Ех, тут вона мала рацію, бо почасти так і було. Проте того разу я відповів навмисне уїдливо:
— На жаль, схильність до математики передається генетично.
Нора похитала головою:
— І йому тяжко не пощастило успадкувати її не з того боку, що треба, так?
І ось чергового суботнього ранку ми з Емануеле знову готуємося до протистояння; це найнеприємніший для нас обидвох момент цілого тижня. Сидимо у вітальні за столом, який Нора замовила в одного зі своїх дизайнерів у Бельгії, а тепер знай тероризує нас, щоб ми, бува, не пописали його ненароком кульковою ручкою. Я повільно розгортаю зошит з математики, і запах прозорої пластикової обкладинки нагадує мені про моє дитинство. Зошит схожий на поле бою: він усіяний червоними позначками, подекуди діагональними лініями позакреслювано цілі сторінки, а про всілякі зауваження і знаки оклику можна вже й не згадувати.
— Це що таке? — запитую я.
— Вчителька вирвала аркуш.
— Чому?
— Я все наплутав.
Далі ми півгодини б’ємося над множенням і дедалі сильніше супимося.
— Сім на один?
— Сім.
— Сім на шість?
Емануеле страшенно повільно рахує на пальцях:
— Сорок чотири.
— Ні, сорок два. Сім на нуль?
— Сім.
Отак-от посміялася, а може, й поглумилася з мене доля: ні науковий ступінь у галузі теоретичної фізики, ні спеціалізація у теорії квантового поля, ні обізнаність з основами найскладніших форм обчислень не спроможна допомогти мені втовкмачити своєму синові, що будь-яке число, помножене на нуль, дає в результаті також нуль. Маю вже іноді таке враження, наче можу зазирнути йому всередину черепа і на власні очі бачу, як мозок плаває там у густому тумані, де всі твердження просто губляться, не творячи жодного сенсу.
Терпець мені уривається:
— Сім на нуль буде нуль! Чуєш, нуль! Якщо не можеш зрозуміти, то просто зарубай собі на носі!
Я скручую вказівний і великий пальці у кільце й тицяю їх йому під ніс; безперечно, такий самий нуль для мене і він сам.
— Але ж у табличці цього нема! — захищається Емануеле.
— Табличка тут ні до чого! Це в тебе на плечах не голова, а гарбуз!
Цієї миті Нора втручається і просить мене вийти: мовляв, далі вона сама. Намагаючись знов опанувати себе, я йду до кухні і звідти чую, як вона робить приклади на множення за сина.
Буває, що після років спільного життя на кожному кроці, хай куди повернемося, бачимо знаки — сліди людини, з якою ми так довго ділили один і той самий простір. Я іноді натрапляю на Нору чи не в кожному закутку нашої оселі, хоч і не шукаю, — так, наче її душа дрібним пилом осіла на кожну річ у домі; так само й пані А., особливо в останній рік свого життя, повсюди наштовхувалася на ледь помітну голограму Ренато. Варто було зупинитися біля вікна і виглянути на доріжку, що збігала стрімким схилом з подвір’я до вулиці, як їй приходив на пам’ять той день, коли вона всупереч чоловіковій забороні поцупила з полички у передпокої ключі і вивела з гаража авто. Він не хотів, щоб вона сідала за кермо, але захворів і тричі на тиждень мав їздити до лікарні на діаліз, то кому ж було його туди возити, як не їй?
— Я тоді подряпала об ріг правий бік, — розповідала мені пані А., — а потім повернулася додому і сказала: «Збирайся, їдемо!»
Про той боязкий, а все ж героїчний учинок вона згадувала часто, вважала його важливим перехідним моментом: саме тоді Ренато почав підупадати на силі, а вона ступила на шлях емансипації. Доти їхній союз був упорядкований, набагато впорядкованіший за наш із Норою, бо ми постійно жонглюємо ролями чоловіка і дружини, аж до тієї міри, коли вже й не розрізниш, що до чиєї компетенції належить. Ренато водив авто, пані А. — ні; пані А. витирала пилюку на полицях, Ренато — ні; від самого початку той чи інший обов’язок було покладено лише на одного з них. Подружнє життя поза рамками визначених заздалегідь ролей було їй чуже, і цілком можливо, що саме це й породжувало, принаймні почасти, те відчуття безпеки, яке приносила нам її присутність, бо завдяки їй нас іноді охоплювала дещо ганебна ностальгія за тією занепалою, спрощеною моделлю сім’ї, моделлю, у якій ніхто не мусив бути одночасно кожним і всіляким: чоловіком і жінкою, послідовним і сентиментальним, гнучким і непохитним, романтичним і приземленим, — моделлю, геть відмінною від сучасної, яка покладає на нас відповідальність із такими широкими й розмитими межами, що нам завжди й незмінно чогось бракує.
Здебільшого пані А. дивилася на нашу безладну мішанину домашніх обов’язків крізь пальці, вибачала її як одну з сучасних вад, але інстинктивно їй опиралася. Вона несхвально позирала у мій бік, коли я брався до прання, і не сприймала того, що Нора без вагань хапається за дрель, коли треба просвердлити дірку у стіні (їй це вдається набагато краще, ніж мені). У таких випадках пані А. вишукувала спосіб якось відсунути нас обидвох убік і виконати всю роботу самостійно, бо вміла докласти рук до всього: тривале вдівство перетворило її на істоту досконало гермафродитну. У певному сенсі її смерть стала для нас і нагодою для порятунку: якби ми покладалися на притаманне їй бачення надто довго, то могли б потрапити у тенета й собі, взялися б приміряти на себе ролі мужнього чоловіка і покірної дружини, пройнявшись ідеалом подружжя, актуальним півстоліття тому.
Пані А. була жінкою, схильною до традиціоналізму і доктринерства, а ще безумовно схвально ставилася до ідеї чоловічої вищості, хоч і сама про це не знала. Неймовірно, але вже те, як вона до мене зверталася — ледь-ледь інакше, ніж до Нори, вказувало на мій статус господаря дому. Здавалося, вона хоч-не-хоч мусить більше зважати на мою думку, на мої потреби, на особливості мого характеру, ніж на думку, потреби чи характер моєї дружини, попри те, що прихильність її була цілковито на Нориному боці.
Якось улітку я переконав Нору поїхати на відпочинок завчасу разом із матір’ю та Емануеле. Під час цього холостяцького періоду пані А. опікувалася мною сумлінно, як ніколи. Вона дала собі волю і готувала страви, які Нора забороняла, а ще часто складала мені товариство за вечерею; раніше такого не бувало. Зранку приходила заздалегідь, перед звичною годиною, і приносила свіжу, щойно з грядки, городину. Доки я вставав, вона вже встигала накрити стіл для сніданку і покласти біля мого наплічника пакунок з обідом: його я споживав пізніше в університеті замість канапок із кафетерію, від яких, за її словами, тільки важко на шлунку, а користі жодної. Принесла навіть букет помаранчевих гербер і поставила посеред столу. Виглядало все це так, наче вона грає роль відданої дружини, і я їй не перешкоджав.
Стояв паркий липень, кондиціонерів ми тоді ще не встановили, тож я розгулював помешканням у нижній білизні і мав таке враження, наче пані А. упівока стежить за мною, наче їй це приємно. Звучить абсурдно, але через тиждень уже здавалося, ніби поміж кімнатами витає у повітрі легесенький, ледь відчутний заряд еротики.
Доки повернулася Нора, я вже звик до тієї химерної атмосфери близькості. Коли дружина вперше побачила, як я з’явився перед пані А. в самих трусах, то покликала мене за собою до спальні, а там звеліла вдягнути штани.
— То ти тепер уже й до Бабетти ревнуєш? — спробував підсміхнутися я. — Не думаю, щоб у неї були якісь особливі наміри...
— Так чи інак, вона — жінка, — дуже серйозно відповіла Нора. — Гляди, не забувай про це.
Через те саме вікно, з якого Ренато, ледь переводячи подих, дивився, як пані А. вирулює на авто до стрімкого спуску на вулицю, сама вона у лютому 2012-го дивиться у ніщо. Циклон із Атлантики, зручно вмостившись над північною частиною Апеннінського півострова, сипнув униз снігу більше, ніж ми бачили за останніх десять років. Температура навіть пополудні не піднімається вище нуля, вулиці вкрилися твердими, мов алмаз, крижаними наростами, на яких знай ковзаються і падають люди, ламаючи собі зап’ястя та гомілки і боляче забиваючи крижі. Позаяк у відділеннях невідкладної допомоги не встигають приймати всіх травмованих, служба з надзвичайних ситуацій рекомендувала громадянам залишатися вдома, і пані А. — одна з небагатьох, хто до цих рекомендацій прислухався.
Ніхто з мешканців будинку не завдав собі клопоту повідкидати сніг у подвір’ї; вважають, мабуть, що простіше залишити машину на узбіччі дороги. Лише вона повідгрібала трохи, скільки вистачило сили, адже то був гарний привід вийти з дому; таким самим гарним приводом були й ми. Коли сніжило, ми переконували пані А. залишатися на ніч у нас, розкладне ліжко в кімнаті Емануеле було до її послуг, але вона хотіла будь-що вернутися додому — може, тому, що духу Ренато не до вподоби було вечеряти на самоті, — тож сідала у своє мікроскопічне авто і, кидаючи виклик ожеледиці, долала кілометр за кілометром аж до своєї Рубіани.
— Дивися, їде до нас у таку завірюху, — казала Нора, яку завжди дивувала така відданість, — а моя мати навіть у легенький туман нізащо не сяде за кермо. Коли я була маленька, вона через такий туман ніколи не возила мене до стоматолога, і тепер у мене зіпсовані зуби. От зараза...
Якби хтось розгледів у тому вікні силует пані А., то не зумів би сказати напевне, чоловік там стоїть чи жінка. Худорба звела нанівець усі її жіночі ознаки; на лису голову, яка аж наче зібгалася, — під час третього циклу хіміотерапії у неї зненацька випало все волосся — вона вдягає м’ятно-зелену нічну шапочку, потім уже звично натягує пару темних штанів і так само темний светр, що висять на ній, ніби тюремна роба на ув’язненій. От власне: ув’язнена. М’яка пелена снігу на землі — видовище, яке завжди її зачаровувало, перетворилася тепер на нездоланну перепону.
Через погану погоду пані А. змушена просидіти вдома два тижні поспіль. Чоловік Джульєтти двічі ходить для неї на закупи: приносить лише найнеобхідніше, сама вона підійшла б до цієї справи зовсім інакше. Тим, хто нами опікується, майже ніколи не вистачає проникливості зробити це так, як нам було б до вподоби, але треба вдовольнятися тим, що маємо, бо це вже багато. Доки вони з Джульєттиним чоловіком обмінюються банальними запитаннями і відповідями, з його черевиків спадають на підлогу перед дверима кілька грудочок снігу й так там і тануть, розтікаючись невеличкою калюжкою, яку вона не квапиться витирати.
Більше до неї не приходить ніхто. Дістатися до її самітницької оселі нелегко. Найбільший ворог пані А. — рак, — то тепер ще й єдине товариство для неї. Власне, її і не цікавить уже нічого, крім лікарняного розпорядку, за яким і минають дні, тижні, місяці. Від полудня й аж до вечора вона дрімає тепер у ліжку перед увімкненим телевізором, де квітучі дівчата розповідають про своїх численних хлопців, розповідають їй — жінці, яка ціле життя зберігала вірність одному-єдиному чоловікові. Пані А. не засуджує їх і не заздрить їм. Вони просто належать до нової раси, до позаземної цивілізації, а тому їхні пригоди її не бентежать.
Правда ж така: результати і позитронно-емісійної, і другої осьової томографії свідчать про повний провал лікування. Пухлинна маса виросла на три міліметри в діаметрі — так, наче отрута потрапила всюди, та лише не туди, куди треба. Втрата волосся і тринадцяти кілограмів ваги, безконечне огидне блювання — все марно. Лікарка-онколог, яка займається нею від самого початку, оголошує все це без жоднісінького натяку на емоції; зрештою, емоцій вона не виявляє ніколи, і цю рису характеру пані А. з плином часу навіть навчилася цінувати, хоч раніше серйозно через це бентежилася. Та лікарка відзначається тевтонською холоднокровністю військового стратега, яка добре поєднується з її густим хвилястим волоссям мідного кольору. Вона не може перейматися емоційними рецидивами кожної новини, яку приносить; інакше, з огляду на те, що тридцять її пацієнтів балансують на межі між життям і смертю, настрій у неї постійно змінювався би зі швидкістю увімкненої центрифуги.
— Але є й інший бік медалі, позитивний, — додала вона. — Нових метастазів на цей момент не виявлено. Пухлина ніби... замерзла.
Розмова відбувається у присутності Нори, яка наполягла на тому, щоб поїхати до лікарні з пані А., можливо, тому, що мала якесь погане передчуття. Згодом дружина розповість мені, як лікарка, щоб збрехати Бабетті, скористалася метафорою, співзвучною з погодними умовами. Коли пані А. відлучилася до туалету, щоб приховати з обличчя сліди плачу, Нора спитала:
— Скільки їй ще залишилося?