— Послухай, Рейчел, — почав Джиммі, — я розумію, що ти налякана, але тут ти в безпеці, а я мушу робити свою роботу. Якщо твої батьки в тій машині, ми ж не хочемо, щоб із ними сталося щось зле, правда?
— ІДІТЬ ПРИВЕДІТЬ МАМУНЮ Й ТАТА, ПАТРУЛЬНИЙ ДЖИММІ! — зарепетував Блейкі. — МИ НЕ ХОЧЕМО, ЩОБ З НИМИ СТАЛОСЯ ЗЛЕЕЕ!
Джиммі побачив іскру надії в очах дівчинки, проте не настільки великої, як він міг би сподіватися. Як той агент Малдер у старому серіалі «Цілком таємно», вона хотіла вірити… але, як напарниця Малдера агент Скаллі, чомусь не могла цього зробити. Що воно таке побачили ці діти?
— Будьте обережним, патрульний Джиммі, — підняла палець дівчинка. Це був учительський жест, який через легеньке тремтіння здавався ще більш чарівливим. — Не торкайтеся її.
Наблизившись до універсала, Джиммі дістав свій службовий автоматичний пістолет «Глок», але запобіжник залишив ввімкнутим. Поки що. Ставши лівіше від прочинених дверей, він знову запропонував усім, хто є в машині, вийти, спершу показавши відкриті й порожні руки. Ніхто не виліз. Він потягнувся до дверей, але згадав прощальне застереження маленької дівчинки і завагався. Скористався дулом пістолета і гойднув двері, щоб відчинилися ширше. Тільки вони не відчинилися, а пістолет міцно прилип. Не машина, а суща клеєварня.
Джиммі смикнуло вперед, немов дужа рука вхопила «Глок» за дуло і рвонула. Була якась секунда, коли він ще міг його відпустити, але така думка навіть не зринула у Джиммі в голові. Одним із найперших правил, яких їх навчали в академії, було: після того як ти дістав свою табельну зброю, ніколи не випускай її з рук. Ніколи.
Отже, він і не випускав, а машина, яка вже з’їла пістолет, тепер їла його пальці. І руку. Знову вийшло сонце, відбиваючи на асфальті його тінь, що зменшувалася. Десь кричали діти.
«Цей універсал припечатується до патрульного, — подумав він. — Тепер я зрозумів, що вона мала на увазі під липу…»
Потім розквітнув великий біль і всяка думка припинилася. Часу вистачило для одного скрику. Тільки одного.
Звідти, де він стояв — за сімдесят ярдів віддалік, — Піт Сіммонс усе це бачив. Він бачив, як штатний патрульний, щоб цілком відчинити двері універсала, тягнеться до них дулом пістолета; він бачив, як дуло зникає у дверях, немов уся та машина не що інше, як оптична ілюзія; він бачив, як патрульний шарпається вперед, як котиться з його голови великий сірий капелюх. Потім патрульного засмикнуло крізь двері всередину і тільки той його капелюх залишився лежати поруч із чиїмсь мобільним телефоном. Далі була пауза, а потім та машина збіглася сама в себе, наче пальці в кулак. Ще згодом прозвучав удар тенісної ракетки по м’ячику — «пак!» — і брудний стиснутий кулак знову став машиною.
Той малюк почав ридати; маленька дівчинка чомусь знову і знову кричала: «Тридцять», наче думала, ніби це якесь чарівне слово, що його Дж. К. Роулінг чомусь оминула у своїх книжках про Гаррі Поттера.
Задні двері поліцейської машини відчинилися. Діти вилізли. Обоє ридма ридали, і Піт їх не ганив. Якби він не був таким ошелешеним тим, що щойно побачив, він би й сам, мабуть, плакав. Йому зринула дика думка: ще один або й пара ковтків тієї горілки можуть виправити цю ситуацію. Це допомогло б йому послабити свій переляк, а якби він менше боявся, то зміг би вирахувати, що ж йому, збіса, робити.
Тим часом діти знову, задкуючи, відступали. Пітові спала думка, що будь-якої миті вони можуть кинутися навтьоки. Він не міг їм цього дозволити; вони вибіжать просто на дорогу і там їх поплющить транспортом.
— Агов! — закричав він. — Агов, ви, дітки!
Коли вони обернулися в його бік — великі, безтямні очі на блідих обличчях, — він помахав рукою і вирушив до них. І тут знову вийшло сонце, цього разу солідно.
Малюк зробив крок уперед. Дівчинка його відсмикнула. Спершу Піт подумав, що вона боїться його, потім уторопав, що страшиться вона тієї машини.
Він круговим жестом показав їм: «Обійдіть її! Обходьте й давайте сюди!»
Вони прослизнули крізь огородження по лівий бік проїзду, давши якомога більшого гака від універсала, а потім вирушили через парковку. Коли вони добралися до Піта, дівчинка відпустила руку свого братика і сіла, сховавши обличчя в долонях. У неї були кіски, які, мабуть, заплела її мати. Дивлячись на ті коси і розуміючи, що мати цієї дівчинки ніколи більше їх не заплітатиме, Піт почувався жахливо.
Малюк підвів серйозні очі:
— Вона з’їла мамуню й тата. Вона з’їла пані конярку і патрульного Джиммі теж. Я думаю, вона хоче з’їсти всіх. Вона хоче з’їсти весь світ.
Якби Піту Сіммонсу було років двадцять, він міг би поставити купу запитань, які не мають жодного значення. Оскільки він мав уполовину менше років і був здатний сприймати саме те, що сам щойно бачив, він запитав про дещо простіше й наразі доцільніше:
— Агов, дівчинко. А ще поліція приїде? Це тому ти там кричала: «Тридцять» ?
Вона зронила руки і подивилася вгору на нього. Мокрими й червоними очима.
— Так, але Блейкі правий. Вона і їх з’їсть також. Я казала патрульному Джиммі, але він мені не повірив.
Піт їй вірив, тому що він це бачив. Але ж вона права. Поліцейські не повірять. Згодом так, мусять бо, але не раніше, ніж ця машина-монстр з’їсть їх іще цілу купу.
— Я думаю, вона з космосу, — сказав він. — Як у «Докторі Хто» .
— Мамуня й тато не дозволяють нам його дивитися, — повідомив Пітові малюк. — Вони кажуть, що він сильно лячний. Але ця страшніша.
— Ця жива, — промовив Піт більше сам до себе, ніж до них.
— Атож, — кивнула дівчинка і видала довгий, тужливий схлип.
Сонце на мить сховалося за одну з розгулялих хмарок. Коли воно виринуло знову, разом з ним з’явилась і певна ідея. Піт сподівався показати Нормі Теріо і решті Сракажених Рейдерів дещо, що їх здивує достатньо, аби дозволити йому приєднатися до їхньої ватаги. Та потім Джордж як старший брат відкрив йому тверезу правду: «Всі вони той дитячий фокус бачили вже тисячу разів»
Може, й так, але, може, ота штука, що стоїть отам, не бачила цього тисячу разів. Чи й жодного разу. Може, там, звідки вона з’явилася, не мають збільшувальних лінз. Або сонця, як на те пішло. Він згадав одну серію з «Доктора Хто», про планету, де весь час було темно.
Десь звіддалік він почув сирену. Якийсь коп їде. Коп, який не повірить нічому з того, що казатимуть йому маленькі діти, оскільки, як переконані дорослі, малі діти верзуть бозна-яке лайно.
— Ви, дітки, залишайтесь тут. Я хочу спробувати дещо.
— Ні! — вхопила його за зап’ясток дівчинка пальцями, що вчувалися пазурами. — Вона тебе теж з’їсть.
— Я не думаю, що вона може пересуватися, — запевнив її Піт, звільняючи свою руку. Дівчинка залишила на ній пару кровоточивих подряпин, але Піт не злився і не ганив її. Він, мабуть, поводився б так само, якби таке трапилося з його батьками. — Я думаю, вона залипла на одному місці.
— Вона може дотягнутися, — сказала дівчинка. — Вона вміє дотягуватися своїми шинами. Вони тануть.
— Я стерегтимуся, — мовив Піт, — але мушу це спробувати. Тому що ти права. Приїдуть копи, і вона їх з’їсть також. Залишайтесь на місці.
Він вирушив у бік універсала. Коли наблизився (але не занадто наблизився), він розстібнув свою сідельну сумку. «Я мушу це спробувати», — сказав він малим, проте правда була голішою: він бажав це спробувати. Це буде ніби якийсь науковий експеримент. Можливо, це прозвучало б по-дурному, якби він таке комусь сказав, але він не мусив казати. Він просто мусив це зробити. Дуже… дуже… обережно.
Його проймало потом. Коли вийшло сонце, день потеплішав, але Піт розумів, що це не єдина причина. Він подивився вгору, примружившись від сліпучості. Це сколихнуло його ПОХМІЛЬНИЙ біль, ну то й що. «Не заходь за хмару. Навіть не смій. Ти мені потрібне».
Він дістав із сідельної сумки своє збільшувальне скло «Річфорт» і присів, щоб покласти сумку на дорогу. Хруснули суглоби в його колінках, і двері універсала хильнулися, відчинившись на кілька дюймів.
Він зробив іще один крок. Тепер він опинився достатньо близько, щоб торкнутися борта універсала. Якби достатньо дурним був тобто.
— Стережися! — гукнула дівчинка. Тепер вона з її малим братиком стояли, обіймаючи одне одного. — Стережися її!
Обережно — наче дитина, що лізе рукою до клітки з левом, — Піт простягнув уперед збільшувальне скло. На борті універсала з’явилося кружальце світла, але занадто велике. Занадто лагідне. Він підніс лінзу ближче.
— Шина! — закричав відчайдушно той маленький хлопчик. — Стережися ШИ-ИИ-НИ!