Льоля - Бузько Дмитро Іванович 5 стр.


Наступні десять хвилин вона чула шепіт, потім здивований вигук, тупіт ніг, гуркіт перекинутого стільця, регіт, швидкі кроки до дверей — і з’явився смертельно блідий Кас, який невидющим поглядом озирався через плече. Він залишив двері до вітальні розчахнутими і, так і не глянувши на місіс Гол, перетнув передпокій і спустився сходами вниз, а тоді долинули його квапливі кроки по дорозі. Капелюх він ніс у руці. Місіс Гол стояла на порозі, дивлячись на відчинені двері вітальні. Потім долинув тихий сміх незнайомця, а згодом і його кроки. З того місця, де вона стояла, вона не могла розгледіти його обличчя. Двері вітальні грюкнули, і в будинку знову стало тихо.

А Кас пішов просто в містечко, щоб зустрітися з Бантингом, священиком.

— Я збожеволів? — раптово почав розмову Кас, зайшовши в невеликий убогий кабінет. — Я схожий на психічно хворого?

— Та що ж трапилося? — запитав священик, поклавши черепашку замість прес-пап’є на чисті аркуші для наступної проповіді.

— То й чоловік у готелі…

— Ну?

— Дайте мені щось випити, — вимовив Кас і сів.

Заспокоївши нерви чаркою дешевого хересу (єдиного напою, що був у наявності у доброго священика), він розповів про свою бесіду з незнайомцем.

— Я ступив у вітальню, — говорив він, важко дихаючи, — і попросив підписатись на підтримку медсестри. Коли я ввійшов, той заховав руки в кишені і, згорбившись, сів у крісло. Пирхнув носом. Я сказав, що чув, ніби він цікавиться наукою. Він відповів: «Так». Знову пирхнув. Пирхав весь час; вочевидь, нещодавно застудився. І не дивно — отак закутуватись! Я продовжив розповідати про медичну сестру і весь час роздивлявся кімнату. Пляшки… хімікати… повсюди. Терези, пробірки на підставках, і запах… вечірнього первоцвіту. Чи підписався він? Сказав, що поміркує. Потім я запитав його рішуче, чи займається він дослідницькою діяльністю. Він відповів: «Так». «Тривале дослідження?» Він вибухнув: «Занадто тривале!» Я сказав: «Ох…» — і залунали образи. То й чоловік був і до того сердитий, а від мого запитання він просто скипів від обурення. Виявляється, йому виписали рецепт, дуже цінний рецепт… «Рецепт? — запитав я. — На ліки?» «Чорт забирай! Що ти винюхуєш?» Я вибачився. Він зневажливо пирхнув і кашлянув. Потім провадив: він тільки раз прочитав рецепт — п’ять інгредієнтів, поклав аркуш на стіл і відвернувся. З вікна дмухнув вітер і підхопив папірець. То й із шелестом злетів. Чоловік пояснив, що працював тоді в кімнаті з відкритим коминком… І тут побачив блимання: рецепт загорівся і майнув угору. Він кинувся за папірцем, але той устиг шмигнути в димар… От! І саме в цю мить, щоб проілюструвати оповідь, він підняв руку.

— Ну?

— А руки нема… тільки порожній рукав. О Боже! Я подумав: оце так каліцтво! В нього дерев’яна рука, і він її просто зняв. Потім я подумав, щось тут не так. Що за чортівня тримає отой рукав, якщо всередині нічого немає? Я вам кажу, всередині не було нічого. Аж до суглоба не було нічого. Я бачив аж до ліктя, і видно було, що проріз у тканині світиться наскрізь… «Боже милосердний!» — вигукнув я. І тут він зупинився. Пильно поглянув на мене своїми чорними окулярами, потім зиркнув у рукав…

— Ну?

— От і все. Далі він не промовив і слова, тільки люто подивився — і швидко запхав рукав назад у кишеню. «На чому я зупинився? — запитав він. — Здається, на тому, що рецепт загорівся?» І він кашлянув. «Як, у біса, ви можете рухати порожнім рукавом?» — запитав я. «Порожнім рукавом?» «Так, — сказав я, — порожнім рукавом…» «Порожнім? Ви упевнені?» — він одразу ж устав. Я також підвівся. Він зробив три дуже повільні кроки, наблизившись до мене мало не впритул. Злісно пирхнув. Я не відступив, і нехай мене повісять, якщо отієї забинтованої макітри й отих окулярів — коли вони повільно до тебе наближаються — не достатньо, аби позбавити духу будь-кого… «Ви сказали, що рукав порожній?» — перепитав він. «Певна річ», — сказав я. Він на мене витріщився. Потім знову, дуже повільно, витягнув з кишені свій рукав і простягнув до мене, ніби знову мені показуючи. Він робив це дуже, дуже повільно. Я поглянув на руку. Здалося, це тривало вічність. «Ну… — мовив я, відкашлявшись, — він порожній». Потрібно було щось сказати. Мені вже ставало страшно. Я міг зазирнути всередину порожнього рукава. Він простягнув руку до мене, повільно, повільно… ось так… аж доки манжет опинився за шість дюймів від мого обличчя. Дивна річ бачити, як порожній рукав отак до тебе наближається! А потім…

— Ну?

— Щось… на дотик схоже на вказівний і великий пальці… ущипнуло мене за ніс.

Бантинг засміявся.

— Але ж там нічого не було! — вигукнув Кас, і його голос зірвався на крик на слові «було». — Звісно, вам зараз смішно, але кажу вам, я був такий переляканий, що вдарив по його манжету, розвернувся і вибіг геть із кімнати. Я залишив його…

Кас затнувся. Понад усякий сумнів, його паніка була щирою. Він безпорадно обернувся і взяв другу чарку чудового хересу.

— Коли я вдарив по його манжету, — знову заговорив Кас, — я відчув, ніби вдарив по справжній руці. Але руки не було! Не було й тіні руки!

Містер Бантинг замислився. Підозріло поглянув на Каса.

— Це найдивовижніша історія з усіх, що я чув, — сказав він. Він і справді на вигляд був дуже мудрим і поважним. — Це справді, — додав містер Бантинг розсудливо, — найдивовижніша історія.

Факти про крадіжку в будинку священика дійшли до нас, головним чином, через самого священика та його дружину. Це трапилось у понеділок після Трійці, в день, коли в Айпінгу місцевий клуб проводить щорічні святкування. Місіс Бантинг прокинулась раптово в тиші, коли ще й не розвидніло, і їй здалось, ніби двері спальні відчинились і зачинились. Спочатку вона не одразу збудила чоловіка, а сіла в ліжку і почала дослухатись. І виразно почула, як хтось ходить будинком — прямує з сусідньої кімнати коридором до сходів. Тільки-но вона в цьому переконалась, то якомога тихіше розбудила преподобного містера Бантинга. Він не вмикав світла, а, одягнувши на ніс окуляри, а на себе — халат дружини і кімнатні пантофлі, вийшов на сходовий майданчик і дослýхався. Було доволі чітко чути, як хтось на нижньому поверсі шукає щось у столі в кабінеті. Потім долинуло гучне чхання. Містер Бантинг повернувся в спальню і, озброївшись коцюбою, якомога тихіше спустився сходами. Місіс Бантинг стала нагорі сходів.

Була приблизно четверта ранку, і темрява ночі вже розсіювалася. У передпокої виднілося слабке мерехтіння, але дверний отвір у кабінет видавався неприступно чорним. Ніщо не порушувало тиші, окрім слабкого порипування сходів під ногами містера Бантинга і легких рухів у кабінеті. Потім щось тріснуло, відчинилася шухляда, і почулось шарудіння паперів. Далі лайка, і в кабінеті запалили сірник, від чого простір наповнився жовтавим світлом. Містер Бантинг був уже в передпокої і крізь щілину у дверях міг розгледіти письмовий стіл, висунуту шухляду і свічку, запалену на столі. Але він не зміг побачити грабіжника. Отак він стояв у передпокої, не вирішивши, як йому діяти далі, а місіс Бантинг із білим від страху й настороженим обличчям повільно сповзала сходами, щоб приєднатись до чоловіка. Тільки одна річ підтримувала відвагу містера Бантинга — це переконання, що грабіжником є мешканець містечка.

Вони почули дзвін монет і зрозуміли, що грабіжник знайшов їхні запаси золота, що загалом складали два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук додав містеру Бантингу хоробрості для раптової дії. Міцно стиснувши в руках коцюбу, він рушив у кімнату. Місіс Бантинг ішла назирці.

— Здавайся! — несамовито заволав містер Бантинг — і раптом здивовано зупинився. Кімната виявилась цілком порожньою.

Однак подружжя було переконане, що в ту ж таки мить у кімнаті хтось заворушився. Мабуть, зо півхвилини вони стояли, витріщивши очі, а потім місіс Бантинг перетнула кімнату і зазирнула за щит перед коминком, поки містер Бантинг пильно роздивлявся під столом. Потім місіс Бантинг відслонила жалюзі на вікнах, а містер Бантинг оглянув димар і понишпорив у трубі коцюбою. Після цього місіс Бантинг старанно дослідила кошик до сміття, а містер Бантинг зняв покришку з відра до вугілля. А тоді вони зупинились і здивовано поглянули одне на одного.

— Я міг би заприсягтися… — сказав містер Бантинг. — Свічка! Хто запалив свічку?

— Шухляда! — мовила місіс Бантинг. — І гроші зникли!

І вона спішно попрямувала до вхідних дверей.

— Нічого дивнішого я в житті не бачив…

У коридорі почулось голосне чхання. Вони помчали туди — та одразу потому грюкнули двері кухні.

— Принеси свічку, — звелів містер Бантинг і рушив першим. Вони обоє почули грюк засувів, замкнених нашвидку.

Відчинивши двері в кухню, священик через кімнатку, де мили начиння, угледів, що задні двері щойно відчинились і в темряві показалося слабке світло ранкової зорі. Він був упевнений, що крізь ті двері ніхто і ніщо не виходило. Двері відчинились, постояли відкриті якусь мить, а потім з грюкотом зачинились. Через це свічка, котру місіс Бантинг несла з кабінету, замерехтіла і яскраво спалахнула. З хвилину чи трохи більше вони нарешті ввійшли на кухню.

Там нікого не було. Вони знову замкнули чорний хід, старанно оглянули кухню, буфетну й посудомийню і нарешті спустились у підвал. У цілому будинку не було ні душі.

Денне світло застало священика з дружиною в чудернацькому вбранні: вони так і сиділи на нижньому поверсі свого будинку при непотрібному вже світлі догораючої свічки і дивувалися, що ж це могло бути.

В понеділок зранку по Трійці, на Духів день, коли Міллі ще спала, містер і місіс Гол прокинулись і, одягнувшись, безшумно спустились у пивницю. Там у них були деякі особисті справи, що стосувалися міцності пива. Тільки опинившись у пивниці, місіс Гол згадала, що забула взяти пляшку сассапарелі з сусідньої кімнати. Оскільки вона була експертом і головним знавцем пивної справи, то нагору по пляшку піднявся Гол.

На сходовому майданчику він здивовано побачив, що двері до кімнати незнайомця прочинені. Гол зайшов у свою кімнату і взяв потрібну пляшку.

Але, повертаючись із пляшкою в руках, помітив, що засуви на парадних дверях відсунені, а двері просто на замку. Осяяний раптовою ідеєю, він одразу зв’язав це з кімнатою незнайомця нагорі та з припущеннями містера Тедді Генфрі. Він чітко пам’ятав, як напередодні ввечері місіс Гол засунула всі засуви, оскільки він сам тримав свічку. Згадавши це, він здивовано повернувся і з пляшкою в руках знову пішов нагору. Зупинившись перед кімнатою незнайомця, він постукав у двері. Відповіді не було. Він постукав іще раз; потім широко розчахнув двері й увійшов.

Усе було, як він і очікував. І ліжко, і кімната виявилися порожніми. Навіть не дуже кмітливому Голу здалось дуже дивним те, що у спальні на стільці й на бильцях ліжка розкиданий одяг і бинти: на той час це був єдиний одяг гостя, який бачив містер Гол. Великий капелюх з опущеними крисами безтурботно висів на стійці ліжка.

Роздивляючись кімнату, Гол почув голос дружини, що долинав із глибин пивниці — квапливе нанизування складів на високих нотах і запитальна інтонація в кінці кожного слова, котрими мешканець західного Суссексу звик виказувати надзвичайне нетерпіння.

— Джордже! То як, ти знайшов?

Почувши ці слова, Гол обернувся і поспішив до неї.

— Дженні, — мовив він, спускаючись у пивницю, — те, що каже Генфрі, правда. Його нема в кімнаті. А парадні двері не на засувах.

Спершу місіс Гол не зрозуміла, а згодом, збагнувши все як слід, твердо вирішила побачити порожню кімнату на власні очі. Гол, досі з пляшкою в руках, пішов першим.

Назад Дальше