював і в Українській Економічній Школі осягнув диплом економіста. Багато людей той час промарнувало, тому й мали опісля більші труднощі в чужині. Щодо мене, то я став уже тут, в Америці, продавцем ув одній фірмі, потім власником бензинової станції, а тепер будівельником.
І справді! Пан Олександер сам побудував і свій дім, а тепер має власне будівельне підприємство, і кажуть люди, що йому гроші самі в руки лізуть.