Джонні відповів:
— Можливо, колись так і зробить. У неї точно є інстинкт убивці, коли йдеться про її меншого братика.
За це Карла стусонула його ліктем, але правди ніде діти. Колись вона була чула, ніби між дітьми в родині менше ревнощів, коли діти різної статі. Якщо так, то Рейчел з Блейком були винятком, який доводив загальне правило. Карла іноді думала, що найзвичніші слова, які вона тепер чує, це «не я почав/почала». Тільки й різниці було — родова форма дієслова.
Першу сотню миль цієї подорожі обоє дітей ладнали між собою доволі непогано, почасти завдяки тому, що відвідини батьків Джонні завжди приводили їх у гарний настрій, а більшою мірою тому, що Карла розсудливо заповнила нічийний простір між дитячим сидінням Рейчел і крісельцем для малюків Блейка іграшками та книжками-розмальовками. Але після їхньої зупинки перекусити-попісяти в Огасті сварки зачалися знову. Мабуть, через ті ріжки морозива. Давати дітям солодке під час довгої поїздки машиною — це те саме, що бризкати бензином на розпалене вогнище, Карла це знала, але ж неможливо відмовляти їм геть у всьому.
У відчаї Карла розпочала гру «Пластик-Фантастик», виступаючи в ролі судді й нагороджуючи очками дітей за побачених ними садових гномів, колодязі побажань, скульптури Діви Марії й усяке подібне. Проблема полягала в тому, що на цій автомагістралі було багато дерев, але вельми мало отих вульгарних придорожніх експозицій. Її гостроока шестирічна донька і гостроязикий чотирирічний син уже почали було відновлювати свої звичні ремствування, коли Рейчел помітила цей кінський причеп, припаркований трішки далі старої відпочинкової зони «81 Миля».
— Я хочу знову погладити конячку! — закричав Блейк. І почав смикатися у своєму дитячому кріслі, найменший у світі брейкденсер. Ноги вже мав достатньо довгі, аби копати спинку водійського сидіння, що Джонні вважав trиs неприємним.
«Скажіть мені хто-небудь знову, чому мені схотілося завести дітей? — думав він. — Просто нагадайте мені хто-небудь, що я тоді собі думав. Я знаю, що в той час у цьому був якийсь сенс».
— Блейкі, не бий ногами татове сидіння, — промовив Джонні.
— Хочу погладити коняаачькууу! — заволав Блейкі й угатив у спинку водійського крісла особливо буйно.
— Ти таке малятко, — сказала Рейчел, убезпечена від братчикових копняків на своєму боці демілітаризованої зони заднього сидіння. Промовила вона це найпоблажливішим тоном великої дівчинки — тим, що завжди гарантовано бісив Блейкі.
— Блейкі, — почав Джонні, — якщо ти не припиниш копати ногами татове сидіння, тато буде змушений дістати свого вірного різницького ножа й ампутувати Блейкові маленькі ніженьки аж до самих щиколо…
— Вона поламалася, — промовила Карла. — Бачиш оті дорожні конуси? Зупинися.
— Любонько, це означає на аварійному узбіччі. Не така вже й добра ідея.
— Ти не мусиш цього робити, просто візьми вбік і стань поряд з тими двома машинами. На проїзді. Там є місце і ти нічого не блокуватимеш, оскільки ця відпочинкова зона закрита.
— Якщо ти не проти, я хотів би повернутися до Фелмата ще до те…
— Зупинися!
Попри те що Карла розуміла, що подає поганий приклад, вона почула, як користується тоном збройної загрози, який не дозволяє жодних заперечень; скільки разів останнім часом вона чула, як саме таку інтонацію використовує Рейчел на адресу Блейка. Використовує, аж поки малюк не зайдеться слізьми.
Вимкнувши голос тієї-котрій-мусиш-підкорятися, заговоривши лагідніше, Карла сказала:
— Та жінка поставилася доброзичливо до наших дітей.
Вони тоді зупинилися біля «Деймона» позаду цього кінського причепа, аби купити морозива. Пані конярка (сама, майже як кінь, дебела) стояла, прихилившись до причепа, і, відкушуючи від чогось, потроху підгодовувала дуже красиву тваринку. На око Карли, її смаколик скидався на гранолу «Каші».
Джонні тримав за руки обох дітей і спробував провести їх повз, але Блейк такого не стерпів.
— Можна мені погладити вашу конячку? — спитав він.
— Коштуватиме тобі четвертак, — відгукнулася велика леді в коричневій верховій спідниці, а потім вищирилася на пригнічений вираз Блейкового обличчя. — Та ні, я просто жартую. Осьо, тримай-но. — Вона тицьнула своє капотливе морозиво Блейку, котрий був надто розгубленим, аби зробити щось інше, як його взяти. Потім вона підняла його туди, де він міг погладити носа коняці. ДіДі спокійно сприйняла наївну дитину, понюхала капотливе морозиво своєї хазяйки, вирішила, що це не те, чого вона хоче, і дозволила погладити собі носа.
— Ого, м’якенька! — промовив Блейк. Карла ніколи не чула, щоб він говорив з таким простим захватом. «Чому ми ніколи не возили наших дітей до якогось з тих зоопарків, де можна пестити тварин», — зачудувалася вона й відразу ж занотувала це до свого ментального списку справ, які має бути зроблено.
— Мене, мене, мене, — голосила, нетерпляче пританцьовуючи, Рейчел.
Дебела леді опустила Блейка.
— Полижи моє морозиво, поки я підніму твою сестру, — сказала вона йому. — Тільки не наберися дівчачих вад, гаразд?
Карла хотіла було сказати Блейкові, що їсти після інших, а особливо після чужих людей, зовсім не гаразд. Та потім побачила ошелешений усміх Джонні й подумала: та чорти забирай. Ти ж посилаєш своїх дітей до школи, яка перш за все є фабрикою мікробів. Ти сотні миль везеш їх по швидкісній автомагістралі, де будь-який п’яний маніяк або занурений у текстування есемесками підліток може перетяти розділову смугу і стерти їх геть зі світу. А потім забороняєш їм лизати частково надкушене морозиво? Можливо, це занадто для ментальності, вихованої на безпечних дитячих кріслах і велосипедних шоломах.
Пані конярка підняла Рейчел, і Рейчел змогла погладити конячці носа.
— Йойки! Гарнюня! Як її звати?
— ДіДі.
— Класне ім’я! Я люблю тебе, ДіДі!
— Я тебе теж люблю, ДіДі, — промовила пані конярка і смачно цмокнула ДіДі в носа. І всі розсміялися.
— Мамо, а ми можемо завести конячку?
— Так, — благодушно відповіла Карла. — Коли тобі виповниться двадцять шість.
Це змусило Рейчел набрати свого звичайного лютого виразу (насуплений лоб, надуті щоки, зшиті в ниточку губи), але, коли пані конярка розсміялася, Рейчел не витримала і засміялася також.
Уперши руки в прикриті верховою спідницею коліна, ця дебела жінка нахилилася до Блейкі:
— Можна мені отримати назад моє морозиво, юний парубку?
Блейкі подав батончик. Коли вона взяла, він почав облизувати собі вкриті розталим фісташковим морозивом пальці.
— Дякуємо, — сказала Карла пані конярці. — Ви така добра. — А потім до Блейкі: — Ходімо досередини і почистимося. Після цього ти зможеш отримати власне морозиво.
— Я хочу таке, як у неї, — мовив Блейкі, і це знову підбило пані конярку до сміху.
Джонні наполіг, щоб вони їли свої смаколики за столиком, бо не бажав, аби його «Експідішен» прикрасився фісташковим морозивом. Коли вони закінчили й вийшли, пані конярка вже поїхала.
Просто одна з тих людей — вряди-годи гидких, частіше приємних, інколи навіть чудесних, — яких зустрінеш на шляху й ніколи не побачиш знову.
Тільки ж ось вона чи принаймні її пікап застиг на аварійній смузі, з акуратно встановленими поза трейлером дорожніми конусами. І Карла мала рацію, пані конярка дійсно була доброю до їхніх дітей. З цією думкою Джонні Луссіер прийняв найгірше — і останнє — рішення у своєму житті.