— Про яку саме машину ми говоримо, Рейчел?
— Про ту, що попереду, поряд з машиною мого тата. Про ту, що брудна.
— Та брудна машина з’їла тата й мамуню, — оголосив малюк Блейкі. — Ви можете дістати їх, ви ж полісмен, у вас є пістолет!
Усе ще спираючись на коліно, Джиммі обнімав дітей і придивлявся до брудного універсала. Сонце сховалося знову, їхні тіні зникли. По автостраді з шурхотом пролітали машини, але тепер повільніше, беручи до уваги блимання синіх вогників.
Нікого в «Експідішені», «Пріусі» та пікапі. Він гадав, що в кінському трейлері теж нікого нема, хіба що вони зачаїлися там навпочіпки, але в такому разі кінь, мабуть, поводився б набагато нервовіше, ніж зараз. Єдиною машиною, середини якої він не міг роздивитися, була та, про яку ці діти казали, що вона з’їла їхніх батьків. Джиммі не подобалося, як по всіх її вікнах розмазано грязюку. Чомусь здавалося, ніби це було зроблено навмисно. Також йому не подобалося, як лежить той тріснутий телефон біля її водійських дверей. І обручка поряд з ним. Абсолютно зловісна ця обручка.
Раптом водійські двері рипнули, частково відчинившись, підвищивши Коефіцієнт Зловісності щонайменше відсотків на тридцять. Джиммі напружився і поклав долоню на рукоять свого «Глока», але з тієї машини ніхто не виліз. Двері просто так собі й висіли, прочинені на шість дюймів.
— Це так вона намагається заманити вас досередини, — голосом, ледь чутнішим за шепіт, промовила дівчинка. — Це якась машина-монстр.
Відтоді як він іще хлопчиком дивився той фільм, «Кристіна», Джиммі Голдінг не вірив у існування машин-монстрів, але він вірив, що інколи монстр може причаїтися в машині. І в цій хтось таки є. Як інакше відчинилися двері? Там може бути хтось із батьків цих дітей, поранений, неспроможний крикнути. Там також може лежати на сидінні якась людина, щоб її силуету не було видно крізь замазане гряззю заднє вікно. Ймовірно, озброєна людина.
— Хто там, в універсалі? — гукнув Джиммі. — Я штатний патрульний і вимагаю, щоб ви озвалися.
Ніхто не озвався.
— Виходьте. Спершу руки, і я бажаю їх бачити порожніми.
Єдине, що вийшло, це сонце, воно відбило тінь дверей на асфальті на пару секунд, перш ніж знову пірнути в хмари. Потім залишилися тільки ці прочинені двері.
— Ходімо зі мною, дітки, — сказав Джиммі і спрямував їх до свого крузера. Він відчинив задні двері. Вони вдивлялися в безладну купу робочих паперів, підбиту смушком куртку Джиммі (якої сьогодні він не потребував) та дробовик, примкнутий і замкнутий на спинці широкого сидіння. Особливо в це.
— Мамуня й тато кажуть ніколи не залазити до машин чужих, — промовив хлопчик на ім’я Блейкі. — І в дитсадку так кажуть також. Чужі — недобрі.
— Він полісмен із поліцейською машиною, — сказала Рейчел. — Усе гаразд. Залазь. А якщо торкнешся тієї рушниці, я тебе нашльопаю.
— Добра порада щодо рушниці, але вона замкнута і запобіжник гачка ввімкнуто, — сказав Джиммі.
Блейкі заліз і зазирнув через сидіння.
— Ого, у вас є айпад!
— Замовкни, — наказала Рейчел. Вона було почала залазити досередини, та потім подивилася на Джиммі Голдінга втомленими, переляканими очима. — Не торкайтесь її. Вона липуча.
Джиммі ледь стримав усмішку. Він мав дочку, лише десь на рік молодшу за цю дівчинку, і вона могла б сказати таке саме. Він вважав, що малі дівчатка природно поділяються на дві групи: шалапутки і чистьохи. Як і його Еллен, ця була чистьохою.
От із таким хибним, і невдовзі фатальним, розумінням того, що мала на увазі Рейчел Луссіер під «липучістю», він зачинив їх на задньому сидінні патрульного крузера № 17. Нахилившись у переднє вікно, Джиммі вхопив мікрофон. Він ні на мить не випускав з очей прочинені двері універсала, тож і не бачив хлопчика, який стояв углибині відпочинкової зони поряд із рестораном, притискаючи до грудей сідельну сумку зі шкірозамінника, наче якесь синюшне немовля. За мить знову визирнуло сонце і Піта Сіммонса проковтнула тінь від ресторану.
Джиммі викликав відділок у Ґреї.
— Сімнадцятий, прийом.
— Я на старій відпочинковій зоні «81 Миля». Маю чотири покинуті автомобілі, одну покинуту коняку і двох покинутих дітей. Один із цих автомобілів універсал. Ці діти кажуть… — Він завагався, але потім подумав: «Та що за чорт»: — Ці діти кажуть, він з’їв їхніх батьків. Я думаю, вони мають на увазі, що хтось усередині тієї машини захопив їх. Я хочу, щоб ви прислали сюди всі доступні патрулі, контакт?
— Контакт, усі доступні патрулі, але знадобиться десять хвилин, поки перший добереться туди. Це Дванадцятий патрульний. У нього код сімдесят три у Вотервілі.
Ага, Ел Ендруз, звичайно, напихається в Боба в «Бургері» й теревенить про політику.
— Зрозуміло, контакт.
— Сімнадцятий, дайте мені ВМН тієї машини, я спробую її пробити по базі.
— Негатив по всіх трьох позиціях. Номера нема. А щодо виробника і моделі, це корито так заляпане грязюкою, що я не можу розібрати. Напевне, американське. «Так мені здається». Ймовірно, «Форд» або «Шеві». Діти сидять у моєму крузері. Їхні імена: Рейчел і Блейкі Луссіер. Вітряна вулиця у Фелматі, номер будинку я забув.
— Дев’ятнадцять! — прокричали Рейчел і Блейкі разом.
— Вони кажуть…
— Я чую, Сімнадцятий. А в якій машині вони туди приїхали?
— У татовому Експандішені, — закричав Блейкі, радий, що може допомогти.
— «Форд Експідішен», — повторив Джиммі. — Номер: три-сім-сім-два IY. Я хочу підступитися до цього універсала.
— Контакт. Будь обережним там, Джиммі.
— Зрозуміло, контакт. О, можеш іще зв’язатися з диспетчеркою дев’ять-один-один і передати їй, що з дітьми все гаразд?
— Це ти говориш чи Пітер Таунсхенд?
— Сімнадцятий, мені шістдесят два.
Він уже було повернув мікрофон на місце, але натомість подав його Рейчел:
— Якщо що-небудь трапиться — будь-що погане, — натискай оцю кнопку збоку і кричи «Тридцять». Це означає: офіцер потребує допомоги. Запам’ятала?
— Так, але вам не можна підходити до тієї машини, патрульний Джиммі. Вона кусається, і гризе, і вона липуча.
У своєму зачудованні тим, що опинився в справжній поліцейській машині, Блейкі, котрий на якийсь час забув було про те, що трапилося з його батьками, тепер про все згадав і почав знову плакати:
— Я хочу до мамуні й тата!
Попри всю химерність і потенційну небезпечність ситуації, те, як виразно Рейчел Луссіер підкотила очі — «бачите, з чим я змушена мати справу», — ледь не спонукало Джиммі розсміятися. Скільки разів він бачив саме такий вираз на личку п’ятирічної Еллен Голдінг?