Клацнувши сигнал повороту, він, як запропонувала Карла, завернув на в’їзд і став попереду Клейтонового «Пріуса», який так само блимав своїми аварійними підфарниками, і опинився поряд з брудним універсалом. Трансмісію він перемкнув у паркувальний режим, але залишив двигун працювати.
— Я хочу погладити конячку, — попросив Блейкі.
— Я теж хочу погладити конячку, — промовила Рейчел отим бозна-де підчепленим пихатим тоном маєстатичної панії. Карлу він бісив, проте вона не дозволяла собі щось на це сказати. Якби вона так зробила, Рейч користувалася б цими інтонаціями ще частіше.
— Не інакше, як тільки з дозволу хазяйки, — відповів Джонні. — Ви, дітки, посидьте поки що на своїх місцях. Ти також, Карло.
— Слухаюсь, господарю, — озвалася Карла тим голосом зомбі, що завжди так смішив дітей.
— Смішно, аж великоднім яйцям втішно.
— У кабіні її пікапа порожньо, — сказала Карла. — Усі машини на вигляд порожні. Ти гадаєш, тут сталася якась аварія?
— Не знаю, але начебто ніхто не пом’ятий. Зачекайте хвильку.
Джонні Луссіер виліз, обійшов ззаду «Експідішен», за який йому ніколи не закінчити сплачувати, і попрямував до кабіни «Доджа Рема». Карла не побачила пані конярки, але їй хотілося впевнитися, що та не лежить на сидінні, можливо, намагаючись вижити з інфарктом. Усе своє життя джоґер Джонні потай вірив, що, принаймні під сорок п’ять років, інфаркт чекає на кожного, хто важить бодай на п’ять фунтів більше цільової ваги, приписаної сайтом medicine.net.
Конярка не розпласталася на сидінні (звичайно ж ні, Карла побачила б таку дебелу жінку, навіть якби та лежала ). Не було її також і в трейлері, тільки коняка вистромила голову й обнюхала Джонні обличчя.
— Агов, вітаю… — якусь мить ім’я не наверталося, та потім згадалося, — …ДіДі. Як там твоя торба з вівсом, утрусилася?
Він погладив їй морду, а потім вирушив назад проїздом — перевірити два інші автомобілі. Побачив, що якийсь інцидент тут таки був трапився, хоча й вельми дрібний. Універсал збив кілька помаранчевих барил, що блокували шлях до відпочинкової зони.
Карла опустила своє вікно — недоступна дія для дітей позаду завдяки функції блокування.
— Ніде її не видно?
— Ні.
— Не видно ніде нікого ?
— Карло, дозволь ме…
Він побачив мобільні телефони й обручку, що лежали перед напівпрочиненими дверима універсала.
— Що? — видовжила Карла шию, аби і собі роздивитися.
— Одну секунду.
Думка сказати їй, щоб замкнула двері, майнула йому в голові, але Джонні її відкинув. Заради Бога, вони ж на шосе I-95, і серед білого дня. Кожні двадцять-тридцять секунд повз них проїжджають машини, подеколи поспіль дві чи й три на своїх смугах.
Він нахилився і підібрав телефони, кожний в окремій руці. Обернувся до Карли, тож і не помітив, що двері машини розчахуються ширше, наче чийсь рот.
— Карло, мені здається, на цьому кров, — простягнув він їй тріснутий телефон Даґа Клейтона.
— Ма, — спитала Рейчел, — хто там, у тій брудній машині? Дверці відчиняються.
— Вертайся, — промовила Карла. Рот у неї раптом виявився сухим, як порох. Вона хотіла це прокричати, але здавалося, ніби в неї на грудях якийсь камінь. Невидимий, але дуже великий. — У тій машині хтось є!
Замість вертатися Джонні відвернувся і нахилився, щоб зазирнути до тієї машини. Двері різко вихнулися, зачиняючись, і вдарили його по голові. Пролунав жахливий грюк. Раптом той камінь із грудей Карли пропав. Вона хапнула повітря й викрикнула ім’я свого чоловіка.
— Що трапилося з татом? — заплакала Рейчел. Голос у неї був високим і тоненьким, наче стеблиночка. — Що трапилося з татом?
— Татуню! — зарепетував Блейк. Він був якраз вивчав своїх нових трансформерів і тепер дико озирався навкруги, шукаючи, де може бути означений батько.
Карла не думала. Тіло її чоловіка лишалося на виду, але його голова перебувала в цьому брудному універсалі. Тим не менш він був ще живим; метлялися його руки й ноги. Вона вискочила з «Експідішена», сама не пам’ятаючи, як відчинила двері. Здавалося, її тіло діє на власний розсуд, її приголомшений розум просто їде в ньому попутником.
— Мамуню, ні! — закричала Рейчел.
— Мамуню, НІ! — Блейк гадки не мав, що відбувається, але розумів: щось погане. Він почав плакати і борсатися в павутинні шлейок свого крісла.
Карла обхопила Джонні за талію і потягнула зі скаженою суперсилою адреналіну. Двері універсала частково прочинилися, і через поріг невеличким водоспадом ринула кров. На одну жахливу мить вона побачила голову свого чоловіка — дико перекошена набік, вона лежала на брудному сидінні цієї машини. Хоча він усе ще тремтів у її руках, вона зрозуміла (у тому блискавичному спалаху осяяння, які, бува, трапляються навіть під час нападу тотальної паніки), що такий вигляд мають жертви повішення, коли їх опускають. Тому що в них зламані шиї. Тієї короткої, пронизливо болючої миті — протягом того фотоспалахового погляду — вона подумала, що вигляд він має дурнуватий, і здивований, і огидний, все притаманне живому Джонні витручено з нього, і зрозуміла, що він мертвий, тремтить він чи ні. Такий вигляд мала б дитина, після того як, пірнувши, ударилася замість води об камені. Такий вигляд мала би жінка, простромлена кермом, після того як її машина врізалася в підпору мосту. Такий вигляд мали б ви, якби спотворююча смерть кинулася до вас нізвідкіля з розпростертими в щирому вітанні руками.
Двері машини брутально затріснулись. Карла все ще тримала в обіймах стан свого чоловіка, і, коли її смикнуло вперед, вона отримала новий блискавичний спалах осяяння.
Вона відпустила тіло Джонні лише на якусь мить запізно. Пасмо її волосся торкалося дверей, і його всмоктало досередини. Лоб ляснувся об двері раніше, ніж Карла встигла вирватись. Раптом запекло тім’я — то ця істота прогризала її скальп.
— Тікай! — намагалася вона крикнути своїй часто вередливій, але беззаперечно кмітливій доньці. — Тікай і забирай Блейкі з собою!
Проте раніше, ніж вона змогла артикулювати цю думку, губи її пропали.
Тільки Рейчел бачила, як затріснувся універсал із головою її батька всередині, немов Венерина мухоловка на комашці, але обоє дітей побачили, як їхню матір втягує крізь брудні двері, неначе вони просто якась завіса. Вони побачили, як спав один із її мокасинів, перед ними зблиснули рожеві нігті на її ногах, а потім вона щезла. За мить ця біла машина втратила свою форму, стиснувшись наче кулак. Крізь відчинене матір’ю вікно вони почули хрумкання.
— Що ’оно? — заридав Блейкі. Очі його струменіли слізьми, а нижня губа пінилася шмарклями. — Що ’оно, Рейчі, що ’оно, що ’оно?
«Їхні кістки», — подумала Рейчел. Вона мала тільки шість рочків, і її не брали в кіно на фільми категорії «PG-13», не дозволяли дивитися їх і по телевізору (не кажучи вже про категорію «R», її матір казала, що ці можна окреслити одним словом: «Паскудство» ), але вона розуміла, що то ламаються батьківські кості.
Ця машина ніяка не машина. Це якийсь монстр.
— Де мамуня з татом? — запитав Блейкі, обернувши свої великі очі — які стали тепер ще більшими через сльози — до неї. — Де мамуня з татом, Рейчі?
«Він говорить так, ніби йому знову два роки», — подумала Рейчел і, мабуть, уперше у своєму житті відчула до свого маленького братика дещо інше, ніж роздратування (чи правдиву ненависть, коли він особливо бісив її своєю поведінкою). Вона не думала, що це нове почуття є любов’ю. Вона подумала, що це є чимось навіть більшим. Її мама не мала можливості сказати в кінці бодай чогось, але якби їй вистачило часу, Рейчел знала, що вона сказала б: «Подбай про Блейкі».
Він борсався у своєму крісельці. Він умів розчіплювати шлейки, але зараз у нападі паніки зовсім забув.
Рейчел розстібнула свій ремінь безпеки, зісковзнула з дитячого сидіння і спробувала зробити це за нього. Одна з його розмаханих рук зустрілася з її щокою, зацідивши дзвінкого ляпаса. За нормальних обставин це відгукнулося б йому жорстким стусаном у плече (а Рейчел перебуванням у її кімнаті, де вона сиділа б, утупившись очима в стіну, і закипала від безтямної люті), але зараз вона тільки вхопила і притримала його руку.