— Припини! Дай мені тобі допомогти! Я зможу витягти тебе, але не тоді, коли ти таке виробляєш!
Він припинив борсатися, але не перестав плакати.
— Де тато? Де мамуня? Я хочу до мамуні!
«Я теж хочу, сраченя», — подумала Рейчел і розчепила шлейки дитячого крісла.
— Зараз ми виліземо і підемо…
Куди? Куди вони підуть? Побіжать до того ресторану? Він закритий, саме тому тут стояли оті помаранчеві барила. Саме тому перед автозаправною станцією поряд із ним нема тепер бензоколонок, а на порожній парковці пробивається лабузиння.
— Ми підемо звідси геть, — закінчила вона.
Вона вилізла з машини й обійшла її до боку Блейка. Відчинила його двері, але він тільки дивився на неї, очі бриніли слізьми.
— Я не можу вилізти, Рейчі. Я впаду.
«Не будь таким малям-боягузком», — мало не промовила вона, але втрималася. Не на часі це було зараз. Він уже достатньо заморочений.
— Зісковзуй. Я тебе впіймаю.
Він зісковзнув, і вона його дійсно впіймала, але Блейк був важчим, аніж на вигляд, і вони обоє повалилися навзнак. Рейчел від цього перепало найгірше, бо вона опинилася під братом, але й Блейкі вдарився головою і подряпав руку, тож почав голосно лементувати — цього разу через біль, а не переляк.
— Припини, — наказала Рейчел і виплуталася з-під нього. — Чоловічі ж штани носиш, Блейкі.
— Г-га?
Рейчел не відповіла. Вона дивилася на ті два мобільні телефони, що лежали поряд зі страшною машиною. Один з них був, схоже, розбитий, натомість інший…
Рейчел посунула до нього рачки, ні на мить не відриваючи очей від машини, у якій із такою жахливою раптовістю зникли її мама і тато. Коли вона вже тягнулася по цілий телефон, повз неї з простягнутою вперед подряпаною рукою до універсала прочимчикував Блейкі.
— Ма! Мамуню! Виходь! Я поранився. Тобі треба вийти і поцілувати мені ру…
Карла б пишалася; це був її голос — тон, якому мусять коритися, і то найбільш наказовий. І він подіяв. Блейк застиг за чотири фути від борта універсала.
— Але я хочу до мамуні! Я хочу до мамуні, Рейчі!
Вона вхопила його за руку і потягнула геть від тієї машини.
— Не зараз. Допоможи мені впоратися з оцією штукою.
Вона чудово знала, як упоратися з телефоном, але мусила його відволікти.
— Дай я, я вмію! Дай я, Рейч!
Вона подала телефон і, поки він роздивлявся на кнопки, підвелася, вхопила його за майку з Росомахою і відтягнула на три кроки назад. Блейк це ледь зауважив. Він знайшов кнопку живлення на мобільному Джуліенн Вернон і натис її. Телефон пікнув. Рейчел забрала його в брата, і це був той рідкісний випадок у його млявому малючому житті, коли він не протестував.
Вона уважно слухала, коли до них у школу приходив побалакати з дітьми пес-детектив Макграф (хоча чудово розуміла, що то просто якась людина в машкарі Макграфа), тож тепер не барилася. Набрала 911 і приклала телефон до вуха. Він прогудів лише раз, і там взяли слухавку.
— Альо? Мене звуть Рейчел Енн Луссіер, і я…
— Ця розмова записується, — перебив її чоловічий голос. — Якщо ви бажаєте повідомити про якусь надзвичайну ситуацію, натисніть Один. Якщо ви бажаєте повідомити про якісь несприятливі дорожні обставини, натисніть Два. Якщо ви бажаєте повідомити про якогось автомобіліста в скрутному становищі…
— Рейч? Рейчі? Де мамуня, де та…
— Шшш! — суворо обірвала його Рейчел і натиснула Один. Важко це було. Рука в неї дрижала, а очі туманилися. Вона зрозуміла, що плаче. Коли вона почала плакати? Цього вона не пам’ятала.
— Алло, це дев’ять-один-один, — озвалася якась жінка.
— Ви справжня чи це знову запис? — спитала Рейчел.
— Я справжня, — відповіла жінка з деяким гумором у голосі. — Маєте якусь надзвичайну ситуацію?
— Так. Якась погана машина з’їла нашу маму і нашого тата. Це на…
— Стій, не забігай наперед, — порадила жінка. Голос у неї звучав ще веселіше, ніж до того. — Скільки тобі років, дитинко?
— Мені шість, майже сім. Мене звуть Рейчел Енн Луссіер, і ця машина, погана машина…
— Слухай-но, Рейчел Енн чи хто ти там є, я можу відстежити цей дзвінок. Ти це знаєш? Можу закластися, що ні. А тепер просто вимикайся, тоді я не пошлю полісмена до тебе додому, щоб нашльопав тобі…
— Вони мертві, дурна ви телефоністко! — закричала Рейчел у слухавку, і на тому забороненому слові Блейкі знову почав плакати.
Якусь мить жінка з 911 не казала нічого. А потім голосом аж ніяк не веселим:
— Де ти, Рейчел Енн?
— У цьому порожньому ресторані. У тому, що з помаранчевими барилами.
Блейкі сів, сховавши обличчя собі між колінок і накривши руками голову. Це вразило Рейчел так боляче, як ніколи раніше. Це вразило її в самісіньке серце.
— Це недостатня інформація, — сказала жінка з 911. — Ти можеш бодай трохи деталізувати, Рейчел Енн?
Рейч не знала, що означає «деталізувати», але знала, що вона бачить: шина заднього колеса універсала, найближча до них, потроху танула. Якийсь мацак, виглядом схожий на рідку гуму, повільно рухався по асфальту до Блейкі.
— Я мушу йти, — сказала Рейчел. — Нам треба забратися від цієї поганої машини.