Дехто навіть ще підставив спину, плечі, аби Хантер всунув у діру вузлика, а залізний кілок собі в зуби; потім він неначе вуж потягся туди — слава Всевишньому, отвір мурували колись геть недбало, неохайно, отож пальцям було за що вчепитися, за що підтягтися.
«Мабуть, мостили петеушники», — думав він про кожну таку цеглинку чи криву шпарину, отак видих за видихом утискувався й витискувався, кінця штреку він не побачив, а відчув носом — надворі була тепла ніч; обережно кинув у неї клунок, той м’яко там зник назавжди.
Довго вдивлявся, аж коли узрів вартового з ліхтариком, тоді витяг із зубів залізяку і скочив униз,
вартовий не встиг злякатись, бо здивувався на голісінького укропа, той мав лише один шанс, лише півшансу, він вгородив його в ключицю, звідти гаряче бризнуло, потяг його зі стежки,
коли викинув, стало легше бігти, аж він навіть устигав перехекатися, набирав ходу, летів, знаючи напевне, що не спіткнеться.
...Туману бійці не любили, бо він для блокпоста приховував несподіванки, тому більше дослухалися, і чуйка їх не підвела,
бо звідти вискочив голий, вимазаний, одягнутий лише в автомат «калашнікова», до нестями радісний хлопець.
Він би довго одсипався, якби йому не привиділося:
крізь вентилятора намагається протиснутися Петруччо, однак лопаті раптом закрутилися...
Хантер зірвався як ошпарений:
— Чого ви сидите?
Хлопці із сумом дивилися на нього, бо одразу зрозуміли, чого він підскочив.
— Ну, а що ми можемо?
Звісна річ, атакувати вороже кубло й відбити полонених — це найперша річ, але для такого треба батальйон або й два.
Звісно, Хантер був стомлений, неодіспаний, сила ще не відновилася, однак його почало кидати й він чудово себе вивчив, що в такому підкинутому стані здатен довго і вправно діяти, незважаючи ні на які обставини.
А також знав, що тоді й голова виродить якийсь путящий план, так завжди з ним бувало в безвихідних ситуаціях — часто це просто діяв інстинкт, але, на диво, прокидався холодний глузд, не гірший за інтуїцію.
Його думки постійно наверталися на колишній розбомблений клуб у Блочкуватому, щось там у руїнах було приховане, щось його туди вело, але що? Він ретельно перебирав у пам’яті всі обставини, аж доки наштовхнувся на шмат синьої тканини, припорошеної рудим цегляним пилом.
Так, тоді під завалом вони наштовхнулися на цілий склад самодіяльного реквізиту, й навіть коробку з гримом до якоїсь історичної постановки, що навіть почали сперечатися — це до «Тараса Бульби» чи до «Запорожця за Дунаєм» — найулюбленіших аматорських вистав.
Чому саме цей спогад свердлив голову?
Він почав копатися в бокових відчуттях, асоціаціях і насилу пригадав одну свою уморну думочку, що непогано було б перевдягтися в казачків і наробити десь у їхньому тилу скандалів, тобто вдати наскок на лугандонів і хутко вшитись, а ті вже нехай би розбиралися зі своїми натуральними казачками.
Бо там і без спеціальних провокацій часто виникали гострі сутички зі стріляниною, навіть з артилерійською, — публіка була геть амбітна, і кожен корчив із себе вищу расу, особливо казачки, бо мали «славну історію», чого про деенератів не скажеш, чи й лугандонів, бо їхня дохла історія лише починалася.
Однак вони мали ту перевагу, що діяли на «своїй» землі, а казачки хоч які були козирні, а прибули сюди аж із-за Дону, тому нехай і не «ковирячаться».
Отож найважче було не розкопати з руїни реквізит і костюми, а відіпрати їх, ото була ціла мука.
Бо все було велике, ошатне й довго сохло, що Хантер мало не сказився й вимагав одягатися у мокре:
— На вас і висохне! Якого чорта ждать — наших хлопців там зараз катують, а ви боїтеся сраку підмочить?
Катують, а може, вже й відстрілюють по одному, а може, віддають кадировцям на розваги.
А може, вже вантажать в Росію на дослідження — отам уже ніяких кінців не знайдеш, отам вже ніякий маскарад не поможе, хоч мокрий, хоч сухий.
Особливої мороки завдав реквізит — нагайки, улюблений атрибут казанків, їх довелося заново переплітати.
Хоча перехід фронтової смуги для розвідників завжди велика морока, а робити це в довгих незграбних жупанах і кунтушах — завдання дике.
А надто повзти по-пластунському, особливо крізь бур’яни, особливо крізь реп’яхи.
А вже потім обтруситися, обчиститись — то вже бозна-скільки хлопці вигадали нових матюків.
Лише трохи заспокоїлися, коли взялися до гриму, чепурилися, мазюкалися, клеїлися, тут почалися реготи і підколи.
...Автоохорона витріщилася на них, наче на марсіан — усіляких одяганок було тут бачено, але таких пишних ще ні разу.
Особливо на православному попові — справжнісінька довга чорна ряса з відлогами та вилогами, яких на військових капеланах зроду не побачиш.
Заспокоювало й те, що вони не мали при собі ніякісінької зброї, хіба лише куці нагайки, але яка то зброя?
Знав би хто, що на згині ті мали вплетений тонкий свинцевий кабель, то не так би розслабилися.
— Хто такіє?
— Казакі данскіє, — була відповідь, — вот, прієхалі за вас памірать, радімиє.
Що ж, це було непогано, хоч хтось, хоч якісь, а можна було виставити з них передові пікети.
— Шеф у сєбя? — отут Влад показово витяг папери.
Охорона ретельно розглядала, удаючи, що тямить, — адже тут побували які хочеш посвідчення, яких тобі хочеш взірців.
Зрештою, нехай внутрішня охорона розбирається з цим — бачили тут різних, але таких — ще ні разу.
Якби не надто строкатий маскарад, то кожен охоронець відчув би брак найголовнішої ознаки казанків — відсутність густого горілчаного перегару.
У коридорі вартові встигли подивуватися з «клоунів» раніше, аніж насторожитися, бо попереду урочисто-довготелесого єсаула вибіг карячкуватий холуй у строкатому кунтуші і ляснув себе по чоботі нагайкою: