— А ви як повелися б на нашому місці? — запитав я у наших гостей. — Маю на увазі, зіткнувшись із та-ким-от діагнозом. Хіба вам не хотілося би принаймні мати змогу не клеїти дурня?
Від прямої відповіді вони ухилилися. Відчували, мабуть, що для мене все це має більше значення, ніж я прагнув показати, а може, вважали, що рак у когось із близьких — не надто підхожа тема для обговорення за десертом.
— Для мене тверезе бачення важливіше за все решта, — сказав я, — і відмовлятися від нього наостанку я не хотів би.
— Печально, — зауважила Нора, доводячи до мого відома, що я не лише бентежу друзів, але й ображаю її.
— Чому?
Вона рвучко, різкими рухами зібрала порожні мисочки.
— Облиш. Все одно не зрозумієш.
Коли ми залишилися наодинці, я спробував розвеселити її і загладити таким чином свою провину. Нагадав, як кілька років тому вона наполягала, щоб ми проконсультувалися у педіатра-вегана щодо Емануеле («Пам’ятаєш? Він же радив нам годувати його насінням кмину і пшоном, ніби якесь курчатко»), і про те, як відправила мене до відомого у місті гіпнотизера лікувати безсоння; обидві ідеї належали її матері. На гіпнотичному сеансі у транс я не ввійшов, а навпаки, почувався ще недремнішим, ніж завжди.
«Що ви бачите?» — запитував мене своїм баритоном лікар.
«Даруйте, нічого».
Я відчував, що він дедалі сильніше дратується, і сам хвилювався, бо мені здавалося, наче я не виявляю до нього належної пошани. Під час вправи на розслаблення у мене зненацька сильно закрутилася голова. Він негайно вхопився за цей симптом і витлумачив його як відголосок якогось кохлеарного розладу:
«Закладаюся, що ви хворіли на свинку».
«Хворів. Але ще у п’ять років».
«Он як... Ви були налякані, правда?»
«Хто його зна...»
«Звісно ж, були! Уявіть собі беззахисну дитину, у якої вперше у житті паморочиться голова... вона поняття не має, що з нею, і боїться, дуже боїться. Бачите її?»
«Ні...»
«Візьміть її на руки».
«На руки? Кого?»
«Ту дитину. Візьміть її на руки, легенько поколихайте, приголубте. Подбайте про себе тодішнього: шепніть тій дитині, щоб не боялася...»
І, задоволений, розбудив мене:
«Один, два, три!»
— Все те, що я завжди вважав жахливими травмами, могло бути наслідком свинки, — сказав я тоді дружині, яка нарешті посміхалася. — Бачиш, до якого відкриття ви мене підштовхнули, ти і твоя мати — ще та візіонерка. Підійди-но сюди, ближче, поможеш мені приголубити те бідне дитятко...
Хай там як, а вони й справді пішли на голкотерапію, пішли втрьох — Нора, її мати і пані А. До сліпого лікаря, який допоміг моїй тещі кинути палити, а потім — давитися серед ночі морозивом, вилікував її від болю в попереку, від мігрені, приступи якої почастішали й посилилися після розлучення, від геморою і від певних проблем загального характеру, пов’язаних із самооцінкою.
— Як може голкотерапевт бути сліпим? — дозволив я собі поцікавитися одного дня.
— Він осліп через діабет. Іноді й забуде витягнути якусь голку, але це помічаєш відразу, як тільки йдеш у душ.
Що ж, принаймні для пані А. то була нагода роздягнутися перед людиною, неспроможною констатувати, як сильно вона вже схудла і змарніла. Куди саме встромляти голки, лікар визначав, легенько мацаючи шкіру теплими, чутливими пальцями. Пані А. тремтіла (почасти від холоду); він помітив це, на кілька секунд затулив їй долонями вуха — і тремтіння вмить припинилося. Скільки ж то часу жоден чоловік не торкався до неї у такий приємний спосіб? У лікарні медики завжди одягали рукавички і були майже всі молоді й холодні, натомість той голкотерапевт з потьмареними очима доторкався ледь-ледь відчутно і мав гарний голос, м’який та глибокий.
Закрути вушної раковини, пояснював він, відтворюють форму ембріона, розташованого вниз головою, зародка, який чекає, коли побачить світло; належним чином стимулюючи нервові центри цієї людини в мініатюрі, можна вилікувати ціле тіло. Пані А. уважно слухала, просто поглинала його слова й уявляла, як зменшену подобу її пухлини, розміщену у вусі, простромлює голка: тієї ж миті, наче за помахом чарівної палички, розпадалася і пухлина у неї в грудях.
— Буде боляче? — запитала вона.
— Анітрохи. Голки дуже тонкі.
— Шкода.
Вона хотіла, щоб та потвора у неї всередині померла в муках, щоб відчула бодай на мить усе те, чого довелося зазнати їй. На цій стадії пані А. виявляла щодо раку цікаву амбівалентність. Іноді говорила про нього як про пригноблену частину себе самої, а іноді — як про чужорідну форму життя, що проникла до неї всередину: треба вирвати її з коренем, та й по всьому.
— Тепер заплющіть очі, — сказав сліпий лікар, — подумайте про щось приємне.
Щось приємне. І тоді, простягнувшись на енній кушетці в енному медичному кабінеті і намагаючись не ворушитися, щоб голки, які стримлять з її тіла, мов у дикобраза, не погнулися, не змістилися або не влізли повністю всередину, пані А. вперше за довгий час пригадує той день наприкінці жовтня, коли вони з Ренато одружилися, і ті клени з криваво-червоними кронами, що скидалися на відкриті рани у боці долини. Вона мала на собі сукню, яку кравчиня пошила на манір весільного вбрання Паоли Руффо ді Калабрія але, щоб додати родзинку, замовила у модистки з Віа-Венті-Сеттембре ще вінок з білих трояндових бутонів. Все це ще й досі є десь у шафі — і сукня, і каркас вінка, і її посаг, який вона тоді хутенько сховала, а потім так і не наважилася знову вийняти. Від згадки про ті простирадла і скатертини, такі коштовні і так жодного разу й не вживані через надмірний пошанівок, пані А. проймає пекучий жаль. Далі її думки завдяки хтозна-яким асоціативним ланцюжкам перестрибують на Емануеле — можливо, тому, що наш син мав погану звичку відчиняти всі шафи у помешканні, бо йому було цікаво, що там усередині. Їй приходить на пам’ять той ранок, коли він уперше наважився відпустити ніжку стільця, за яку обіруч тримався, і ступив три непевні кроки до неї, а тоді чимдуж ухопився за її панчохи. Це маленьке домашнє диво трапилося власне при ній. Ми з Норою навіть трохи ображалися, почасти через те, що пані А. без угаву цим вихвалялася. «Ходити він почав зі мною», — гордо проголошувала вона і бралася описувати все спочатку. Емануеле чув цю історію стільки разів, що врешті-решт йому почало здаватися, наче він і сам усе це добре пам’ятає: «Так і було, я відпустив стілець і пішов до неї, а тоді схопився за її панчохи». Відколи Бабетта нас покинула, ми перестали йому заперечувати.
Коли мова заходила про нашого сина, пані А. часто казала таку фразу: «От спробуй порівняти Емануеле з десятьма хлопцями його віку. Супроти нього вони всі ніби якісь мавпенята». До певної міри вона мала тут рацію. Від самого народження тіло Емануеле вирізнялося пропорційністю і гармонійністю, мало бездоганні обриси, і різницю між ним та однолітками було помітно ще тоді, коли він лежав в одній із численних пластикових колисок у пологовому відділі. У лікарняній палаті Нора і пані А. мало не наввипередки тішилися досконалою формою голови, маленької та круглої — цьому посприяв кесарів розтин, — і шкірою, від самого початку чистою та гладенькою, без жодних натяків на почервоніння, через яке інші немовлята виглядали трохи страшненько.
Минуло кілька тижнів, і я сам потрапив у пастку його вроди, хоча й вважав, що на мене такі речі не діють. Я намагався постійно тримати Емануеле поблизу якомога довше, років до чотирьох-п’яти. Іноді траплялося таке, про що соромно й згадувати: притискаючи до себе ніжне голе тіло свого сина, я відчував неконтрольовані прояви сексуального збудження. То була суто фізична реакція, не пов’язана з жодною розумовою діяльністю, та все одно мене це просто приголомшувало, і з цієї причини я не раз ухилявся від контакту з ним. Коли Нора це помітила, то приголубила спочатку мене, а потім його, і сказала: «Тут немає нічого поганого. Я теж відчуваю його всіма своїми органами».
Згодом Емануеле виріс, якось швидше, ніж нам уявлялося, а ми ще й хотіли будь-що цей процес пришвидшити, не усвідомлюючи, що діємо лише собі на шкоду. Він ніколи не був достатньо кмітливим, достатньо відповідальним і достатньо розсудливим. Тільки з пані А. Емануеле мав змогу повертатися іноді до стану маленької дитини, якою ще й досі почувався. Вона тримала його на руках і подовгу колихала, хоч ми вже давно це облишили, дозволяла йому капризувати і без кінця робити одне й те саме, виконувала за нього те, з чим він, на нашу думку, мав би вже давати раду самостійно (зрештою, хіба ми з Норою не поводилися з нею так само, погоджуючись на опіку з її боку?).
Можливо, саме присутність пані А. згладжувала картину і не давала мені бачити сина таким, яким він був насправді: не вундеркіндом, аж ніяк, а звичайною, пересічною дитиною (хоч подекуди і до пересічного рівня, мабуть, не дотягував). Образити його було дуже легко, коли ж з’являлася потреба щось зрозуміти, особливо якесь абстрактне поняття, то це незмінно супроводжувалося важкою натугою, страхом і нервозним повторюванням. Це відкриття було болісним і для нас, і для нього; можливо, саме з цієї причини я й досі трохи лихий на пані А., яка так довго його прикривала.
Пригадую один епізод. Емануеле вже другий рік ходив до дитячого садка і до того часу не виявляв жодних здібностей до малювання, його мазанина справляла якесь аж тривожне враження, але ми не надто цим переймалися (бо ж хіба таке вже важливе в житті вміння розмальовувати, не виходячи за контури?), принаймні до того моменту, коли я прийшов якось пополудні по нього у садок і у передпокої з шафками для одягу, де батьки й дідусі з бабцями, стоячи навколішки, допомагали малюкам взуватися, побачив темперні автопортрети дітей, вивішені рядком на стіні. Малюнок Емануеле висів у далеко не найскромнішому місці, і його відмінність від інших одразу впадала у вічі: безформна рожева пляма з двома косими чорними штрихами замість очей. Син і сам усвідомлював різницю, бо поквапився пояснити: «Мій найпотворніший», — так, наче це ще й треба було підкреслювати. Пізніше я розповів усе це Норі й пані А., просто дав вихід розчаруванню: якщо наш син відстає від решти дітей у малюванні і це — певна ознака того, що у майбутньому він відставатиме й у силі-силенній інших речей (я у його віці малював дуже добре), то нам не залишається нічого іншого, як із цим змиритися. Я починав розуміти, що мати дітей означає також постійно наражатися на можливість приниження.
Нора і пані А. слухали мене, склавши на грудях руки. Потому без слова (тож про їхні наміри я навіть не здогадувався і не міг їх зупинити) вийшли з дому і попрямували до садка Емануеле, а там в один голос, наче донька з матір’ю, стали вимагати, щоб ті малюнки негайно познімали. Додому вони прийшли з переможним настроєм — гнів, правда, ще не перекипів — і нагадали мені двійко ведмедиць, які повертаються до лігва після кривавої сутички з вовчою зграєю, що загрожувала ведмежатам.
Проте з плином часу порівняння з однолітками непокоїло нас дедалі сильніше, і такі-от репресивні заходи вже не мали належного ефекту. Емануеле пішов у другий клас початкової школи, а ще плутав літери «Ь» і «d», «праве» і «ліве», «до» і «після»; мені це видавалося просто нестерпним.
— Ти не можеш цього стерпіти, бо маєш обмежене уявлення про розум, — заявила якось Нора. — У нього чудова фантазія. Але ж для тебе і твоєї родини це нічого не значить, чи не так? Для вас існує тільки непогрішність у навчанні.
— А як це пов’язано з моєю родиною?
— Двоє антропологів та їхній нащадок-фізик із найвищими у школі оцінками і журнальними публікаціями. Скажи вже правду, зізнайся: через те, що твій син — не геній у математиці, ти почуваєшся приниженим.