Ісідор Мюзе, жандарм, свідчить, що його покликали до будинку близько третьої ранку. Там біля головних дверей він зустрів близько двадцяти чи тридцяти осіб, які намагалися потрапити всередину. Врешті-решт відчинив двері він, але не ломом, а штиком. Зробити це було неважко з огляду на те, що то були здвоєні, або стулчасті двері, не замкнені на засув ні вгорі, ні внизу. Крики долинали весь час, доки двері не відчинили, — і раптом припинилися. Здавалося, що це були крики людини (чи кількох людей) в стані нестерпної агонії, бо вони були гучні та протяжливі, а не хрипкі й уривчасті. Вгору сходами свідок мчав попереду всіх. Діставшись до першого маршу, він почув голоси двох людей, які гучно і злостиво сперечалися: один голос був грубий, другий — значно вищий, пронизливий, якийсь чудернацький. Він розрізнив деякі слова, вимовлені грубим голосом, причому французькою мовою. Впевнений, що це не був жіночий голос. Він розрізнив слова «sacre» та «diable». Пронизливий голос був голосом іноземця. Не може певно стверджувати, був це голос жінки чи чоловіка. Не зрозумів сказаного, але йому здалося, що говорили іспанською. Стан кімнати та тіл цей свідок схарактеризував так само, як це зробили ми у вчорашньому випуску.
Анрі Дюваль, сусід, срібляр за професією, засвідчує, що він потрапив до будинку з першою групою людей. У цілому підтверджує свідчення Мюзе. Як тільки двері були відчинені, ті, хто потрапив до будинку, знову їх замкнули, щоб затримати натовп, який, незважаючи на глупу ніч, зібрався дуже швидко. Цей свідок гадає, що пронизливий голос належав італійцю. Впевнений, що це був не француз. Не впевнений, що це був голос чоловіка. Може, це була жінка. Уявлення про італійську мову не має. Слів розрізнити не міг, але, судячи з інтонації, переконаний, що говорив італієць. Був знайомий з мадам Л. та її дочкою. Не раз бесідував з обома. Впевнений, що пронизливий голос не належав жодній з убитих.
Оденхаймер, ресторатор. Цей чоловік сам з'явився давати свідчення. Французькою не говорить, тому його допитали через перекладача. Народився в Амстердамі. Проходив повз будинку саме в той час, коли почулися крики. Вони лунали декілька хвилин — можливо, хвилин десять. Крики були гучними та протяжливими, надзвичайно моторошними та гнітючими. Був серед тих, хто ввірвався до будинку. Підтвердив попередні свідчення щодо всього, крім одного. Впевнений, що пронизливий голос належав чоловікові, а саме французу. Сказаних слів не розібрав. Вони лунали гучно, швидко й уривчасто і явно їх промовляли в стані гніву та страху. Цей голос був різким — не стільки пронизливим, скільки різким. Не може назвати цей голос пронизливим. Грубим голосом кілька разів були промовлені слова «sacre», «diable» та один раз — «mon Dieu».
Жуль Міньйо, банкір з фірми Міньйо та Сини, вулиця Делорен. Найстарший з Міньйо. Мадам Л'Еспане була аж ніяк не бідною. Весною 18... року (вісім років тому) відкрила рахунок у його банку. Часто робила вклади невеликими сумами. Ніяких чеків не виписувала і лише за три дні до своєї смерті особисто зняла з рахунку чотири тисячі франків. Цю суму виплатили золотом, а гроші їй відніс додому службовець банку.
Адольф Ле Бон, службовець фірми Міньйо та Сини, свідчить, що десь опівдні того дня він супроводжував мадам Л'Еспане до її помешкання, відніс чотири тисячі франків у двох мішечках. Відчинилися двері, з'явилася мадемуазель Л. і взяла в нього один з мішечків, а стара господиня забрала інший. По тому він відкланявся й пішов. В ту мить нікого на вулиці не помітив. Це — бокова вулиця, вона завжди майже безлюдна.
Вільям Берд, кравець, засвідчив, що був серед тих людей, які ввірвалися до будинку. Англієць. Мешкає в Парижі вже два роки. Один з перших піднявся сходами. Чув лайливі голоси. Грубий голос був голосом француза. Зміг розібрати декілька слів, але не всі запам'ятав. Виразно чув «sacre» і «mon Dieu». У ту хвилину лунали такі звуки, наче билися декілька людей — звуки сварки та вовтуження. Пронизливий голос лунав дуже гучно, гучніше за грубий. Впевнений, що цей голос належав не англійцю. Йому здалося, що це був голос німця. Можливо, це був голос жінки. Німецької мови не розуміє.
Четверо з вищеназваних свідків на повторному допиті вказали, що двері кімнати, в якій знайшли тіло мадемуазель Л., були замкнені зсередини, коли до них добігли люди. Жодних звуків не було чути — ані стогонів, ані якогось шуму. Коли двері вибили, то нікого не побачили. Як у тильній, так і у фасадній кімнатах вікна були опущені і наглухо закриті на шпінгалети зсередини. Двері між двома кімнатами були зачинені, але не замкнені. Двері ж, що сполучають фасадну кімнату з коридором, були замкнені зсередини на ключ. Невелика кімната в кінці коридору з фасадного боку будинку (на п'ятому поверсі) була незамкненою, а двері — прочиненими. Вона була захаращена старими ліжками, ящиками і тому подібним. Все це прибрали і прискіпливо оглянули. Кожен дюйм будинку зазнав ретельного обшуку. Сажотруси перевірили всі димоходи. Будинок п'ятиповерховий, з мансардами. Люк на даху дуже міцно забитий гвіздками — схоже, що його роками не відкривали. Час, що минув між лайливими голосами та вибиттям дверей до кімнати, свідки вказують по-різному: від трьох до п'яти хвилин. Зламати двері було нелегко.
Альфонсо Гарсіо, трунар, свідчить, що мешкає на вулиці Морґ. Народився в Іспанії. Був одним з тих, хто побував у будинку. Нагору не піднімався. Має слабку нервову систему і тому побоювався наслідків збудження. Чув лайливі голоси. Грубий голос належав французові. Що говорили — не розібрав. Верескливий голос був голосом англійця — в цьому він не має сумнівів. Англійської не розуміє, але висновує з інтонації.
Альберто Монтані, кондитер, свідчить, що одним з перших піднявся сходами. Чув голоси, про які йде мова. Грубий голос належав французові. Зміг розібрати декілька слів. Схоже було, що мовець когось лаяв. Слів, сказаних верескливим голосом, не розібрав. Гадає, що це був голос росіянина. Решту свідчень у цілому підтверджує. Італієць. Жодного разу не спілкувався з уродженцями Росії.
При повторному допиті кілька свідків вказали, що димоходи у всіх кімнатах на п'ятому поверсі є занадто вузькими для того, щоб ними могла пролізти людина. Під «сажотрусами» мали на увазі сажотрусні щітки циліндричної форми, які використовують ті, хто чистить димоходи. Цими щітками пройшлися по всіх димоходах будинку. Він не має чорного ходу, яким хтось міг би спуститися, коли люди, що ввірвалися до будинку, піднімалися сходами нагору. Труп мадемуазель Л'Еспане так міцно застряг в димоході, що його змогли витягти звідти лише об'єднаними зусиллями чотирьох чи п'яти людей.
Поль Дюма, лікар, засвідчує, що його викликали для огляду трупів на світанку. Коли він прийшов, обидва тіла лежали на матраці в тій кімнаті, де знайшли мадемуазель Л. Труп молодої жінки був вкритий синцями та саднами. Цілком достатнім поясненням їх наявності був той факт, що його силоміць запхали до димоходу. Шия була сильно подерта. Під підборіддям видно було кілька глибоких подряпин і сірувато-сині плями, що вочевидь являли собою відбитки пальців. Колір обличчя покійної вселяв жах, а очні яблука повилазили з орбіт. Язик майже прокушений. У нижній частині живота виявлено великий синець, вочевидь спричинений тим, що тут тиснули коліном. На думку мсьє Дюма, мадемуазель Л'Еспане була задушена якоюсь невідомою особою чи особами. Труп її матері жахливо спотворений. Усі кістки правої ноги та руки поламані і частково розтрощені. Велика гомілкова кістка розщеплена, так само як і всі ребра з лівого боку. Все тіло вкрите жахливими синцями і має страхітливий колір. Неможливо визначити, чим були спричинені ці тілесні ушкодження. Важка дерев'яна палиця, широкий залізний брусок, стілець — будь-яке велике, важке й тупе знаряддя в руках фізично дуже сильного чоловіка могло це зробити. Ніяка жінка не змогла б завдати таких ударів жодним знаряддям. Свідок зазначає, що голова покійної була повністю відокремлена від тіла і також сильно понівечена. Очевидно, горло перерізали якимось дуже гострим інструментом, можливо — бритвою.
Олександр Етьєн, хірург, викликаний разом з мсьє Дюма для огляду тіл. Підтверджує свідчення та думки мсьє Дюма.
Більше нічого важливого не виявили, хоча допитали ще кількох осіб. Ніколи раніше не було в Парижі вбивства (якщо це справді було навмисне вбивство) такого незбагненного і скоєного за таких загадкових обставин. Поліція збилася зі сліду — незвичний випадок у подібних справах. Не існує, однак, щонайменшого натяку на якусь зачіпку для розгадки цієї ситуації».
У вечірньому випуску цієї ж газети розповідалося, що в кварталі Сен-Рош все ще панувало неабияке пожвавлення — вказані приміщення знову ретельно обшукали, здійснили нові допити свідків, але все безрезультатно. В постскриптумі, однак, йшлося про те, що Адольфа Ле Бона заарештували й ув'язнили — хоча, здавалося б, йому нічого було інкримінувати, окрім уже наведених фактів.
Схоже було, що Дюпен виявляв виняткову зацікавленість ходом розслідування цієї справи — принаймні такого висновку я дійшов, виходячи з його поведінки, бо він не робив жодних коментарів. Лише після заяви про ув'язнення Ле Бона він запитав мою думку з цього приводу. Я ж міг лише погодитися з усім Парижем, який вважав це вбивство загадкою, яку неможливо розгадати. Я не бачив найменшої можливості натрапити на слід убивці.
— Нам не слід робити висновки з цієї пародії на розслідування, — промовив Дюпен. — Паризька поліція, яку підносять до небес за її кмітливість, є лише хитрою, але не більше. Вона не має іншого методу роботи, крім методу поточного моменту. Вона вдається до великої кількості показних заходів, але нерідко вони так мало відповідають конкретній ситуації, що нагадують про те, як мсьє Журден вимагав принести йому robe-de-chambre — pour mieux entendre la musique.14 Нерідко вона досягає дивовижних результатів, але здебільшого ці результати забезпечує звичайна старанність та активність. За відсутності цих якостей її схеми не спрацьовують. Наприклад, Відок15 був вельми здогадливою і вперто працелюбною людиною. Але, не маючи освіченого інтелекту, він безперервно помилявся саме внаслідок інтенсивності своїх розслідувань. Він звужував діапазон свого бачення тим, що тримав об'єкт розслідування надто близько. Може, він і міг інколи з неабиякою чіткістю побачити один-два моменти, але при цьому він неминуче втрачав перспективне бачення справи. Надмірно заглиблюючись, неважко перемудрити. Істина не завжди знаходиться на дні колодязя.16 І взагалі, щодо більш важливих знань, то я переконаний, що вона лежить на поверхні. Ми шукаємо її на дні ущелин, а вона очікує нас на гірських вершинах. Типи та причини подібних помилок добре демонструють небесні тіла. Якщо дивитися на якусь зірку, тобто позирати на неї наче скоса, підставляючи їй зовнішню частину сітківки (більш сприйнятливу до слабких відблисків світла, ніж частина внутрішня), то ми забезпечимо чітке бачення цієї зірки, забезпечимо найкраще сприйняття її сяйва — сяйва, котре тьмяніє пропорційно тому, як ми зосереджуємо на ній наш погляд повністю. В останньому випадку в око фактично потрапляє більша кількість променів, але в першому забезпечується саме необхідна, більш витончена здатність до сприймання. Надмірним заглибленням ми спантеличуємо і ослаблюємо думку; можна зробити так, що в результаті погляду надто прискіпливого, надто довгого, надто зосередженого або надто прямого з небозводу може зникнути навіть сама Венера.
Що ж стосується цих убивств, то розпочнімо своє власне розслідування, а вже потім сформуємо про них думку. Вивчення цієї справи буде для нас розвагою (мені таке застосування слова «розвага» видалося дивним, але я промовчав), і, крім того, якось Ле Бон зробив мені послугу, і я досі йому зобов'язаний. Ходімо поглянемо на будинок власними очима. Я знайомий з Ж., префектом поліції, і він дасть нам дозвіл».
Дозвіл був отриманий, і ми відразу вирушили на вулицю Морґ. Це один з тих жалюгідних провулків, котрі з'єднують вулицю Рішельє з вулицею Сен-Рош. Ми дісталися туди вже під вечір, оскільки цей квартал знаходиться на великій відстані від того, де жили ми. Будинок одразу впав нам у око, бо біля нього все ще купчилося багато людей, які з безпредметною цікавістю витріщалися на зачинені віконниці з протилежного боку вулиці. Це був будинок, яких багато в Парижі, з підворіттям, по один бік якого стояла засклена сторожова будка з відсувним віконцем; зрозуміло, що це було loge de concierge, тобто місце, де знаходився воротар. Перед тим як зайти всередину, ми пройшли вулицею, звернули у провулок, а потім знову звернули і вийшли позаду будинку; тим часом Дюпен оглядав весь квартал і будинок з прискіпливою увагою, гідного якої я не помітив жодного об'єкта.
Повернувшись тим же шляхом, ми знову вийшли до фасаду цього житла, подзвонили, показали наші посвідчення і агенти-чергові пропустили нас усередину. Ми піднялися нагору, в спальню, де раніше було знайдено тіло мадемуазель Л'Еспане і де дві покійниці досі лежали. Як і заведено, безлад в кімнаті залишався недоторканим. Я не побачив нічого такого, що не збігалося б зі звітом у «Tribunal». Дюпен уважно оглянув кожну річ, не оминаючи трупи жертв. Після цього ми пішли до інших кімнат, потім — вийшли у двір; повсюди нас супроводжував жандарм. Поки ми займалися оглядом, стемніло і ми пішли з будинку. По дорозі додому мій приятель на хвилину зайшов до контори однієї зі щоденних газет.
Я вже говорив, що примхи мого товариша були численними і що je les menagais, — бо англійського еквівалента цього виразу не існує. Раптово його настрій змінився і він припинив будь-які розмови на тему вбивства, доки ми не випили пляшку вина десь опівдні наступного дня. Після цього він несподівано запитав, чи не помітив я чогось особливого на місці цього жорстокого вбивства. Манера, з якою він зробив наголос на слові «особливого», змусила мене мимоволі здригнутися.
— Та ні, нічого особливого, — відповів я, — нічого, окрім того, про що ми вже прочитали в газеті.
— Боюсь, — сказав він, — що «Le Tribunal» так і не осягнув всієї незвичайності того жаху, яким оповита ця історія. Але не будемо звертати увагу на марнослівні здогадки цього жалюгідного видання. Мені здається, що таємниця вважається нерозв'язною саме з тієї причини, з якої її треба вважати легкою для розв'язання, — я маю на увазі саме незвичайну потворність подробиць вбивства. Поліція збита з пантелику позірною відсутністю мотиву не самого вбивства, а його жорстокості. Вона збентежена явною неможливістю узгодження лайливих голосів з тим фактом, що нагорі нікого, крім вбитої мадемуазель Л'Еспане, не знайшли і що ніхто не зміг би покинути будинок непоміченим людьми, що піднімалися сходами. Неймовірний безлад у кімнаті; труп, догори ногами запханий у димохід; страхітливо понівечене тіло старої господині — цих міркувань, міркувань щойно згаданих, а також інших міркувань, згадувати про які я не вважаю за потрібне, вистачило, щоб паралізувати спроможності державних агентів і зробити їх безпорадними, попри їхню знамениту кмітливість. Вони припустилися тієї грубої, але поширеної помилки, що переплутала незвичайне з малозрозумілим. Але якщо розум і знаходить шлях до істини, то робить він це саме через такі відхилення від площини звичайного. При розслідуваннях, подібних нашому, слід цікавитися не тим, «що сталося», а тим «що сталося такого, чого не траплялося раніше». Власне кажучи, та легкість, з якою я здійсню — чи вже здійснив — розв'язання цієї таємниці, є пропорційною її позірній нерозв'язності в очах поліції.
3 німим подивом я уп'ялив очі в Дюпена. Він продовжив свою розповідь.
— Зараз я чекаю, — сказав він і поглянув на двері нашого житла, — зараз я чекаю на особу, котра, не будучи — можливо — безпосереднім винуватцем цієї різанини, безперечно має певне відношення до її здійснення. Можливо, що вона не є причетною до найгіршої частини скоєних злочинів. Сподіваюся, що це моє припущення є вірним, бо саме на ньому я побудував свою версію розгадки цієї загадки. Я очікую, що кожної миті сюди, в цю кімнату може зайти чоловік. Щоправда, він може і не прийти, але існує вірогідність, що він прийде. Якщо він прийде, то його треба буде затримати. Ось пістолети; ми обидва знаємо, як ними скористуватися, коли того вимагатиме ситуація.
Я взяв пістолети, погано усвідомлюючи, що роблю, і мало вірячи в те, що я чую. Тим часом Дюпен вів далі, дуже нагадуючи людину, яка говорить сама з собою. Я вже згадував про властиву йому в такі хвилини відстороненість. Промова його була адресована мені, але голос його, аж ніяк не гучний, мав у собі ту інтонацію, з якою зазвичай звертаються до людини, яка перебуває на великій відстані. Очі його, позбавлені будь-якого виразу, втупилися в стіну.
— Те, що лайливі голоси, — сказав він, — які почули люди, що бігли сходами, не належали самим жінкам, повністю підтвердили свідчення очевидців. Це позбавляє нас усіх сумнівів стосовно можливості того, що стара господиня спочатку вбила свою дочку, а потім наклала на себе руки. Про це я згадую головним чином заради самого методу, бо сил у мадам Л'Еспане було аж ніяк недостатньо для того, щоб запхати труп дочки до димоходу саме таким чином, як це було зроблено, а характер поранень на її власному тілі повністю виключає думку про самогубство. Отже, вбивство було скоєно якоюсь третьою стороною; лайливі голоси якраз і були голосами людей, що належали до цієї третьої сторони. А тепер дозвольте мені послатися не на всі свідчення, що стосуються цих голосів, а на те, що було в цих свідченнях особливим. Ви не помітили в них нічого особливого?
Я зазначив, що хоча всі свідки сходилися у своїх припущеннях приналежності грубого голосу французові, були водночас і суттєві розбіжності щодо верескливого, або, як висловився один з допитаних, різкого голосу.
— Ви говорите про свідчення взагалі, — сказав Дюпен, — але не про їхні особливості. Ви не помітили найхарактернішого. Вдаючись до моїх же слів, мушу сказати, що ви не помітили жодного з тих виступів над площиною звичайного, через які розум торує собі шлях. А там було дещо варте уваги. Як ви зазначаєте, всі свідки погодилися щодо грубого голосу; тут вони були одностайні. Але стосовно пронизливого голосу незвичайним є не те, що вони розійшлися в поглядах, а те, що коли італієць, англієць, іспанець, голландець та француз намагалися схарактеризувати його, то кожен говорив про нього як про голос іноземця. Кожен з них впевнений, що це не був голос якогось із їхніх співвітчизників. Всі вони ототожнюють його не з голосом представника тієї нації, про мову якої вони мають уявлення, а навпаки. Француз припускає, що то був голос іспанця і що він «розібрав би окремі слова, коли б знав іспанську». Голландець стверджує, що то був голос француза, але у звіті говориться, що «оскільки цей свідок не володів французькою, то його довелося допитати через перекладача». Англієць вважає, що то був голос німця, але «німецької не розуміє». Іспанець «впевнений», що це був голос англійця, «хоча робив висновок з інтонації» і «англійською не володіє». Італієць вважає, що це був голос росіянина, хоча «ніколи не розмовляв з уродженцем Росії». Більше того, один француз не погоджується з іншим і впевнений, що це був голос італійця, та оскільки він не знайомий з цією мовою, то висновує, як і іспанець, з інтонації. Так яким же дивним і незвичним мусив бути цей голос, щоб зібрати такі суперечливі свідчення і щоб навіть у його звучанні представникам п'яти великих європейських держав не вчулося нічого знайомого! Ви скажете, що це міг бути голос азіата чи африканця. Але в Парижі не так багато азіатів чи африканців; не заперечуючи цього умовиводу, я просто зверну вашу увагу на три моменти, що стосуються цього аспекту. Один зі свідків визначає цей голос як «скоріше різкий, ніж пронизливий». Двоє інших характеризують його мову як «похапливу та уривчасту». Жоден зі свідків не згадав, що чув розбірливі слова чи звуки, що їх нагадують.
— Не знаю, — вів далі Дюпен, — якою мірою я встиг вплинути на ваше власне розуміння, але скажу без жодних сумнівів, що закономірні умовиводи навіть з цієї частини свідчень — частини, що стосується грубого та верескливого голосів — є самі по собі достатніми для того, щоб навести на думку, яка забезпечить підстави або напрямок всьому подальшому ходу розслідування цієї таємниці. Я сказав «закономірні умовиводи», але цим сказав ще не все. Я хотів підкреслити, що ці умовиводи є єдино правильними і що ця здогадка неминуче витікає з них як єдино можливий результат. Однак про саму здогадку я поки що не говоритиму. Я просто хочу, щоб ви усвідомили, що для мене вона була достатньо переконливою, аби надати певну форму — і певний напрямок — моїм пошукам у спальні.
Тепер перенесімося подумки в цю спальню. З чого ми почнемо там наш пошук? З тих засобів, які використали вбивці для того, щоб полишити будинок. Не варто довго пояснювати, що жоден з нас не вірить у існування надприродних сил. Мадам та мадемуазель Л'Еспане вбили не привиди. Виконавці цієї чорної справи були цілком матеріальні і втекли способом таким же матеріальним. Але як? На щастя, існує лише один напрямок роздумів про цей бік справи і цей напрямок неминуче приведе нас до конкретного висновку. Давайте по черзі розглянемо можливі шляхи виходу з будинку. Цілком очевидно, що, коли люди піднімалися сходами, вбивці перебували в тій кімнаті, де пізніше знайшли мадемуазель Л'Еспане, або принаймні в сусідній кімнаті. Значить, нам слід шукати виходи лише з цих двох кімнат. Поліція ретельно вивчила підлогу, стелю та стінну кладку в усіх напрямках. Жоден потаємний вихід не зміг би уникнути її пильної уваги. Але, не ймучи віри її очам, я вирішив скористатися очима власними. І справді, в будинку немає потаємних виходів. Двоє дверей з кімнат до коридору були надійно замкнені на ключ зсередини. Тепер звернімо нашу увагу на димоходи. Через них, хоча вони і мають достатню ширину десь вісім — десять футів від виходу в камін, не зможе — якщо брати всю їх довжину — пролізти навіть великий кіт. Оскільки неможливість виходу вищезгаданими шляхами є абсолютною, то лишаються тільки вікна. Ніхто не зміг би вилізти через вікна фасадної кімнати, бо його помітив би натовп на вулиці. Значить, вбивці, без сумніву, змогли втекти лише з кімнати, що вікнами виходить у двір. І ми, як дослідники, в такий недвозначний спосіб підведені до цього висновку, тепер не можемо просто так відкинути його з огляду на очевидну неможливість такого шляху втечі. Нам лишається тільки довести, що ця «очевидна неможливість» насправді не є такою.
— Спальня має два вікна. Одне з них не заставлене меблями і проглядається повністю. Нижню частину іншого закриває бильце близько підсунутого до нього громіздкого ліжка. Перше вікно надійно замкнене на шпінгалети зсередини. Воно не піддалося жодним зусиллям тих, хто намагався його відчинити. В лівій частині його рами колись просвердлили великий отвір, і в ньому майже по шляпку сидить дуже товстий гвіздок. При огляді іншого вікна з'ясувалося, що і там в раму вставлений такий самий гвіздок; енергійна спроба підняти цю раму також не дала результату. Всі ці обставини переконали поліцію, що злочинці могли втекти тільки в цьому напрямку. Саме тому вона вирішила, що витягувати гвіздки й відчиняти вікна — то вже річ зайва.
Мій огляд був дещо прискіпливішим, а причину такої прискіпливості я тільки що пояснив: я був переконаний у необхідності довести, що вся ця, здавалося б, явна неможливість втечі насправді не є такою.
Тому я став міркувати апостеріорі, тобто у зворотному порядку. Припустімо, що вбивці дійсно втекли через одне з цих вікон. Якщо це так, то як вони змогли знову замкнути раму зсередини? А вони і виявилися замкненими. Це міркування — через свою очевидність — поклало край більш детальному поліцейському огляду саме цієї частини кімнати. Однак рами хтось таки замкнув. Отже, вони повинні зачинятися автоматично. Такий висновок був просто неминучим. Я зробив крок до незаставленого вікна, з деяким зусиллям витягнув гвіздок і спробував підняти раму. Як я і передбачав, вона не піддавалася жодним моїм зусиллям. Тепер я точно знав, що десь має бути потаємна пружина; і це підтвердження моєї здогадки переконало мене в тому, що принаймні припущення мої були правильними, незважаючи на досі нерозв'язану загадку з гвіздками. Невдовзі ретельний огляд виявив приховану пружину. Я натиснув її і, задоволений своїм відкриттям, не став піднімати раму.
Потім я встромив гвіздок на місце і уважно його оглянув. Якби хтось виліз через вікно, то він зміг би знову його замкнути, бо спрацювала б пружина; але неможливо було знову вставити на місце гвіздок. Висновок був очевидним і ще більше звужував сферу моїх пошуків. Вбивці, поза сумнівом, втекли через друге вікно. Тому, припустивши можливість того, що пружини в обох рамах були однаковими, я вирішив, що неодмінно має бути якась різниця між гвіздками або принаймні між тим, як вони кріпляться. Залізши на матрац, я перехилився через бильце і пильно придивився до другого вікна. Провівши рукою за обшивкою, я швидко намацав і натиснув пружину, котра, як я і припускав, була ідентичною своїй сусідці. Потім я поглянув на гвіздок. Це був такий же опецьок, як і перший, і, здавалося, вставлявся так само — майже по шляпку.
Ви скажете, що я розгубився; але якщо ви так гадаєте, то ви явно не зрозуміли суті індуктивного методу мислення. Вдаючись до спортивної термінології — я жодного разу не «втратив слід». Мій нюх жодного разу мене не підвів. Жодна ланка в ланцюжку моїх міркувань не мала похибок. Я простежив таємницю до її кінцевого результату, і цим результатом став гвіздок. Як я вже сказав, він у всьому був схожий на свого співтовариша в сусідньому вікні, але цей факт (хоч би як переконливо він виглядав) не означав абсолютно нічого порівняно з тим міркуванням, яке саме тут і саме в цю хвилину давало ключ до розгадки. «Напевно, тут щось не так із самим гвіздком», — подумав я і доторкнувся до нього; його головка з частиною тіла приблизно чверть дюйма завдовжки відокремилася і залишилася в моїх пальцях. Відламана раніше решта гвіздка стриміла в отворі. Злам був давній (бо його поверхня була вкрита іржею) і явно утворився в результаті удару молотком, який залишив частковий відбиток шляпки у верхній частині нижньої рами. Тепер я обережно вставив частину гвіздка з головкою в заглиблення, з якого я її перед цим витягнув, і створилося повне враження, що гвіздок цілий. Я натиснув пружину і потихеньку підняв раму на кілька дюймів; головка гвіздка піднялася разом з нею, продовжуючи міцно сидіти у своєму заглибленні. Я зачинив вікно, і знову виникло повне враження, що гвіздок неушкоджений.
Отже, цю частину загадки було розгадано. Вбивці втекли через вікно, біля якого стояло ліжко. Після втечі вікно опустилося само (або злочинці навмисне зачинили його), спрацювала пружина, і воно замкнулося, тримаючись на зусиллі пружини, а не гвіздка, як помилково вважала поліція, котра саме з цієї причини визнала подальше розслідування непотрібним.
Наступне запитання — як злочинці спустилися вниз. Цей момент я прояснив, коли разом з вами обійшов навколо будинку. Приблизно в п'яти з половиною футах від вікна, про яке йде мова, проходить громовідвід. З нього ніхто не те, що залізти в вікно, а й просто дістатися до нього не зміг би. Однак я звернув увагу, що віконниці на четвертому поверсі були особливого типу, який паризькі теслярі називають «феррада» і який рідко застосовується в наш час; такі віконниці можна часто побачити хіба що на старих особняках в Ліоні та Бордо. За формою вони — як звичайні двері (одинарні, не стулчасті), але за тим винятком, що нижня половина їх має подовжні отвори або виготовляється у вигляді решітки, що надає, таким чином, прекрасну можливість вхопитися за неї руками. В нашому випадку ці віконниці завширшки не менше трьох з половиною футів. Коли ми побачили їх з двору, вони були обидві напіввідчинені, тобто відхилені настільки, що утворювали зі стіною прямий кут. Може поліцейські — як і я — і оглянули задню частину будівлі; але якщо це і так, то, дивлячись на ці ферради з їх торця (як вони напевно і зробили), вони не помітили їх значної ширини або принаймні не звернули на неї належної уваги. Тобто, позаяк поліцейські вже вирішили, що в цьому місці втеча неможлива, то вони, цілком природно, задовольнилися тут дуже побіжним оглядом. Однак мені стало зрозуміло, що коли віконницю того вікна, біля якого стояло ліжко, відчинити настіж, то вона опиниться у двох футах від громовідводу. А ще я зрозумів, що, виявивши дивовижну сміливість і спритність, з цього штиря можна потрапити у вікно. Опинившись на відстані двох з половиною футів від віконниці (котра, як ми припускаємо, була відкрита настіж), зловмисник міг міцно вхопитися за решітку. Потім, відпустивши штир громовідводу і добре впершись ногами у стіну, він міг, набравшись мужності, відштовхнутися від неї, наче закриваючи віконницю, а там, якщо припустити, що вікно було відчинене, махонути через підвіконня прямо до кімнати.
Я хочу, аби ви звернули особливу увагу на те, що йдеться про дивовижну спритність як передумову успішного здійснення такого небезпечного і такого важкого трюку. По-перше, я маю намір продемонструвати вам, що його можна було здійснити; по-друге — і це головне — хочу, щоб ви уявили, яка дивовижна, майже надприродна спритність була потрібна для такого стрибка.
Ви, звісно, скажете, вдаючись до мови юристів, що для «обстоювання своєї позиції» мені краще було б недооцінити необхідну в такій справі спритність, ніж наполягати на її належній оцінці. Це, можливо, не суперечило б юридичній практиці, але це суперечило б законам логіки. Моєю кінцевою метою є тільки істина. Моєю метою на даний момент є спонукати вас до того, щоб ви зіставили неабияку щойно згадану мною спритність, з дуже своєрідним верескливим (чи різким) і уривчастим голосом істоти, про національну приналежність якої думки розбігаються і у мові якої не можна було розрізнити жодного розбірливого складу».
При цих словах в моїй голові промайнуло непевне і не до кінця сформоване усвідомлення того, про що говорив Дюпен. Мені здавалося, що іще одне зусилля — і я збагну хід його думок, але саме розуміння ніяк не могло прийти — так само люди часто бувають на межі згадки про щось, але врешті-решт так і не можуть згадати. Мій товариш продовжив свою розповідь.
— Як ви помітили, — сказав він, — я змістив увагу зі способу втечі на спосіб проникнення. Я мав намір продемонструвати, що і перше, і друге було здійснене у той самий спосіб і в тому самому місці. Тепер повернімося подумки всередину кімнати. Давайте оглянемо предмети, що в ній знаходяться. У звіті говорилося, що шухляди комоду хтось обшукав, але багато речей все ще лишалося всередині. Цей висновок — нісенітниця. Він є звичайнісінькою здогадкою — до того ж абсолютно безглуздою — і не більше. Звідки ми знаємо, що знайдені в шухлядах речі — це не всі речі, що там початково знаходилися? Мадам Л'Еспане та її дочка вели дуже усамітнене життя: ні з ким не зустрічалися, рідко коли вибиралися на люди, не мали звички часто міняти предмети туалету. Принаймні ті з них, що були знайдені, були такої ж гарної якості, як і всі інші, що могли належати цим дамам. Якщо злодій узяв якісь із них, то чому б йому не взяти найкращі, чому б йому не забрати всі? До речі, чому це він не звернув уваги на чотири тисячі франків золотом і зайнявся натомість купою білизни? Золото не привернуло ніякої уваги. Майже вся сума, згадана банкіром, мсьє Міньйо, була знайдена недоторканою в мішечках на підлозі. Тому я хочу, щоб ви відмовилися від дезоріентуючої ідеї мотиву, імплантованої у свідомість поліції тією частиною свідчень, в якій ідеться про гроші, що принесли до дверей будинку. Збіги вдесятеро важливіші за подібні (доставка грошей, злочин, скоєний через три дні після їх отримання) трапляються з кожним із нас щогодини нашого життя, не привертаючи щонайменшої уваги. Взагалі збіги є великою перепоною на шляху тих мислителів, які й гадки не мають про теорію вірогідності та її застосування — теорію, якій завдячують найбільш яскраві прояви дослідницької діяльності людства. В даному разі, коли б золото пропало, факт його доставки трьома днями раніше став би чимось більшим, ніж збіг. Він би став підтвердженням оцієї ідеї про мотив. Але, взявши до уваги реальні обставини цієї справи і припустивши, що золото було мотивом цього жахіття, ми повинні також припустити, що злочинець був таким нерішучим ідіотом, що забув і про своє золото, і про мотив.
Пам'ятаючи ті моменти, до яких я привернув вашу увагу, — незвичайний голос, незвичайна прудкість та дивовижна відсутність мотиву у такому надзвичайно жорстокому вбивстві, — погляньмо тепер на саму різанину. Маємо тут жінку, задушену до смерті силою руки і запхану в димохід догори ногами. Звичайні зловмисники не вдаються до подібних методів вбивства. І менш за все вони застосовують подібний метод, аби позбутися вбитих. Ви змушені будете визнати, що запихання трупу в димохід було чимось аж надто диким, чимось зовсім несумісним з нашими уявленнями про людські дії, навіть якщо припустити, що злочинці були найупослідженішими з людей. Уявіть собі також, якою мала бути сила, щоб так міцно запхати тіло в такий вузький отвір, — навіть об'єднаних зусиль кількох людей ледь вистачило для того, що витягти його звідти!
Звернімося тепер до інших проявів застосування дивовижної сили. На каміні знайшли пасма волосся — дуже густі пасма сивого волосся. Їх було вирвано з корінням. Ви уявляєте, яка незвичайна сила потрібна для того, щоб вирвати з голови одночасно двадцять чи тридцять волосин? Ви, як і я, бачили пасма, про які йде мова. До їх коренів разом зі згустками крові прилипли шматочки тканини скальпу (бридке видовище!) — вірна ознака тієї неабиякої сили, котру застосували для того, щоб з одного маху вирвати з корінням десь мільйон волосин! Шию старої господині не просто перерізали: голову геть відокремили від тіла. А за інструмент правила звичайна бритва. Це також є свідченням тієї надзвичайної сили, на якій я хочу загострити вашу увагу. Я хочу, щоб ви також придивилися — і придивилися уважно — до нелюдської жорстокості цього злочину. Я не нагадуватиму про синці на тілі мадам Л'Еспане. Мсьє Дюма та його гідний всілякої поваги колега мсьє Етьєнн заявили, що вони були спричинені якимось тупим предметом, і тут ці поважні пани мають рацію. Тупим предметом було не що інше, як кам'яна бруківка у дворі, куди жертва випала з вікна, біля якого стояло ліжко. Цю ідею, попри її простоту, поліція не взяла до уваги з тієї ж причини, що і ширину віконниць: як вікна гвіздками, так і її уява була наглухо зачинена для сприйняття того, що вікна хтось взагалі може відчинити.
Якщо ж доєднати до всього сказаного картину хаотичного безладу, що панував у спальні, то ми вже просунулися достатньо далеко, щоб зіставити такі поняття: надлюдська сила, дивовижна спритність, нелюдська жорстокість, невмотивованість різанини, якась гротескна і неймовірна жахливість скоєного, голос, за своїм звучанням чужий для слуху представників багатьох націй і позбавлений будь-якого чіткого або просто розбірливого поділу на склади. То яким же буде результат цього зіставлення? Яке враження я справив на вашу уяву?