Хтось із вуличних зівак помітив, що він переодягнув штани і рукавиці.
— Ви не поранилися, пане? — запитав Фіренсайд. — Мені дуже прикро, що так сталось…
— Анітрохи, — відповів незнайомець. — Шкіра не прокушена. Покваптеся з моїм багажем.
А тоді, як запевняє містер Гол, він вилаявся.
Першу скриню за вказівками гостя занесли у вітальню, і незнайомець із незвичайним запалом кинувся до неї. Він почав розпаковувати її, розкидаючи солому, зовсім не дбаючи про килим місіс Гол. Він виймав з цієї скрині пляшки: маленькі товстенькі пляшки з якимось порошком усередині, маленькі тоненькі пляшки, наповнені білою й кольоровою рідиною, вигнуті блакитні пляшки з етикеткою «Отрута», округлі пляшки з тонкими шийками, великі скляні білі й зелені пляшки, пляшки зі скляними пробками і матовими ярликами, пляшки з тоненькими пробками, пляшки з великими пробками, винні пляшки, пляшки для прованської олії, — незнайомець складав їх рядком на комод, на коминок, на стіл під вікном, на підлогу, на книжкову полицю… всюди. Аптека у Бремблгерсті не могла би похвалитись і половиною таких пляшечок. Це було справжнє видовище. Одна по одній скрині вивергали пляшки, аж доки всі шість не спорожніли, а стіл весь укрився соломою; крім пляшок, у скринях було ще декілька пробірок і старанно спаковані терези.
Тільки-но всі валізи були розпаковані, незнайомець підійшов до вікна і почав працювати, анітрохи не переймаючись тим, що все довкола в соломі, що коминок згас, коробка з книжками досі на подвір’ї, а його речі й решта багажу нагорі.
Коли місіс Гол принесла йому обід, він уже настільки заглибився в роботу, виливаючи маленькі краплини з пляшок у пробірки, що нічого не чув, аж поки вона не винесла більшу частину соломи і не гримнула тацю на стіл — гучніше, ніж зазвичай, бо побачила, в якому стані підлога. Тільки тоді він трохи повернув голову — і знову відвернувся. Але вона встигла помітити, що він зняв окуляри; вони лежали біля нього на столі, і їй здалося, що його очні западини незвичайно порожні. Чоловік знову одягнув окуляри, обернувся і поглянув на неї. Вона збиралася поскаржитися з приводу соломи на підлозі, але він її випередив.
— Я б не хотів, щоб ви заходили, не постукавши, — сказав він з надзвичайним роздратуванням — досить характерним для нього.
— Я постукала, але, мабуть…
— Можливо, ви й постукали. Але в моїх дослідженнях… дуже термінових і необхідних дослідженнях… найменше втручання, рипіння дверей… я мушу вас попросити…
— Неодмінно, пане. Ви можете будь-коли зачинитись, якщо потрібно.
— Дуже гарна ідея, — сказав незнайомець.
— Ця солома, якщо я насмілюся зауважити, пане…
— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її в рахунок, — і він буркнув щось, схоже на лайку.
Він був такий дивний у ту мить, такий агресивний і запальний, із пляшкою в одній руці та пробіркою в другій, що місіс Гол почувалася цілковито збентеженою. Але вона була непохитною жінкою.
— Я б хотіла знати, пане, що, у вашому розумінні…
— Шилінг… запишіть один шилінг. Цього, гадаю, достатньо?
— Нехай і так, — мовила вона, розстеляючи на столі скатертину, — звісно, якщо ви задоволені…
Він відвернувся до неї спиною.
Весь пообідній час він працював за замкненими дверима і, як заявляє місіс Гол, майже весь час у тиші. Але один раз вона почула якийсь поштовх і дзвін пляшок, ніби щось вдарилось об стіл, і розбиті пляшки з гуркотом полетіли додолу. Потому в кімнаті почулися швидкі кроки. Побоюючись, що «щось трапилось», вона підійшла до дверей і дослухалася.
— Не можу більше! — скаженів незнайомець. — Не можу! Триста тисяч, чотириста тисяч! Величезна кількість! Усе брехня! Так може тривати все життя!.. Терпіння!.. Дійсно, терпіння! Дурень! Дурень!
З буфету долинув якийсь шум, здається, хтось увійшов, і місіс Гол дуже неохоче попрямувала туди, не дослухавши продовження монологу. Коли вона повернулась, у кімнаті знову панувала тиша, за винятком слабкого порипування стільця та дзенькоту пляшки час від часу. Все минулось, і незнайомець продовжував свою роботу.
Коли вона принесла йому чай, то побачила розбите скло у кутку кімнати, під дзеркалом, і золотисту пляму, котру він, вочевидь, намагався недбало затерти. Це враз привернуло її увагу.
— Запишіть це в рахунок, — несподівано промовив гість. — І заради Бога, не турбуйте мене! Якщо є якісь збитки, просто записуйте їх у рахунок, — і він продовжив робити позначки в переліку і записувати щось у зошит, що лежав перед ним.
— Я скажу тобі дещо, — таємниче сказав Фіренсайд. Пообідній час уже давно минув, і вони сиділи в невеличкому буфеті.
— Ну? — запитав Тедді Генфрі.
— Цей хлопець, про якого ти кажеш, той, кого вкусив мій собака… Коротше кажучи, він темношкірий. Принаймні його ноги. Я це побачив крізь дірки, коли в нього були подерті штани і рукавиця. От, наприклад, ти, напевно, очікував би побачити щось рожевувате, чи не так? А там такого нічого не було. Одна чорнота. Я кажу тобі, він чорний, як мій капелюх.
— О Господи! — вигукнув Генфрі. — Ну і підозріла ця справа. Але чому ж тоді й нього ніс рожевий, як намальований?
— Твоя правда, — сказав Фіренсайд. — Я помітив. І ось що я думаю. То й чоловік — рябий кінь, Тедді. Місцями білий, місцями чорний, весь у плямах. І йому соромно через це. Він щось на зразок гібриду. Масті, замість змішатися, пішли плямами. Я чув про такі речі. На конях таке практикують, усі про це знають.
Я розповів про обставини приїзду незнайомця в Айпінг у всіх подробицях для того, щоб читач міг уявити, наскільки незвичною і цікавою для всіх була його поява. Але за винятком двох дивних пригод, що трапилися під час гулянь, улаштованих айпінзьким клубом, обставини незнайомцевого перебування можна описати у двох словах. Відбулось іще декілька сутичок з місіс Гол із приводу хатнього порядку, але у кожному випадку, аж до кінця квітня, коли почали з’являтись перші ознаки фінансової скрути, він ладнав усе в простий і перевірений спосіб: додатковою оплатою. Голу він не подобався, і подеколи Гол наважувався заговорити про те, що час його позбутись; але свою нелюбов він виявляв, головним чином, показною мовчанкою чи просто уникав відвідувача.
— Зачекай до літа, — мудро зауважувала місіс Гол, — коли почнуть приїжджати артисти. Тоді й поміркуємо. Хоч він і поводиться іноді пихато, але рахунки сплачує завжди вчасно, а наразі для нас це найважливіше.
Незнайомець не ходив до церви, і для нього не було різниці між святою неділею та буднім днем — навіть одягу він не міняв. Він працював, на думку місіс Гол, якось нерегулярно. У деякі дні він спускався у вітальню рано і весь час працював. А в інші дні прокидався пізно, довго ходив кімнатою, годинами перебуваючи в роздратованому стані, курив, спав у кріслі біля коминка. За межами містечка він ні з ким не спілкувався. Настрій у нього був мінливий, але найчастіше гість поводився, як постійно роздратована людина, й раз чи двічі він ламав предмети, рвав і нищив речі, судомно трощив усе у вибухах несамовитої люті. Він, здавалось, хворів на хронічне роздратування найвищого ступеня. В ньому міцно вкоренилася звичка впівголоса розмовляти з собою, але хоч місіс Гол і підслуховувала сумлінно, вона нічого не могла зрозуміти.
Вдень він рідко виходив з дому, зате в сутінки міг непомітно вийти, закутавшись у своє пальто, незважаючи на те, холодно було надворі чи тепло. Він обирав найвідлюдніші стежки або доріжки, затемнені деревами чи оточені насипом. Його великі окуляри і страшне перев’язане обличчя під крисами капелюха стали неприємною несподіванкою для одного чи двох робітників, що вночі повертались додому. І Тедді Генфрі, що одного вечора вивалювався з шинку «Червоний мундир» о пів на десяту, ганебно злякався схожої на голий череп голови незнайомця (він гуляв із капелюхом у руці), яку побачив у світлі несподівано відчинених дверей готелю. Якщо з настанням ночі гість натрапляв на очі дітям, то їм потім снилася нечисть, і було незрозуміло, хто кому не подобався більше, однак, понад усякий сумнів, з обох боків була палка неприязнь.
Особа з такою дивовижною зовнішністю і поведінкою не могла не стати предметом постійних обговорень у такому містечку, як Айпінг. Загальна думка стосовно роду занять незнайомця не була однозначною. Місіс Гол була досить чутливою до цієї теми. Коли її щось запитували, вона дуже обережно відповідала, що її постоялець — «дослідник-експериментатор», несміливо вимовляючи ці слова по складах, ніби боячись затнутися. Коли її запитували, що експериментального у його дослідженнях, вона зверхньо відповідала, що освічені люди самі знають, а далі просто пояснювала, що він «досліджує речі». Вона також казала, що з її відвідувачем стався нещасний випадок, котрий тимчасово знебарвив його обличчя й руки, а через емоційну вдачу він болісно сприймає людську цікавість.
Але існувала й інша думка, котра значною мірою розважала для жителів: нібито прибулець — кримінальний злочинець, що намагається втекти від правосуддя, а постійно кутається він, щоб сховатися від ока поліції. Це була ідея містера Тедді Генфрі. Проте бодай одного значущого злочину у другій половині лютого не траплялося. Ця ідея була детально розроблена в уяві містера Гулда, тимчасового вчителя у місцевій школі, й полягала вона в тому, що незнайомець — ніхто як перебраний анархіст, що готує вибухові речовини, і Гулд твердо вирішив узятись до детективної діяльності, певна річ, наскільки це дозволить час. Загалом це проявлялось у тому, що при кожній зустрічі з незнайомцем він дуже пильно на нього дивився, або ж розпитував про нього людей, які ніколи того чоловіка в очі не бачили. Однак Гулду нічого не вдалося з’ясувати.
Прибічником іншого погляду був містер Фіренсайд, котрий погоджувався з ідеєю про рябого коня або щось таке.
Що ж до Сайласа Дургана, наприклад, то чули, як він нібито заявляв: «Якби незнайомець вирішив показувати себе на ярмарках, він би миттєво розбагатів». І, як аматор-богослов, він порівнював незнайомця з людиною з одним талантом. Крім того, існувала інша точка зору, прихильники якої вважали незнайомця нешкідливим божевільним. Цей погляд мав чимало прибічників, оскільки багато що пояснював.
Окрім прибічників цих головних поглядів, були й такі мешканці містечка, які вагались або не мали певності. Жителі графства Суссекс майже не забобонні, і тільки після подій, що трапились на початку квітня, в містечку вперше пошепки заговорили про надприродні сили. Однак навіть у той час про це йшлося тільки серед жінок.
Загалом, хай що жителі Айпінга думали про приїжджого, всі зійшлись в одному: його недолюблювали. Його дратівливість, яку могли б зрозуміти мешканці великого міста, що займаються розумовою працею, була занадто дивною для населення спокійного Суссексу. Несамовита жестикуляція заскочувала людей зненацька; а прогулянки в сутінках, під час яких незнайомець стрімголов нісся безшумними вулицями! А як він нелюдяно обривав будь-які спроби порозмовляти з ним… А його бажання постійно перебувати в напівтемряві, що змушувало його зачиняти двері, опускати жалюзі, гасити свічки й лампи… Хто б зміг таке витримати? Коли він проходив вулицею, люди обминали його, а за його спиною юні жартівники піднімали коміри, насували на очі капелюхи і нервово крокували йому вслід, імітуючи його таємничу манеру. В той час була популярною пісня під назвою «Бабай». Міс Стетчел заспівала її на шкільному концерті (щоб допомогти закупити лампи для церкви), і після цього щоразу, як мешканці містечка збиралися разом і з’являвся незнайомець, вони насвистували цю мелодію. А дітлахи, які гуляли пізно ввечері, боязко кричали йому вслід: «Бабай!» — і щодуху втікали.
Кас, місцевий лікар-терапевт, згорав від цікавості. Бинти збуджували його професійний інтерес, а розповідь про тисячу і одну пляшку викликала заздрість. Майже весь квітень і травень він домагався можливості порозмовляти з незнайомцем, і нарешті, після Трійці, уже не витримав і використав як привід підписний лист на підтримку місцевої медсестри. Він був здивований, коли з’ясував, що навіть містер Гол не знає імені свого пожильця.
— Він називав ім’я, — мовила місіс Гол (це твердження було цілковитою вигадкою), — але я його не розчула.
Вона теж гадала, що не знати імені гостя — надто вже дивно.
Кас відчинив двері вітальні й увійшов. Звідти почулась не цілком виразна лайка.
— Пробачте за вторгнення, — почав Кас — і двері зачинились, позбавивши місіс Гол можливості почути розмову.