— На караул! — раптом скомандував до охоронців.
Ті не встигли образитися на таке нечуване нахабство, як зазнали в лоб свинчатками й тихо сповзли в обійми ряжених відвідувачів.
Те саме сталося й з двома здивованими секретарями, яких хутко вклали в передпокої.
— Хто такіє? — підскочив Чума з-за свого командного столу, узрівши на порозі «цирковий» гурт.
— Прєданниє вам пріднєстровскіє вольниє казакі, — почув.
— Аткудава?
Подив його вгамувався незвичайно колоритною вдяганкою прибульців.
— Казаній раз’єзд прібил по согласованому прєдпісанію! — вигукнув Влад, долаючи акцент.
— По какому распісанію? — напружився той пригадати, бо їх надходило й усних, і письмових безліч, не розгребеш.
Проте «єсаул» уже розкрив обійми братнього привітання, але насправді лише аби одвести праву руку з нагайкою для удару.
Однак Чума був тренований і встиг поставити блок, але тут його професіоналізм і зрадив.
Якби бито, скажімо, бейсбольною битою, прикладом чи штиком — то це б спрацювало, але вдвоє складена нагайка згорнулася посередині, обійшовши застережливого ліктя й гухнула по потилиці, враз вибивши з пам’яті.
— Машину, братья, машину! — гурт «клоунів» вибіг, несучи на руках такого самого в довгому жупані, з-під насунутого на ніс башлика стирчали густі козацькі «вуса».
— Што такое? — звели ті зброю, однак казачки на те й оком не моргнули.
— Єсаул уміраєт, братья, — непідробним розпачем бринів Вітько, бігцем несучи до крайнього бусика Чуму й утираючи справжнісіньку сльозу, — перебрал, травонулся і вот — сердце!
— Давай, давай, родімиє, єщо спасьом! Братья! — гудів, виставляв наперед великого хреста батюшка.
— Гоні в больніцу! — верещав Влад.
— Помогітє занєсті!
І один охоронець допоміг. На свою голову.
З ним і з шофером впоралися вже за квартал, а далі погнали щодуху до вилісків, де й покинули нещасливого бусика, покотивши його з пагорба в один бік, а самі помчали в протилежний.
Коли поскидали весь костюмований маскарад, бігти не стало легше: Чума виявився важкий, вперто не хотів допомагати ногами.
Хоч як його й «просили» — дарма, отож бійці штиками спиляли стовбурець, прив’язали його, наче кабана, і, трясучи по черзі, помчали чагарями, мотляючи так, що бранець скоро почав мукати.
Йому одтулили кляп:
— Чєрті паласатиє, ну вас в жопу, я лучше своімі двумя.
І задріботів ними, хоча й спутаними.
Він із сумом міг лише дослухатися до напрямків, особливо повзучи, тут і чорт не здолає втямити географію.
Нарешті настав час, коли його знову затрусили, цього разу металевим дном багажника.
Нічого хорошого попереду він не чекав, бо не лише наслухався московської пропаганди, а й сам частенько творив її, отож свято вірив:
розіпнуть на хресті живцем або обпечуть гарячою смолою.
...Вже на точці його засунули в найтісніший бункер, аби приховати від начальників, бо зловили надто коштовну дичину.
Слава Богу, приїхали волонтери, слава Богу, з Людмилою Іванівною, а вона мала деякий досвід перемовин про полонених.
Тут головне було не засвітитися перед нашими штабістами, бо за Чумою тоді б лише рак свиснув.
Те саме можна сказати й про московських штабістів, які знайшли б йому інше застосування, а не обмін на цілий гурт укропів.
Отож перемови велися за допомогою рацій приватно між ворогуючими командирами, швидко, доки чутка про зникнення лугандонівського ватажка не розійшлася по ЗМІ, як бувало не раз, коли в полон з обох боків трапляли не лише командири, а й політичні діячі.
Оце був найкращий крам!
Таку самодіяльність суворо забороняв Київ.
І Москва, щосили з обох боків борючись із «махновщиною», а насправді найбільше остерігаючись, що воюючі сторони навчаться самі між собою домовлятися.
І не лише про полонених.
...Знову його довго трусили в пилюці багажника.
Потім гнали бігцем, і він ламав голову про вигадливість укропів, «які вже на весь світ прославилися лютою жорстокістю», й зітхав про «клоунів», очікуючи прикрих фантазій.
«Всьо, блін, в шахту жив’йом збросят».
Відчув під ногами асфальт: «ну, что ж, і перед шахтою он может бить».
Чума насправді був хоробрий чоловік, і смерть його не лякала, бо він її багато разів перебоявся, а тому не мав до неї ніяких відчуттів; хвилювало тільки, що доведеться довго конати з потрощеними кістками на дні штреку.
Далі його знову погнали із зав’язаними очима, й знову підтюпцем — він щокроку очікував прірви, польоту на дно шурфу.