Вітаєм серцем круглим і простим.
І
До яру підійшли, і одностальні тіні
Погнулися від їхніх тіл назад.
Риплять вози, ладнаючись у ряд,
Колеса грузнуть в глей в понурому скрипінні.
Поволі родяться слова нічних нарад,
Що рознесуть їх по Вкраїні
З холодноярської святині
Козак і гречкосій, ченець і конокрад.
І котиться луна по згорнутих шляхах.
Козак і хлоп, і злодій, і манах
Учули зойк пророчих півнів третіх.
Хитнувся ґвалт зтривожених церков.
Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов
На темний степ бунтарських тіней кетяг.
II
Зшуміла полем і пройшла
Ніч гайдамацька урочиста
І инша заграва лягла
На бруки кованого міста.
Але пронизує тіла
Та сама лють, міцна і чиста.
Замість шабель рука взяла
Холодний бравнінг комуніста.
З старих і займаних шляхів,
Що загубилися в століттях,
Гряде надхненний людський гнів,
Мста неподоланих рабів,
Пригноблених повстанський звитяг.
Перехресна станція. Рівні й блискучі рейки колій ведуть подорожніх у всі кінці. Тут відбулась зустріч трьох, що їхні колії нарешті знову зійшлися на цій станції.
Там, де колія веде вперед, на грані стиків блищить зеленим вогником семафор у майбутнє. Його поставлено на межі доріг та націй; і лише хоробрі сміливці відважуються вийти за його зелений огонь, бо там починається майбутнє.
Його встановили сміливі конквістадори — піонери, як рекордний кордон для всіх подорожніх.
З того часу минуло кілька років; і масло в лямпах семафору вже майже вигоріло, але він ще жеврів зеленим вогником. Багато подорожніх дивилися на цей зелений огонь, та їхні дороги здебільшого вели назад. Конквістадори, що запалили його, роз'їхалися праворуч і ліворуч, проте огонь не погасав. Вони поїхали на розвідку, їм треба було заглибитись у сучасне, щоб у ньому знайти засоби посуватися в майбутнє.
І от сьогодні на цій перехресній станції троє з них зустрілися знов.
Один із них, що обличчя його вміщало в собі риси всіх націй та рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії, перший вийшов на колію, що вела вперед, і подивився на обрій, де далеко жеврів зелений огонь семафора...
Цей перший, що від нього пахло морем і далекими шляхами, які перерізують сучасність, попихкав своєю люлькою і задоволено промовив:
— Горить!..
Другий, що стояв поблизу й показував рукою в далечінь, чиє обличчя й постать нагадували задумливого мандрівника футуропрерій, з докором відповів:
— Хіба я не попереджав?..
І третій, що великими пальцями правої й лівої руки звужував собі очі, бо він був трохи близькозорий, з породи довгоголових, і що блукав по нетрях провінції, ніби не ймучи віри собі самому, — здивовано промовив:
— Ай справді горить!..
І всі троє повернулись обличчями один до одного й простягнувши руки, промовили вголос:
— Це ти, Семенко!..