Хоч раз на тиждень поїдь, сядь і години дивись на такий-о завод. Дихай його димом, хоч і шкребе від нього в горлі. Слухай його пісню, хоч і закладає від неї вуха. Хоч, може, й робив на ньому, але прийди, прийди знов і знов до нього й черпай в його димі, в його гаморі силу й радість життя...
Метою нашої подорожи, звичайно, був Дніпрельстан. Це Мекка всіх туристів, що подорожують по Україні. З місцевої газети «Звезда» ми довідалися, що між Дніпропетровськом та Кічкасом є автобусне сполучення. Автобуси ходять кілька разів на день, але вони йдуть обходною дорогою і всі пороги лишаються десь осторонь.
Не оглянувши порогів, вражіння од Дніпрельстану не буде повним. Крім цього, романтика Запорозької Січи, романтика козацьких боїв та переходів, що вже змалку отруює наш мозок, не дозволяла нам скористуватися сучасними засобами сполучення.
Щоб одержати певну пораду що до нашої подорожи, звернулися до Дніпропетровського музею. У музеї нас прийняв дуже симпатичний, уже старенький, але ще жвавий і надхненно-бадьорий проф. Еварницький. Ций сивенький дідусь дав нам дуже багато порад, ласкаво прочитавши нам цілу лекцію. Але ми, не зважаючи на свою молодість, не відважилися подорожувати так, як ще й тепер подорожує цей веселий дідусь, що на нього й століття, здається, не впливають. Він нам радив ночувати на гадючому острові, де так багато гадюк, що кусають мандрівників, і де такий гарний пісочок, що на ньому можна спати, укрившись цим самим пісочком, і цілу ніч спостерігати, як пересувається в зоряних просторах «Віз» і як бліднішає «Чумацька дорога». На жаль, ми звикли до міської культури і так і не спробували надати в розпорядження гадюк Дубового острова наших голих ніг, а сузір'ям так і не довелося милуватися на наші прекрасні, зеленкуваті очі.
Дивні люди ці археологи: вони з однаковим захопленням оповідають про Петра, Катерину, про зруйнування Січи, про пороги і запорожців. Їм однаково, чи говорити про скитського списа, чи про мамутові бивні, чи Анну Іоановну, чи про Дніпрельстан. Все це для них — лише речі археології.
Iчи не через це всі влади і всі ватажки ставляться до них терпимо. В музеї ми бачили під склом, як археологічний експонат, — от ви б ніколи повірили, — ми бачили мандата батька Махна, що мав охороняти музей од його власних анархічних поглядів та переконань. Коли ми прочитали мандат, ми ще більш переконалися в чудесній силі археології й тепер з більшою пошаною ставимося до цієї науки та до її представників.
Пороги.
Пороги перетинають Дніпро. Пороги спиняли греків і заважали торгівлі. Пороги й тепер заважають нам, вихованцям міської культури, спокійно їхати на пароплаві до Чорного моря й оглядати в бінокль мальовничі береги Дніпра.
Ми вирішили пішки пройти всі пороги. Це, звичайно, був героїчний вчинок, але на це геройство нас підштовхувала наша розбурхана уява. Нам ввижалися велетенські водоспади, розмірами в сьомиповерховий будинок, рев води, що нагадує канонаду останньої імперіялістичної війни. І на цих страшних порогах ми вже бачили запорожців у легких чайках, блиск весел, і наші вуха вже ловили уривки козацьких пісень.
Уявіть собі, до чого уява може бути облудливою! До чого романтика нашої історії може впливати на мозок і всі почуття людини!..
Вдалині ми побачили село. Це була Лоцманська Каменка. На березі ріки вже в самій Кам'янці ми напнулися на великого човна. Виявилося, що це Вуфкінська експедиція їде знимати пороги,* щоб зафіксувати їх плівку для всього того громадянства, що читатиме історію України і уже не зможе на власні очі побачити порогів і звільнитися від тієї облудливої романтики, що ще й досі розпалювала наш мозок.
Самої експедиції на човні не було.
Лоцман, гр. Гаркуша, що мав провести цю експедицію до самого Кичкасу, запросив нас до хати.
Гарна дружина лоцмана, кинувши свого наймолодшого запорожця на сіно в прохолодній хаті, тепер старанно, до сьомого поту, крутила смачне морозиво, мати лоцмана жарила рибу величезними півпудовими шматками, сестри лоцмана бігали, як навіжені, до льоху по лід та до хати по сіль, сам лоцман ходив по дворі і все підходив до сулії з «риковкою», щоб охолонула для дорогих гостей. Самої експедиції і тут не було.
Тоді ми запитали лоцмана, яка з його сестер виходить заміж і коли має відбутися весілля.
Лоцман був трохи вражений з нашого запитання. Він нас старанно переконував, що сестер він заміж не видає і що, коли ми парубки, то вакансія, безперечно, за нами. А морозиво і все инше, це робиться для Вуфкінської експедиції, бо ви ж сами знаєте, що їхати порогами небезпечно, а перед смертю слід добре попоїсти та погуляти.
Лоцман із сумом у голосі також заявив, що на його сестер нема ніякої надії, бо анахтемська експедиція дуже запаслива і везе з собою двох дам, що мають її розважати підчас подорожи.
Ця остання заява нас остаточно обурила. Це ж профанація порогів!.. Це ж святотатство!.. Що сказав би запорозький орден лицарів, який і духу жіночого не виносив! Це ж перекручування історії!..
Тоді ми сіли й написали таку записку до експедиції. «Бажаємо вам смачно їсти морозиво і мати поспіх у ваших дам».
Пішки ми пройшли лише шість порогів, на верстви це становить 40 верстов. Але тут простір міряється не верствами, а гаками і засобами сполучення. Коли ви їдете автобусом, то вам скажуть, що буде верстов десять з гаком, коли ідете човном — вам скажуть, що буде верстов тридцять з гаком, а коли йдете пішки, то буде верстов шістдесять з гаком; насправді ж буде лише сорок вер-стов, міряючи звичайно, точнішими інструментами, ніж автобуси, човни та ноги.
Коли ми пройшли перші шість порогів, то вся романтика, що століттями була закладена в нашу кров та голови, вивіялась до щенту. Ніяких водоспадів. Ніяких сьомиповерхових скель.
Є ще й досі такі чудаки, що об'їздять пороги в автобусі так верстов за 10 од кожного порога, а потім пишуть у газетах, що лоцмани тремтять і моляться, коли проїздять пороги. Ви тим чудакам не вірте, бо навіть підлітки й дівчата купаються на порогах і ловлять рибу.
Найцікавіші пороги — це Лоханський та Ненаситець У Лоханського порога надзвичайно мальовнича забора. Шматки дивовижних скель лежать у воді, і вода струмками дзюркоче між ними. На Ненаситці, дійсно, є водоспади, але водоспади невеличкі, на зріст людини.
Пороги не ревуть, а лише шумлять. Од них лунає шум, як од вітру в лісі. Трохі гуркоче лише Ненаситець. Вражіння од цього гуркоту таке, що ніби вулицею їде сотня грузовиків, навантажених камінням.
Ми не будемо перераховувати всі історичні місцевості та назви. Про них можна довідатися в підручниках з історії. Нічого видатного чи романтичного в цих пам'ятниках нема.
Звичайнісінькі собі насипи піску — це фортеці, а далі каміння й кулясті могили. Доводилося лише дивуватися, як легко піддаєшся на обману, на романтичну облуду прочитаної белетристики..
Останніх три пороги — Вудинський, Лишній та Гадючий — ми проїхали човном (каюком) так званим «козацьким ходом», цеб-то найнебезпечнішими місцями. Впливала лише надзвичайна швидкість їзди. Що ж до хвиль, водоспадів, каміння, то вони здавалися лише якимись тумбами, до яких уже так звик перехожий на наших вулицях і що їх він обходить зовсім машинально, навіть не помічаючи.
Тепер ми заздрили на вуфківську експедицію, що запаслася морозивом і прекрасними дамами, — до того всі пороги були звичайні й зовсім не романтичні.
Було годин 10 ранку, коли ми підпливли до височенного залізничного насипу. Навколо було дуже тихо. Велике стадо корів мирно відпочивало на березі ріки. Сонце немилосердо смалило руді спини корів, і в повітрі плавав розтоплений цукор.
Спека й тиша були неймовірні. Десь за насипом залізниці знаходилась німецька колонія Бетань та Кичкас. Наші лоцмани не хотіли нас везти до самої пристані, щоб не робити зайвого гаку, і нам довелося підійматися на залізничний насип. Важко було повірити, що такий насип зроблено руками людей.
Це була величезна гора, що з нею зрівнялися б лише хмарочоси Нью-Йорку. Ми потіли й відпочивали кілька разів, поки вилізли до самої колії.
Тиша, що була навколо, раптом увірвалася. Грім вибухів роздер її на шматки, і луна розкидала її по всьому Дніпрі. Вибухи що-разу ставали інтенсивніші й напруженіші. Вони глушили й забивали подих.
Це по той бік залізничного насипу відбувався генеральний бій. Бій був немилосердий і жорстокий. То був бій людини з природою. Люди рвали набоями гранітові скелі, і сивий дим з камінням летів у повітря!
Коли ми перейшли залізничний насип, нам здалося, що ми перепливли океан і потрапили до Америки, а це перед нами не наш український Кичкас. а яка-небудь золота копальня в Клондайку.
Німецька колонія Бетань розкинулася перед нами, пишаючися своїми черепичними червоними покрівлями. Не звертаючи уваги на грім вибухів, вуличками бігали діти, хазяйки готували обід, а на подвір'ях гули молотарки, здіймаючи золоту куряву.
Над колонією звисла хмара диму од вибухів і пилюки.
Коли ж ми підійшли ближче до центру Кичкасу й побачили американських інженерів у сомбреро, у високих черевиках у штанях пляшками, ми остаточно переконалися, що це перед нами справжні — коли не золоті, то електричні — копальні.
Після порогів і плюскоту Дніпра, після дикої природи, що оточувала нас кілька днів, ми були вражені тим рухом, що відчувався тут на Дніпрельстані.
Ось високо на горі, куди не дістануть хвилі Дніпра, будується величезний театр. Там, високо, стукотять молотки, гуркоче бляха, із тріском падають дошки. Люди, як птиці, стрибають високо в повітрі на покрівлі театру й наповнюють простір рухом і гучною працею.
Далі праворуч перед нами повстає високий будинок, весь у лісах, бинтах і дошках. Це закінчують будувати Дніпрельстанове Управління. Далі, на правому й на лівому боці Дніпра тисячі людей копають землю, тисячі коней і возів, здіймаючи неймовірну куряву, довгими нескінченними ланцюгами возять ґрунт. Гудки паровозів тривожно й настирливо вриваються в цей гамір вибухів, стуку й торохкотіння тракторів.
Пароплави, катери й човни розрізають води Дніпра, везучи в баржах каміння, пісок або ліс.
Вулицями Кичкасу гуркотять грузовики, автобуси й великі трактори, запряжені у вагони на гумових шинах.
До деталів приглядатися не можна, бо тоді остаточно губишся в цьому вирові праці й руху. Нархарчівські їдальні, касарні, базар, амбулаторія, почта — все це оточено юрбами робітників, галасом і стуком.
Тут у всьому почувається могутній хід соціялізму, могутній рух уперед. Тут здійснюється електрична мрія нашого Союзу.