— Але ж дитині подобається цей убір! — вступився за Суботика пан Пляшкер.
— Хлопчикові потрібні пристойні речі, — заявив продавець. — Зараз ми доберемо для нього щось годяще.
Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.
— Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, — звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: — Ану, хлопче, надягай свій костюм!
Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.
— Ти що, не хочеш одягатися? — сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.
— До мене не можна так звертатися! — сказав Суботик.
— А як же?
— Короля називають “ваша величносте”, — гордо пояснив Суботик.
— Ану, хлопче, без пустощів! — розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.
— Може, ви все-таки називатимете його “ваша величносте”? — втрутився пан Пляшкер. — Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!
— Ви не жартуєте? — спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: — Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!
Суботик, і далі не рухаючись, відповів:
— А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.
— Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! — сердито сказав продавець. — Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!
Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря. А тоді зовсім затримав дихання і став тонюсінький, як патичок. Штани й куртка теліпались на ньому, мов на опудалі.
— Цей костюм завеликий! — сказав пан Пляшкер.
— Так, здається, таки трохи вільний на нього, — довелось визнати продавцеві.
Він приніс ще один костюм — темно-синій, меншого розміру — і дав його Суботикові.
— Ось цей костюм напевне прийдеться на тебе, — сказав продавець. — Одягай!
— А як до мене треба звертатися? — запитав Суботик повчальним тоном.
Продавець аж кипів.
— Прошу одягти костюм, ваша величносте, — поправився він.
Суботик одягнув костюм. Він і далі стримував дихання.
— А вдихнути в цьому костюмі можна? — запитав він.
— Звісно, можна, ваша величносте! Яке безглузде запитання! — відповів продавець.
Суботик глибоко вдихнув, його твердий, як барабан, живіт випнувся вперед, темно-синій костюм луснув і роздерся навпіл по всій довжині.
— Погана тканина, — сказав Суботик. — Носити її не можна. Годиться хіба що для їжі!
— Що ти зробив з костюмом?! — злякано вигукнув продавець. Він знову дістав із кишені свою гарненьку хустину і витер нею чоло.
— Нічого я не робив! — відповів Суботик. — Я лише вдихнув.
Продавець оглянувся довкола й запхав роздертий костюм у кошик на сміття. І відразу приніс новий. Цього разу — темно-зеленого кольору.
— Ваша величносте, поміряйте ще цей, — кволо промовив продавець і подав костюм Суботикові.
Той надів костюм і запитав:
— А дихати в ньому можна?
— О ні, ваша величносте, боронь боже! — злякано вигукнув продавець.
Саме в цей час повз них проходив завідувач секції. Він був багато огрядніший за продавця, а костюм на ньому був куди елегантніший. Він носив дві товсті обручки і темні рогові окуляри.
Почувши слова “ваша величносте”, він підійшов до продавця.
— У нас високий гість? — пошепки спитав він і кивнув головою в бік кабіни, де Суботик міряв костюм.
Не встиг продавець відповісти, як Суботик вистромив голову з кабіни й вигукнув:
— Ні! Це він мене називає “ваша величносте”.
— Тебе? — перепитав завідувач секції, і очі йому полізли на лоба.
— А крім того, він заборонив мені дихати! — казав далі Суботик.
— Це правда? — суворо запитав завідувач секції.
— А ще він викинув подертий костюм у кошик на сміття! — додав Суботик.