Яку пісню співали сирени чи під яким ім'ям Ахілл переховувався серед жінок — питання далеко не прості, але якась здогадка і тут можлива.
Сер Томас Браун1
Не викликає сумніву, що розумові здібності, схарактеризовані як аналітичні, самі по собі піддаються аналізу лише незначною мірою. Ми оцінюємо їх тільки за їхніми наслідками. Про них ми знаємо, що вони, поміж іншого, для того, хто їх має (і має надміру), є джерелом щонайбільшого задоволення. Подібно до того, як атлет кохається у своїй фізичній силі, дістаючи радість від вправ, що спонукають його м'язи до дії, людина з аналітичною схильністю тішиться розумовою діяльністю, котра розплутує і дає відповіді на запитання. Задіюючи свій талант, вона отримує задоволення від найтривіальніших занять. Їй подобаються загадки, головоломки, таємничі знаки; при розгадуванні всього цього вона виявляє таку кмітливість та гостроту розуму, яка пересічній уяві видається надприродною. Досягнуті нею результати, що їх забезпечують саме душа та суть цього методу, справді виглядають як чиста інтуїція.
Можливо, що здібність, про яку йтиметься, значно пожвавлюється вивченням математики і особливо її найвищого розділу, котрий несправедливо і просто з огляду на притаманні йому дії зворотного порядку назвали, не до кінця розібравшись, аналітичним. Однак виконувати розрахунки ще саме по собі не означає аналізувати. Шахіст,2 наприклад, здійснює перше, не витрачаючи зусиль на друге. Тож виходить, що уявлення про вплив гри у шахи на властивості розуму є великою мірою хибним. Я не пишу науковий трактат — просто роблю передмову у вигляді досить довільних зауважень до дещо незвичайної розповіді; отже, скористаюся можливістю, аби впевнено заявити, що вищі здібності мислячого розуму більш явно і більш повно використовуються в непоказній грі в шашки, аніж у продуманому легкодумстві шахів. В останніх, де фігури різної і мінливої вартості роблять неоднакові та дивні ходи, те, що є тільки складним, часто помилково сприймається як глибоке (не така вже й нечаста помилка). Для цієї гри потрібна неабияка увага. Якщо вона ослабне хоч на мить — буде зроблена помилка, що призводить до втрати або поразки. За умови різноманітних та складних ходів можливість таких помилок значно зростає; і в дев'яти випадках з десяти перемагає гравець не більш кмітливий, а більш здатний до зосередженості. А в шашках, де ходи однакові і різняться хіба що незначною мірою, можливість необачності зменшується, звичайна увага залишається відносно невикористаною і перевага, отримувана якимось із суперників, забезпечується саме завдяки кращій кмітливості. Висловлюючись менш абстрактно — уявімо собі гру в шашки, де кількість фігур зведена до чотирьох королів і де, звичайно ж, не очікується жодної помилки через недогляд. Зрозуміло, що тут перемогу можна забезпечити лише якимось хитромудрим ходом після досить інтенсивної розумової діяльності. Позбавлений звичайних ресурсів, аналітик поринає в особистість свого опонента, ототожнює себе з нею і завдяки цьому нерідко з першого погляду схоплює ту єдину комбінацію (інколи до смішного просту), якою він може спокусити суперника на неправильний розрахунок або змусити поквапитися, що і призведе до помилки.
Віст давно знаний своїм впливом на те, що зветься здатністю до розрахунків; відомо, що люди з інтелектом найвищого ґатунку знаходили в ньому втіху, яку на перший погляд, може й важко було збагнути, а шахів цуралися як заняття легковажного. Безумовно, жодна подібна гра не потребує такої здатності до аналізу. Найкращий у християнському світі шахіст справді може бути чимось трохи більшим, ніж просто найкращим гравцем у шахи, але вправність під час гри у віст означає спроможність досягти успіху в усіх тих більш важливих аспектах, де розум змагається з розумом. Коли я кажу вправність, я маю на увазі таку довершеність у грі, до якої входить розуміння всіх методів (будь-якого характеру), що за їх допомогою можна легітимно досягти переваги. Ці методи є численними не лише за кількістю, але і за формою і часто лежать поміж таких глибин думки, які зовсім недосяжні для пересічного розуму. Уважно спостерігати означає чітко пам'ятати; і в цьому сенсі здатний до зосередженості шахіст буде дуже вправним гравцем у віст; до того ж правила Хойла3 (котрі самі ґрунтуються на нескладному механізмі цієї гри) є достатньо зрозумілими для всіх. Тому поєднання чіпкої пам'яті з дотримуванням «інструкцій» зазвичай вважається запорукою хорошої гри. Але вміння аналітика проявляється саме в тих аспектах, які знаходяться поза межами самих правил. Не промовляючи ані слова, він робить безліч спостережень та умовиводів. Те саме, можливо, роблять і його компаньйони; різниця ж у обсязі отриманої інформації полягає не стільки в хибності умовиводу, скільки в якості спостереження. Необхідно знати, за чим саме треба спостерігати. Наш гравець нічим себе не обмежує; не відкидає він і висновків, підказаних речами, що перебувають поза грою, бо гра є метою. Він вивчає вираз обличчя свого партнера, обережно порівнюючи його з виразом обличчя кожного зі своїх суперників. Він придивляється до способу розкладення карт у кожній руці, часто помічаючи козир за козирем і онер за онером за тими поглядами, що ними власники їх удостоюють. Він фіксує кожну зміну облич по ходу гри і накопичує запас спостережень і думок за рахунок різниці у вираженні впевненості, подиву, тріумфу або досади. По способу, в який забирається взятка, він судить, чи зможе гравець взяти ще одну в цій масті. З одного вигляду, з яким карту кидають на стіл, йому стає зрозуміло, що опонент хитрує. Несподіване чи необережне слово; карта, яку випадково випустили з рук чи відкрили, і те, як її потім ховають — із занепокоєнням чи безтурботно; підрахунок взяток і порядок їх розташування; ніяковість, нерішучість, завзяття чи тривога — все це стає показниками справжнього стану справ для, здавалося б, інтуїтивного сприйняття нашого гравця. Після перших двох чи трьох партій він уже знає все про карти в кожній руці і надалі робить ходи з такою абсолютною впевненістю у їх правильності, наче решта гравців уже відкрили свої карти.
Аналітичну здібність не слід плутати зі звичайною винахідливістю, бо аналітично мисляча людина неодмінно є винахідливою, тоді як людина винахідлива нерідко буває навдивовижу нездатною до аналізу. Я вже казав про цю здатність як уміння розкладати думку на її елементи, і варто лише кинути побіжний погляд на цю ідею, щоб збагнути необхідність усвідомлення щойно вказаної різниці. Конструктивна чи об'єднувальна здатність, завдяки якій зазвичай проявляється винахідливість і якій френологи4 вже виділили (гадаю, що помилково) окремий орган, вважаючи її даною від природи здібністю, так часто зустрічалася у тих, чий інтелект стосовно всього іншого межував з ідіотизмом, що привернула загальну увагу літераторів-моралістів. Між винахідливістю та аналітичною здатністю існує різниця набагато суттєвіша, ніж різниця між фантазією та уявою, але вона має характер дуже чіткої аналогії. І дійсно, неважко помітити, що у винахідливих завжди є фантазія, а люди зі справді багатою уявою, як правило, матимуть неабиякі аналітичні здібності.
Подальша розповідь буде для читача чимось на зразок коментарю до щойно висловлених суджень.
Мешкаючи у Парижі протягом весни та частини літа 18... року, я близько заприятелював з таким собі мсьє Ш. Оґюстом Дюпеном.5 Цей молодий пан походив з шанованої і навіть уславленої родини, але через низку несприятливих подій впав у такі злидні, що їх уже не в змозі була долати притаманна йому колись енергія вдачі, тож він уже не робив спроб покращити своє становище або повернути колишнє багатство. З ласки його кредиторів він ще залишався власником незначної решти успадкованого майна і на отримуваний з неї прибуток примудрявся, за рахунок жорсткої економії, забезпечувати свої життєві потреби, залишаючись байдужим до всіляких надмірностей. Єдиною розкішшю, яку він собі дозволяв, були книжки, а їх у Парижі дістати неважко.
Вперше ми зустрілися в занехаяній бібліотеці на Ру Монмартр, де випадковість, через яку ми обидва шукали ту саму дуже рідкісну та неординарну книгу, спричинилася до нашого дружнього спілкування. Потім ми неодноразово бачилися. Я глибоко зацікавився цією невеликою родиною та її історією, яку він детально розповів мені з усією тією щирістю, до якої будь-який француз вдається лише тоді, коли темою розмови є його власна особа. А ще я був вражений обширом його читацьких інтересів; і найголовніше — я відчував, як саме моє єство спалахує від несамовитої запальності його уяви та від її — я не можу назвати це іншими словами — яскравої свіжості. Відповідно до інтересів, які я мав тоді в Парижі, я відчув, що товариство такої людини буде для мене безцінним скарбом, і відверто сказав йому про це. Через деякий час було погоджено, що ми житимемо разом протягом мого перебування в місті. Оскільки мої життєві обставини були не такими скрутними, як у Дюпена, я за його згодою найняв та умеблював у стилі, який відповідав дещо меланхолійній фантазії наших схожих характерів, химерний і погризений часом особняк, котрий мешканці давно покинули через забобони, що нас не цікавили, і котрий шкутильгав собі потихеньку до свого повного занепаду, у глухій та занедбаній частині передмістя Сен-Жермен.6
Коли б люди знали про режим нашого життя в тому будинку, то вони визнали б нас за божевільних — правда, божевільних цілком сумирних. Наша самотність була абсолютною. Ми взагалі не пускали до себе ніяких візитерів.
Навіть місцезнаходження нашого усамітнення ретельно утаємничувалося від моїх колишніх знайомих, до того ж Дюпен уже багато років не цікавився Парижем, а Париж — Дюпеном. Ми існували тільки в собі і для себе.
Примхою фантазії (бо як це ще можна назвати?) мого приятеля була його закоханість в Ніч саму по собі, і з цим bizarrerie, як і з усіма іншими його дивацтвами, я покірливо змирився, віддаючись його несамовитим примхам з повним самозабуттям. Божественний морок сам не міг постійно перебувати з нами, але ми могли імітувати його присутність. При перших ранкових променях ми зачиняли всі масивні віконниці нашого старого будинку і запалювали дві тоненькі свічки, які, випускаючи сильні пахощі, випромінювали примарне і зовсім слабке світло. В їх мерехтінні наші душі поринали у мрії — ми читали, писали або розмовляли, доки годинник не попереджав нас про прихід справжньої Темряви. І тоді ми, рука в руку, виходили на вулицю, продовжуючи обговорювати теми дня, або безцільно блукали до пізньої години, шукаючи серед химерних ліхтарів та тіней багатолюдного міста ту безкінечність розумового збудження і піднесення, яку дарує спокійне споглядання.
У такі години я не міг не помічати і не захоплюватися своєрідним аналітичним даром Дюпена (хоча — виходячи з його багатої уяви — я вже був налаштований відчути його). Здавалося, він також з великим задоволенням цим даром користувався — хоча скоріше він захоплювався саме тим, що демонстрував його — і не приховував задоволення, яке отримував від цього. Вдоволено сміючись, було, хвалився мені, що людські душі для нього — відкрита книга, і мав звичку відразу супроводжувати свої слова приголомшливими доказами того, як досконало читає він у душі моїй. В такі моменти його манери були байдужими й відстороненими, очі — позбавленими будь-якого виразу, а голос його, зазвичай низький тенор, піднімався до дисканту, звук якого міг би видатися дратівливим, якби не продуманість та абсолютна чіткість дикції. Спостерігаючи за ним у хвилини такого настрою, я часто неквапливо розмірковував про давню філософію Двоїстої Душі7 і розважав себе, уявляючи подвійного Дюпена — творця і аналітика.
Щойно сказане мною аж ніяк не означає, що я вдаюся в подробиці якоїсь таємниці чи вигадую якусь небувальщину. Притаманні цьому французу риси, про які я розповів, були лише продуктом збудженого або, можливо, хворобливого розуму. Але про характер його зауважень, що їх він робив у згадувані мною періоди, найкраще розповість конкретний приклад.
Якось уночі йшли ми довгою брудною вулицею поблизу Пале-рояля.8 Жоден з нас, заглибившись у думки, не промовив ані півслова щонайменше протягом п'ятнадцяти хвилин. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:
— Такому курдупелю краще грати в театрі вар'єте.9
— Та отож, — відповів я мимоволі, вже не вперше зауважуючи (так сильно я був поглинутий своїми роздумами), що сказане ним якимось дивним чином збіглося з моїми власними міркуваннями. За мить я схаменувся, і моєму здивуванню не було меж.
— Дюпене, — сказав я серйозно. — Я цього просто не можу збагнути. Не приховую свого здивування і вже боюся вірити своїм відчуттям. Яким чином ви взнали, що я думав про ...? — Тут я зробив паузу, аби пересвідчитися, чи справді він знав, про кого я думав.
— ... про Шантільї, — сказав він. — А чому ви зробили паузу? Для себе ви зміркували, що його ліліпутський зріст не дасть йому змоги отримати роль у трагедії.
Саме це і було предметом моїх роздумів. Шантільї був колишнім чоботарем з вулиці Сен-Дені. До нестями захопившись театром, він пробував себе в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона10 і ославився тим, що його старання були жорстоко висміяні.
— Розкажіть мені, заради Бога, — вигукнув я, — про метод — якщо тут є якийсь метод, — завдяки якому ви змогли осягнути мою душу і дізнатися, що я думав стосовно цієї справи. — Насправді ж я був ще більше спантеличений, ніж хотів це показати.
— Це був продавець фруктів, — відповів мій приятель. — Саме він підвів вас до висновку, що зцілитель підошов мав недостатній зріст для ролі Ксеркса et id genus omne.
— Продавець фруктів! Ви просто вражаєте мене — я не знаю ніякого продавця фруктів.
— Це той чоловік, що наскочив на вас, коли ми звернули на оцю вулицю — хвилин п'ятнадцять тому.
Тоді я згадав, що і справді чоловік з великою корзиною яблук на голові випадково ледь не збив мене з ніг, коли ми переходили з вулиці Ш. на пожвавлений прохід, де ми зараз і стояли, але я ніяк не міг зрозуміти, яким чином це могло стосуватися Шантільї.
Ніщо в Дюпені не вказувало на charlatanerie.
— Зараз я поясню, — сказав він, — а для того, щоб ви все добре зрозуміли, ми простежимо хід ваших думок з тієї миті, коли я до вас заговорив, до вашої rencontre з горезвісним продавцем. Великі ланки ланцюга розташовуються таким чином: Шантільї, Оріон, доктор Ніколс,11 Епікур, стереотомія, бруківка, продавець фруктів.
Мало є на світі людей, котрі в якийсь період свого життя не розважалися тим, що просліджували кроки, якими їхній розум дійшов до якогось певного висновку. Часто це заняття буває доволі цікавим, і того, хто вперше за нього береться, вражає та начебто безмежна відстань і невідповідність між початковою точкою та метою. Тож яким великим було моє здивування, коли я почув сказане французом і коли я не міг не визнати, що воно відповідало дійсності. Він продовжив:
Перед тим як вийти з вулиці Ш., ми, як мені здається, говорили про коней. Це була остання обговорювана нами тема. Коли ми виходили на цю вулицю, продавець фруктів, намагаючись прослизнути повз нас, зіштовхнув вас на купу каміння, складеного в тому місці, де зараз відбувається ремонт бруківки. Ви наступили на один зі шматків, що лежали окремо від купи, послизнулися, трохи розтягнули литку, здається, роздратувалися чи засмутилися, щось пробурмотіли, обернулися, поглянули на купу каміння, а потім мовчки пішли далі. Я не звертав особливої уваги на те, що ви робили, але останнім часом спостережливість стала для мене другою натурою.
Ви весь час дивилися під ногу, роздратовано позираючи на тріщини та вибоїни в бруківці (з чого я виснував, що ви досі думаєте про каміння), доки ми не дійшли до невеликого провулка, названого на честь Ламартіна,12 що у вигляді експерименту брукований плитками, які щільно прилягають одна до одної і які покладені в шахматному порядку. Тут ваше обличчя повеселішало, і, спостерігаючи за рухом ваших губ, я вгадав слова «стереотомічна бруківка». Насупившись, ви, за звичкою людини, що напружує пам'ять, і далі щось нечутно бурмотіли, доки я не зрозумів, що ви намагаєтесь згадати грецьку етимологію слова «стереотомія». Я знав, що ви не зможете цього зробити, не подумавши про атомістику, а значить — і про вчення Епікура. Оскільки під час нашого недавнього обговорення цієї теми я звернув вашу увагу на те, як непевні здогадки цього вельмишановного грека блискуче підтвердилися сучасною космогонією (що, однак, пройшло майже непоміченим), я відчув, що ви обов'язково згадаєте про космос і поглянете вгору на величезну туманність в сузір'ї Оріона, і ніскільки не сумнівався, що саме так ви і вчините. І ви справді поглянули вгору, після чого я впевнився, що правильно прослідкував хід ваших думок. Але в тій злостивій тираді про Шантільї, котра з'явилася у вчорашньому числі «Musee», сатирик, зневажливо натякнувши, що, видершись на котурни і змінивши ім'я, чоботар не зможе змінити свого єства, навів дуже цікавий латинський вираз, про смисл якого ми часто сперечалися. Я маю на увазі цей: Perdidit antiquum litera prima sonum.13
Я вже казав вам, що це говорилося стосовно Оріона, який раніше писався Уріон, і деякі пов'язані з цим поясненням дошкульні зауваження давали мені підстави гадати, що ви не могли про це не пам'ятати. І тому було цілком зрозуміло, що ви обов'язково поєднаєте ці дві думки про Оріон і Шантільї. Саме тоді я і перервав ваші роздуми і зауважив, що оскільки на зріст цей Шантільї був просто курдупель, то краще йому грати в театрі вар'єте.
Невдовзі потім ми переглядали вечірній випуск «Le Tribunal», і увагу нашу привернуло таке повідомлення:
«НЕЧУВАНЕ ВБИВСТВО.
Сьогодні, близько третьої години ранку, мешканців кварталу Сен-Рош розбудили моторошні крики, що лунали, здавалося, з п'ятого поверху будинку на вулиці Морґ, єдиними мешканцями якого були, як відомо, така собі мадам Л'Еспане та її дочка мадемуазель Каміль Л 'Еспане. Після невеликої затримки, що була викликана невдалою спробою потрапити до будинку звичайним шляхом, головні двері виламали ломом, і всередину вдерлися вісім чи десять сусідів у супроводі двох жандармів. На цей час крики вже стихли, але коли вказана група людей чимдуж мчала першим сходовим маршем, почулися два (а може й більше) різких, як під час сварки, голоси, що лунали, як здалося, з верхньої частини будинку. Поки сусіди та жандарми дісталися до другого маршу, ці звуки припинилися і запала мертва тиша. Далі люди розосередилася і почали швидко оглядати кімнату за кімнатою. Коли вони дійшли до великої тильної спальні (двері до якої довелося відчинити з застосуванням сили, бо вони виявилися замкненими зсередини на ключ), перед їхніми очима постала сцена, від якої всі присутні заціпеніли від жаху і — не меншою мірою — від подиву і потрясіння.
Всюди панував страшенний безлад — меблі були порозбивані і порозкидані в усі боки. В кімнаті був лише один остов ліжка; саму ж постіль з нього хтось зірвав і кинув на середину підлоги. На кріслі лежала бритва із закривавленим лезом. До каміна прилипли два — три густих пасма довгого сивого волосся, злиплого від крові, вирваного, як виявилося, з корінням. На підлозі знайшли чотири наполеондора, сережку з топазом, три столових срібних ложки, три чайних мельхіорових і два мішечки з майже чотирма тисячами франків золотом. Шухляди з комода, який стояв у кутку, були висунуті; видно було, що в них порпалися, хоча багато предметів лишилися всередині. Під постіллю (але не під ліжком) знайшли маленький залізний сейф. Він був відімкнутий, а ключ так і стримів у дверцятах. У ньому не було нічого, крім кількох давніх листів та якихось папірців.
Мадам Л'Еспане ніде не було видно, але в каміні виявили незвично велику кількість сажі. Тому в димоході зробили обшук і (страшно сказати!) витягли звідти головою вниз труп дочки; його було запхано туди ногами вгору досить далеко, незважаючи на вузький отвір. Тіло було ще теплим. На ньому виявили багато саден, спричинених, безумовно, зусиллями, з якими його затягували в димохід, а потім витягували з нього. На обличчі були численні глибокі подряпини, а на шиї — темні синці і сліди від нігтів. Схоже було, що небіжчицю задушили.
Ретельно оглянувши кожен закуток будинку і більше нічого не виявивши, вищезгадана група людей пройшла до невеликого мощеного двору позаду будинку, де наштовхнулася на труп старої господині. Видно, її так полоснули лезом, що при спробі підняти тіло голова просто відпала. І тіло, і голова були жахливо понівечені, причому тіло спотворено так сильно, що майже втратило людську подобу.
Як нам відомо, досі немає жодної інформації, яка допомогла б розгадати цю страхітливу таємницю.
Наступного дня в газеті з'явилися ось оці додаткові подробиці.
«ТРАГЕДІЯ НА ВУЛИЦІ МОРҐ.
У зв'язку з цією нечуваною й жахливою справою допитали багато осіб [Слово «affaire» (справа) у Франції ще не набуло того легковажного значення, яке воно має у нас (любовна інтрига, роман).], але не виявили взагалі нічого, що могло б пролити на неї світло. Нижче ми наводимо найсуттєвіші з отриманих свідчень.
Полін Дюбур, прачка, засвідчує, що знала обох покійниць три роки і протягом цього періоду прала їхні речі. Як на неї, то стара господиня та її дочка жили в злагоді і ставилися одна до одної з неабиякою ніжністю. Платили вони щедро. Нічого не може сказати стосовно їхнього способу життя чи засобів існування. Гадає, що мадам Л. заробляла на життя тим, що ворожила. Всі вважають, що вона мала певну суму заощаджених грошей. Прачка стверджує, що жодного разу не зустрічала в домі незнайомих людей, коли забирала одяг прати або приносила назад уже випраний. Впевнена, що покійні не наймали слуг. Виявилося, що меблів у будинку не було ніде, крім п'ятого поверху.
П'ер Моро, тютюнник, засвідчує, що протягом майже чотирьох років часто продавав мадам Л'Еспане тютюн та нюхальні суміші в невеликих кількостях. Народився в тому ж кварталі і весь час мешкав там. Покійниця і її дочка мешкали в будинку, де їх було вбито, понад шість років. Раніше цей будинок орендував ювелір, котрий здавав горішні кімнати в суборенду різним особам. Власницею будинку була мадам Л. Незадоволена нехлюйським ставленням орендатора до будівлі, вона перебралася до неї сама і не хотіла здавати вільних приміщень. Стара господиня була примхлива мов мала дитина. За всі ці шість років свідок бачив її дочку десь п'ять чи шість разів. Ця пара жила надзвичайно усамітненим життям — люди казали, що вони грошовиті. Чув, як сусіди подейкували, що мадам Л. пророкувала майбутнє, але сам цьому не вірив. Ніколи не бачив, щоб хтось заходив до будинку, крім старої господині та її дочки; раз або два рази заходив воротар та вісім чи десять — лікар.
Приблизно те саме свідчили і багато інших сусідів. Жоден з них не пригадав, щоб хтось часто навідувався до цього будинку. Невідомо, чи мали мадам Л. та її дочка якихось ще живих родичів. Віконниці на фасадних вікнах відчинялися рідко, а на тих, що виходили у двір, — не відчинялися ніколи, за винятком великої тильної кімнати на п'ятому поверсі. Сам будинок був у доброму стані, тобто не дуже старий.