— Ось і все, що я хотів сказати, — спокійно мовив незнайомець. Місіс Гол приберегла своє запитання і співчуття до кращої нагоди.
Коли місіс Гол вийшла з кімнати, він залишився стояти перед коминком, спостерігаючи, як містер Генфрі лагодить годинник. Містер Генфрі не тільки зняв стрілки з годинника і циферблат, а й вилучив механізм; він намагався працювати якомога тихіше і скромніше. Він працював біля лампи, і з-під зеленкуватого абажура лилося яскраве світло на його руки, а також на годинник і на механізм, залишаючи в тіні решту кімнати. Коли він підводив очі, перед очима в нього плавали кольорові плями. Містер Генфрі сам по собі був дуже допитливою особою, саме тому він відсунув від себе годинниковий механізм (цілком недоречний учинок) з метою затриматися довше і, можливо, поринути в бесіду з незнайомцем. Але незнайомець стояв мовчазний і нерухомий. Він був настільки безмовний, що це почало діяти Генфрі на нерви. Він почувався самотнім у кімнаті, й коли підвів очі, все здалось йому сірим і невиразним в імлі зеленуватих плям, що плавали перед ним, — особливо ота забинтована голова, що задивилася на годинникаря блакитним склом замість очей. Від цього Генфрі стало настільки моторошно, що якусь мить двоє чоловіків тупо витріщались один на одного. Потім Генфрі знову опустив очі. Як ніяково! Хтось інший, можливо, щось і сказав би. Чи не зауважити б йому, що погода занадто холодна як на цю пору року?..
Він підвів очі, ніби підбираючи ціль для вступного пострілу.
— Погода… — розпочав він.
— Чому ви не закінчуєте і не йдете? — запитав незнайомець. Видно було, що він ледве стримує гнів. — Усе, що вам потрібно було зробити, — це закріпити годинникову стрілку на своїй осі. А ви тут теревените!
— Так, пане… ще хвилину. Я не помітив… — і містер Генфрі закінчив і подався геть.
Він вийшов надзвичайно роздратований. «Чорт забирай! — вилаявся про себе містер Генфрі, ледве дибаючи по талому снігу. — Іноді ж потрібно лагодити годинник. Ви тільки погляньте, не може людина на нього й подивитися?.. Просто жах!»
А потім додав: «Очевидячки, ні. Такий весь забинтований і завинутий, ніби його розшукує поліція».
На розі Глісону він побачив Гола, котрий нещодавно одружився з господинею готелю «Карета і коні», де зупинився незнайомець. Зараз він їхав у Айпінг, звідки возив людей на станцію Сидербридж, отож Тедді зустрів його саме на зворотній дорозі. Судячи з його їзди, Гол, вочевидь, на деякий час зупинявся в Сидербриджі. Проїжджаючи мимо, він гукнув:
— Привіт, Тедді!
— Знаєш, у тебе вдома чудернацький гість, — сказав Тедді.
Гол дружелюбно зупинився.
— Щось сталося? — запитав він.
— У «Кареті й конях» дуже дивний клієнт зупинився, — мовив Тедді. — Хай Бог милує!
І він у яскравих тонах розповів Голу про його дивакуватого гостя.
— Виглядає, ніби він замаскований, уявляєш? Якби людина зупинялась у мене, я б хотів побачити її обличчя, — сказав Генфрі. — Але жінки такі довірливі… особливо коли це стосується іноземців. Він винаймає у вас кімнати, навіть не назвавши свого імені, Голе.
— Та невже? — мовив Гол, який не відзначався кмітливістю.
— Так, — сказав Тедді. — Заплатив за тиждень наперед. І тому, хай ким він є, тепер ти не зможеш позбутись його швидше, ніж за тиждень. І в нього великий багаж, що прибуде завтра, принаймні так він каже. Будемо сподіватися, що в коробках виявиться не каміння, Голе.
Потім він розповів Голу, як його тітку в Гастингсі ошукав якийсь незнайомець із порожніми валізами. Загалом він залишив Гола в роздумах і підозрах.
— Поїхали, старенька, — звелів Гол коняці. — Здається, доведеться дещо вирішити.
А Тедді продовжував свій шлях зі значним полегшенням.
Але замість усе вирішити, Гол, повернувшись додому, ще й отримав прочухана від дружини за те, що так багато часу згаяв у Сидербриджі, й на його тихі розпитування вона відповідала кусюче, вказуючи на їхню недоречність. Але зерно підозри, котре посіяв Тедді, проросло в голові у містера Гола, незважаючи на відмову дружини що-небудь розповідати.
— Ти нічого в цьому не тямиш, — сказав містер Гол, твердо вирішивши за найближчої можливої нагоди з’ясувати якнайбільше про особистість свого гостя. І потому як незнайомець пішов спати о пів на десяту, містер Гол рішуче ввійшов у вітальню і суворо почав роздивлятися меблі своєї дружини — просто для того, щоб показати, що тут господар він, а не приїжджий. Потім він став старанно, майже зневажливо, перевіряти математичні розрахунки, котрі відвідувач мав необережність залишити. Перш ніж піти спати, він наказав місіс Гол ретельно оглянути незнайомців багаж, який доставлять наступного дня.
— Ти б ліпше переймався власними справами, Голе, — відтяла місіс Гол, — а я займатимуся своїми.
Вона ще більше огризалась, тому що незнайомець, понад усякий сумнів, був і справді дивним як на відвідувача, і вона й сама не була в ньому впевнена. Вночі вона прокинулася: їй наснились здоровезні, як ріпи, білі голови, що сунули за нею на довжелезних шиях і з величезними чорними очима. Але вона була розсудливою жінкою, отож подолала свої страхи, перевернулася на другий бік і знову заснула.
Був двадцять дев’ятий день лютого, початок відлиги, коли дивна особа нізвідки з’явилася в Айпінгу. Наступного дня, коли навкруги танув сніг, прибув і багаж… і дуже незвичним виявився цей багаж. Там і справді було декілька дорожніх скринь, що знадобляться будь-якій розумній людині, але крім цього, була там і коробка з книжками й записниками — великими, товстими томиками, декотрі з яких були списані нерозбірливим почерком, — і сотня інших скринь, коробок і сумок, що вміщували предмети, обв’язані соломою. Проте Голу здалося, що в соломі були самі скляні пляшки. Незнайомець, одягнений у пальто, капелюх і рукавиці, нетерпляче вийшов назустріч візку Фіренсайда, поки Гол із ним базікав, готуючись занести речі в будинок. Він вийшов, навіть не помітивши собаки Фіренсайда, котрий неуважливо обнюхував Голові ноги.
— Заносьте коробки всередину, — звелів гість, — я і так досить довго на них чекав.
І, спустившись до візка, він узяв найменшу скриню, маючи намір віднести її до хати. Однак, тільки-но його побачив собака Фіренсайда, то одразу ж дико загарчав і настовбурчив шерсть, і коли гість кинувся до сходів, собака нерішуче підстрибнув — кинувся просто йому на руку.
— Фу! — заволав Гол, відскакуючи від собаки, оскільки в таких ситуаціях він не був героєм, а Фіренсайд закричав:
— Лежати! — і вхопився за батіг.
А далі вони побачили, як собака, почувши хльоскання батога, розціпив зуби й відпустив руку, відстрибнув убік — і вчепився незнайомцю в ногу, миттю подерши штани. Нарешті Фіренсайд уперіщив собаку тонким кінцем батога, і той, заскавучавши від переляку, відстрибнув і забився під колеса візка. Вся ця веремія не тривала й півхвилини. Ніхто не говорив — усі кричали. Незнайомець швидко глянув на свою подерту рукавичку і на ногу, хотів нахилитися до ноги, але передумав, розвернувся і хутко рушив до готелю. Чути було, як він стрімголов летить коридором і піднімається дерев’яними сходами до спальні.
— От тварюка! — сердито промовив Фіренсайд, злізаючи з візка з батогом у руці, поки собака спостерігав за ним з-за колеса. — Ходи сюди! — гукнув Фіренсайд. — А то начувайся!..
Гол стояв, роззявивши рота.
— Собака його покусав, — нарешті мовив Гол. — Я краще піду і подивлюсь, як він там, — і він побіг за незнайомцем.
У коридорі він зустрів місіс Гол. — Собака візника вкусив незнайомця, — кинув він.
Й одразу пішов сходами нагору. Двері в кімнату гостя не були замкненені, отож він легенько постукав і без жодних церемоній зайшов усередину, бо від природи був схильний до співчуття.
Жалюзі були опущені, і тому в кімнаті панувала темрява. У Гола перед очима майнуло щось дивне, і здалось, ніби йому махає рука без кисті. Обличчя з трьома невизначеними цятками на білому тлі нагадувало квіти братків. Потім Гола сильно вдарили в груди, виштовхнувши геть, і двері грюкнули йому в обличчя і замкнулись. Усе трапилося так швидко, що в нього навіть не було часу збагнути, що ж сталося. Мигтіння незрозумілих тіней, удар і поштовх. Гол стояв на маленькому темному сходовому майданчику, дивуючись, що ж він насправді тільки-но побачив.
За декілька хвилин він повернувся до невеликого гурту людей, що зібрались у дворі біля готелю. Там був Фіренсайд, який уже вдруге розповідав свою історію; там була місіс Гол, котра заявляла, що собака не має права кусати її гостей; був там і Гакстер, торговець, із сотнею запитань; і Сенді Веджерс, неупереджений коваль; усі вони, окрім жінок і дітей, безглуздо торочили: «Хай би спробував мене вкусити»; «Не можна тримати таких собак»; «А чому ж він його вкусив?» тощо, тощо.
Містер Гол дивився на них зі сходів і все чув. Усе, що сталось нагорі, вже не здавалося йому таким неймовірним. Крім того, у нього був надто обмежений словниковий запас, щоб він міг висловити свої емоції.
— Він каже, що йому нічого не потрібно, — відповів Гол на запитання своєї дружини. — Нумо краще занесімо його багаж до хати.
— Йому ліпше одразу припекти рану, — сказав містер Гакстер, — особливо якщо там і так уже запалення.
— А я б застрелила собаку, — сказала жінка з натовпу.
Зненацька собака знову загарчав.
— Заносьте багаж, — крикнув із дверей розлючений голос: на порозі стояв закутаний незнайомець із піднятим коміром і опущеними крисами капелюха. — Що швидше ви занесете все це всередину, то ліпше мені стане.