Яку пісню співали сирени чи яке ім’я носив Ахіллес, коли переховувався серед жінок — питання не з легких, але можна спробувати здогадатися.
Сер Томас Браун
Інтелектуальні здібності, які ще називають аналітичними, самі по собі аналізу не піддаються. Ми оцінюємо їх лише за результатами, які вони дають. Окрім усього іншого, ми знаємо, що людина, якій ці здібності притаманні надзвичайною мірою, отримує невимовну втіху від володіння ними. Аналітик тішиться змогою розплутати справу чи розв’язати задачу, як ото атлет радіє своїй фізичній обдарованості, насолоджуючись вправами, що тренують його м’язи. Аналітик тішиться навіть банальними справами, які потребують його таланту. Аналітик захоплюється головоломками, загадками, криптограмами, бо, розплутуючи їх, він виявляє таку гостроту розуму, яку середньостатистичні люди вважають надприродною. Його висновки, породжені глибинним аналізом, і справді здаються дивами інтуїції.
Розвиває ж хист до знаходження розв’язків і рішень найкраще математика, особливо той її вищий розділ, який несправедливо, лише через зворотний характер обчислень, назвали математичним аналізом. Хоча розраховувати ще не означає аналізувати. Скажімо, шахіст розраховує, не переймаючись при цьому аналізом. Тобто уявлення про шахи як про гру, що впливає на розумову діяльність, є цілком хибним. Я не збираюся зараз писати трактат, це лише випадкові спостереження — вступ до не зовсім звичайного оповідання; і користуючись нагодою, хочу заявити, що така скромна гра, як шашки, потребує більш напруженої та плідної розумової діяльності, ніж шахи з їхньою надуманою витонченістю. У цій грі самі по собі нерівнозначні фігури мають різноманітні чудернацькі ходи, і тоді помилково (так буває нерідко) складність ототожнюється з глибиною. У шахах перше місце посідає увага. Якщо ви бодай на хвилинку втратите пильність, ця необачність призведе до того, що вам поставлять шах або й мат. А оскільки в цій грі не лише безліч ходів, а вони ще й заплутані, збільшується вірогідність того, що хиб таких буде чимало і в дев’ятьох випадках із десятьох перемогу здобуде уважніший, а не кмітливіший гравець. А в шашках, навпаки, можливий лише один хід із незначними варіаціями, тому такі необачності трапляються значно рідше, крім того, увага тут взагалі не відіграє провідної ролі, а перевага надається гостроті розуму. Щоб вам краще було зрозуміло, уявімо партію в шахи, де замість фігур — чотири королі; звісно, в такій ситуації про неуважність не може бути й мови. Ясна річ, за таких умов (обидва гравці мають рівні шанси) перемога буде на боці того, хто вигадає якийсь витончений хід. Оскільки аналітик не має інших можливостей, він намагається прокрастися в душу супротивника, відчути себе на його місці, і часто з першого погляду помічає ту єдину (іноді до смішного просту) комбінацію, яка може призвести до помилки або поспіху в розрахунках.
Ще здавна віст був відомий своїм неабияким впливом на те, що іменується здатністю до обчислень, відомо також, що багато хто з інтелектуалів відчував незрозумілий потяг до цієї гри, уникаючи при цьому нагоди позмагатися в шахах, бо це несерйозна справа. Що й казати, немає нічого вибагливішого, ніж аналітичний хист. Найкращий шахіст — це лише людина, яка краще за всіх грає в шахи, тоді як досвідченість у вісті передбачає здатність досягати успіхів у важливіших справах — там, де розум змагається з розумом. Говорячи про досвідченість, я маю на увазі досконалу гру, в якій учасник використовує всі можливості, аби досягти чесної перемоги. Цих можливостей не лише безліч — вони ще й різноманітні та часто закладені в глибинах мислення, недосяжних для середньостатистичного розуміння. Уважно спостерігати означає добре запам’ятовувати, а тому зосереджений шахіст матиме успіх у вісті, оскільки правила Гойла (які базуються на простому механізмі гри) цілком зрозумілі. Так, вважається, що для доброї гри у віст необхідно мати гарну пам’ять та розумітися на правилах. Але, звісно ж, хист аналітика не обмежується самою лише теорією. Аналітик мовчки спостерігає і робить висновки. Можливо, його суперник робить те саме, але кінцевий результат в обох буде різний, оскільки все залежить не стільки від достовірності висновків, скільки від спостережень гравця. Певна річ, необхідно знати, що саме потребує дослідження. Але наш гравець ні в чому себе не обмежує; і хоча його мета — це гра, він не нехтує спостереженнями, які є лише зовнішніми проявами гри. Він вивчає вираз обличчя свого партнера і порівнює його з виразом обличчя кожного із супротивників. Звертає увагу на розташування карт в обох руках гравців і часто вгадує козирі лише за поглядами їхніх власників. Під час гри він спостерігає за зміною міміки і робить купу висновків, спираючись на вияв найрізноманітніших почуттів: впевненості або подиву, радості або розчарування. По тому, як гравець бере взятку, він судить, чи буде той брати ще одну. А вираз обличчя, з яким гравець кидає карту на стіл, йому неодмінно розповість про чесність ходу. Слово, що ненароком чи необачно промовили; карта, що випадково впала або перевернулася, і те, як її ховають — схвильовано чи спокійно; підрахунок взяток та їхнє розташування; збентеження, вагання, нетерплячість чи хвилювання — все це він інтуїтивно відчує, помітить і зробить висновки щодо справжнього перебігу подій. Вже за два-три ходи він знає, що й у кого на руках, і починає грати так упевнено, ніби усі супротивники відкрили свої карти.
Хист до аналізу в жодному разі не слід плутати з надмірною винахідливістю; в той час як аналітик є винахідником, винахідник часто зовсім не здатен аналізувати. Схильність до творчості та комбінування, яка вважається основою винахідливості й для якої френологи (на мою думку, помилково) відвели окремий орган, визнаючи її первинною, часто притаманна людям, котрі в іншому є недоумками, що і привертає увагу письменників-моралістів. Насправді відмінність між винахідливістю і хистом до аналізу є значно більшою, ніж між фантазією та уявою, хоча відмінність ця тієї ж природи. Я помітив, що винахідники — це фантазери, а справді щедро обдаровані уявою люди схильні до аналізу.
Розповідь, яка піде далі, буде для читача своєрідною ілюстрацією до моїх спостережень.
Весну та частину літа 18.. року я провів у Парижі, де познайомився з мосьє С. Оґюстом Дюпеном. Цей парубок був нащадком вельможного і навіть відомого роду, але через лихі повороти долі опинився у такій скруті, що втратив усю свою життєву енергію, у нього не було бажання нічим займатися, і він навіть не намагався зробити бодай щось, аби повернути своє багатство. Завдяки люб’язності кредиторів вдалося зберегти частину родового маєтку, рента від якого і жорстка економія дозволяли Дюпену зводити кінці з кінцями, а більшого він не прагнув. Єдиною його примхою були книги, але в Парижі цю розкіш міг собі дозволити кожен.
Вперше ми зустрілися в невеличкій бібліотеці, що на вулиці Монмартр. Ми обидва шукали рідкісну і дуже цінну книгу, а тому досить швидко розговорилися. Потім ми зустрічалися ще декілька разів. Мене вельми зацікавила історія його сім’ї, яку він розповів мені так щиро, як тільки може сповідатися вам француз. Я також був уражений його надзвичайною начитаністю, ба більше, я захоплювався його нестримно жвавою та свіжою уявою. Займаючись у Парижі своїми справами, я зрозумів, що товариство такої людини як Дюпен буде неоціненним скарбом, і я чесно йому в цьому зізнався. Врешті ми вирішили, що поки я буду в місті, житимемо разом. А оскільки мої справи йшли краще, ніж його, то з дозволу Дюпена я найняв і вмеблював у стилі романтичної меланхолії, що так пасував нам обом, будинок гротескної архітектури, який розташувався у відлюдному куточку Сен-Жерменського передмістя і в якому через забобони вже довго ніхто не жив. Здавалось, він от-от завалиться від часу.
Якби стало відомо про наш спосіб життя в цьому місці, нас почали б уважати божевільними, хай навіть незагрозливими божевільними. Ми були зовсім самі. Нікого не приймали. Я ретельно приховував свою нову адресу від колишніх знайомих, а Дюпена вже давно нічого не пов’язувало з Парижем. Ми жили ніби у власному світі.
Мій друг захоплювався ніччю, ні, він був закоханий у ніч, але я спокійно сприйняв це дивацтво (а як іще можна це назвати?), як приймав і всі інші його химери, повністю присвячуючи себе товаришеві. Темнолиця богиня не завжди була з нами, але ми створювали ефект її присутності. Тільки-но сонце показувалося на обрії, ми зачиняли всі масивні віконниці й запалювали декілька свічок, від яких ішли приємні пахощі, — ті свічки насилу мерехтіли і скидалися на примари. І в цій затишній напівтемряві ми мріяли, читали, писали й розмовляли, аж поки передзвін годинника не сповіщав нас про прихід справжньої темряви. І тоді ми гуляли вулицями, продовжуючи теми, які обговорювали вдень, або ж довго блукали, шукаючи у вогнях і тінях великого міста ту невичерпну наснагу для роботи розуму, яку може принести лише спокійне спостереження.
У такі години я не міг не зауважити неабияких аналітичних здібностей Дюпена (хоча, знаючи про його таланти, цього можна було очікувати) і не захопитися ними. Він сам, здавалося, отримував невичерпне задоволення від тренування цих здібностей, якщо не від їх демонстрування, і чесно зізнавався мені, яку велику радість це йому приносить. Він хвалився, при цьому задоволено посміхаючись, що більшість людей для нього — немов розгорнуті книги, і він доводив свої твердження приголомшливою обізнаністю з моїми справами. У такі хвилини він здавався мені якимсь холодним та відчуженим, його погляд нічого не виражав, а голос, зазвичай насичений тенор, зривався на фальцет і звучав би роздратовано, якби не спокійний тон і чітка дикція. Спостерігаючи за ним у такому стані, я часто замислювався над філософською проблемою подвійної природи душі, розважався, фантазуючи про існування двох Дюпенів: Дюпена-творця та Дюпена-провидця.
Але ви не подумайте, що я збираюся розповідати про всілякі дива чи оповивати свого друга ореолом романтики. Ті якості мого товариша, про які ви дізналися, є лише наслідком його збудженого, а може, й хворобливого розуму. Та про характер його зауважень вам краще судити з життєвого прикладу.
Якось уже пізно ввечері ми прогулювалися довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояля. Кожен із нас думав про своє, і десь хвилин п’ятнадцять ми не промовили жодного слова. Та раптом Дюпен порушив мовчанку такими словами:
— Він і справді схожий на ліліпута, йому краще б спробувати себе у театрі «Вар’єте».
— В цьому немає жодного сумніву, — відповів я мимоволі й навіть не одразу помітив (настільки глибоко я поринув у роздуми), що він надзвичайно точно вгадав мої думки.
Але за мить я отямився, і моєму подиву не було меж.
— Дюпене, — вигукнув я сердито, — це виходить за межі мого розуміння! Я вражений, відмовляюся в це вірити! Як ти міг знати, що я думаю про… — я зупинився, щоб перевірити, чи справді він знає, про кого я думав.
— …про Шантилі, — продовжив він. — Чому ти замовк? Ти міркував, що з його немічною поставою нíчого робити на великій сцені.
Я справді думав саме про це. Колись Шантилі був чоботарем на вулиці Сен-Дені, а потім захопився театром і спробував себе в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона, та попри всі свої зусилля провалився.
— Поясни мені, заради Бога, — вигукнув я, — свій метод, якщо взагалі існує якийсь метод, за допомогою якого ти прочитав мої думки.
Насправді ж я був здивований навіть більше, ніж хотів показати.
— Торговець фруктами, — відповів мій друг, — навів тебе на думку, що той, хто ремонтує взуття, не може зазіхати на Ксеркса та йому подібних.
— Торговець фруктами?! Ти мене дивуєш! Я не знаю ніякого торговця фруктами!
— Ну той чоловік, що налетів на тебе, тільки-но ми звернули на цю вулицю, хвилин зо п’ятнадцять тому.
І тут я згадав, що й справді торговець фруктами, який тримав над головою великий кошик із яблуками, ледь не збив мене з ніг, коли ми виходили з провулка С... на жваву вулицю; але я ніяк не міг збагнути, який стосунок це мало до Шантилі. Та Дюпен навіть і не думав удаватися до шахрайства.
— Зараз я поясню тобі, — мовив він, — а щоб тобі було зрозуміло, ми простежимо напрямок твоїх роздумів від нашої останньої розмови і до випадкової зустрічі з торговцем фруктами. Найдовший логічний ланцюжок має такий вигляд: Шантилі — Оріон — доктор Ніколс — Епікур — стереотомія — камінці — торговець фруктами.
Навряд чи знайдеться людина, яка б хоч раз у житті не намагалася простежити крок за кроком хід своїх думок. Насправді це дуже цікаве заняття, і той, хто вдається до нього вперше, часто буває вражений тим, наскільки далекими та непов’язаними між собою бувають початкові та кінцеві думки. Моєму подиву не було меж, коли я слухав свого французького друга, і я не міг не погодитися з його словами. Він провадив:
— Якщо я не помиляюся, саме перед тим, як звернути з провулку С..., ми розмовляли про коней. Це було останнє, що ми обговорювали. Тільки-но ми вийшли на цю вулицю, торговець фруктами, який тримав над головою великий кошик яблук, так стрімко пролетів повз нас, що ненароком штовхнув тебе на купу каміння, де ремонтували бруківку. Ти перечепився через каміння, потягнув зв’язку, розсердився чи просто насупився, щось буркнув собі під ніс, ще раз озирнувся на купу каміння й мовчки пішов далі. Ти не думай, я не стежив за тобою, просто останнім часом я дуже спостережливий.
Ти дивився під ноги і дратівливо поглядав на вибоїни та тріщини на бруківці (тож я зробив висновок, що ти досі думаєш про те каміння), поки ми не підійшли до провулочка під назвою Ламартин. Він заради експерименту був вимощений у шаховому порядку плитками, які щільно прилягали одна до одної. Тут ти повеселішав, і по твоїх губах я прочитав слово «стереотомія» — термін, який використовують для назви такого брукування. Я усвідомлював, що слово «стереотомія» не може не навести тебе на роздуми про атоми, а значить, і на вчення Епікура, а оскільки ми тільки-но це обговорювали, і я ще доводив тобі, що висновки сучасної космогонії стосовно небесних туманностей тільки підтверджують неясні здогадки цього шляхетного грека, то я навіть чекав, коли ти подивишся на велику туманність у сузір’ї Оріона. Ти справді подивився вгору, й це тільки підтвердило, що я на вірному шляху. А у вчорашньому номері «Musée» якийсь сатирик у своїй гнівній промові проти Шантилі зробив образливий натяк, використавши латинську цитату, яку ми часто згадуємо. Я маю на увазі «Perdidit antiquum litera prima sonum».21
Я пояснював тобі, що тут ідеться про Оріон: раніше він писався Уріон; ми ще пожартували з цього приводу, тож я не сумнівався, що ти це запам’ятаєш. Для мене було ясно, що ти порівняєш Оріон із Шантилі. І твоя посмішка довела мою правоту. Ти зітхнув, подумавши про жертву чоботаря. Крім того, ти весь час ішов згорблений, а тепер випростався, тож я вирішив, що ти міркуєш про немічну поставу Шантилі. Саме в цьому місці я й урвав твої роздуми, сказавши, що Шантилі й справді схожий на ліліпута і йому краще було б спробувати себе у театрі «Вар’єте».
Невдовзі потому ми з Дюпеном переглядали вечірній випуск «Судової газети», і нашу увагу привернуло таке повідомлення:
НЕЧУВАНІ ВБИВСТВА
Сьогодні вночі, приблизно о третій годині, мешканців кварталу Сен-Рок збудили жахливі крики, які лунали, вочевидь, із п’ятого поверху будинку на вулиці Морґ, що належить мадам Л’Еспане та її дочці мадемуазель Каміллі Л’Еспане. Після невеличкої затримки, викликаної невдалою спробою потрапити в будинок звичайним шляхом, двері під’їзду було виламано, і в будинок вдерлися десь із десяток сусідів разом із двома жандармами. Криків уже не було чутно, та не встигла ця компанія піднятися на другий поверх, як десь згори почулася сварка: сперечалися два голоси, а може, й більше. Тільки-но дісталися третього поверху, стихли й ці голоси, запала тиша. Люди розсипалися по будинку, перебігаючи з однієї кімнати до іншої. Коли ж урешті дійшла черга великої бокової спальні (двері були замкнені зсередини, тож довелось і їх виламати), натовп закляк від жаху та подиву, уздрівши страхітливе видовище.
У кімнаті все було догори дриґом, скрізь валялися поламані меблі. Від ліжка лишився каркас, а постіль купою лежала посеред кімнати. На стільці лежала бритва із закривавленим лезом. На ґратках коминка лишилися пасма довгого сивого волосся, які склеїлися від крові та, здавалося, були висмикнуті з корінням. На підлозі знайшли чотири наполеондори, одну сережку з топазом, три срібні столові і три мельхіорові чайні ложки, а також два мішечки із чотирма тисячами франків золотом. Шухляди комода, що стояв у кутку, були висунуті, вочевидь, там щось зникло, але дещо все ж залишилось. Під постіллю (а не під ліжком) знайшли маленьку залізну скриньку. Вона була відкрита, ключ стирчав у замку, але в ній не лишилось нічого, окрім старих листів та ще якихось папірців.
У кімнаті не було жодних слідів мадам Л’Еспане. Але у коминку помітили надто багато попелу, почали нишпорити у димарі й — о жах! — витягли за голову труп дочки; його догори ногами запхали у димохід. Тіло ще не охололо. Його оглянули та виявили, що в багатьох місцях шкіра здерта: це свідчило про силу, з якою труп заштовхували у димар, а потім витягували звідти. Все обличчя було в глибоких подряпинах, а на шиї лишилися багряні синці та сліди нігтів, ніби людину душили.
Потому як сантиметр по сантиметру обшукали весь будинок, але нічого не знайшли, усі кинулися на бруковане заднє подвір’я, де лежала мертва господиня. Бідолашній старій дамі так розпанахали горло, що як спробували підняти труп, відвалилася голова. Тіло та обличчя були жорстоко понівечені, від жінки не залишилося нічого, що нагадувало б людину.
Досі немає жодної зачіпки до розгадки цього жахливого таємничого злочину.
Наступного дня газета надрукувала додаткову інформацію:
ТРАГЕДІЯ НА ВУЛИЦІ МОРҐ
У справі з нечуваними жахливими вбивствами на вулиці Морґ було допитано чимало свідків, але досі не знайшлося нічого, що могло б пролити світло на цей злочин. Нижче ми надаємо усі свідчення, які нам вдалося отримати:
Поліна Дюбур, праля, засвідчує, що знала обох небіжчиць, оскільки впродовж останніх трьох років прала для них. Стара дама з дочкою, певно, жили у мирі та злагоді. Зарплату ніколи не затримували. З приводу їхнього способу життя та коштів допитана нічого сказати не може. Вважає, що мадам Л’Еспане заробляла ворожінням. У неї була репутація заможної жінки. Праля ніколи нікого не бачила в будинку, коли заходила по білизну чи приносила її. Впевнена, що у них не було служниці. Наскільки їй відомо, лише п’ятий поверх було мебльовано.
П’єр Моро, торговець тютюном, засвідчує, що впродовж чотирьох років продавав мадам Л’Еспане курильний і нюхальний тютюн невеликими порціями. Він — місцевий уродженець, який жив тут змалку. Небіжчиця з дочкою займали будинок, в якому їх знайшли мертвими, вже понад шість років. Раніше тут мешкав ювелір, який здавав верхні кімнати. Будинок належав мадам Л’Еспане. Стара дама була невдоволена поведінкою квартиранта, а тому переїхала сюди жити й відмовилася здавати вільні приміщення. Впродовж цих років свідок бачив дочку лише п’ять-шість разів. Обидві жили відлюдно, гроші в них, схоже, були завжди. Сусіди пліткували, нібито мадам Л’Еспане була ворожкою, проте він цьому не йняв віри. Жодного разу не бачив, аби хтось заходив до будинку, крім старої дами, її дочки, інколи воротаря та лікаря, який приходив десь вісім-десять разів.
Сусіди свідчили приблизно те саме. Ніхто не бачив, щоб до небіжчиць хтось приходив. Ніхто не знав, чи були в них друзі або родичі. Віконниці на фасаді відчиняли зрідка. А з двору вони взагалі завжди були зачинені, крім великої бічної кімнати на п’ятому поверсі. Будинок був у гарному стані, ще не старий.