Запитання Дюпена змусило мене здригнутися.
— Цей злочин, — сказав я, — скоїв якийсь схиблений, якийсь несамовитий маніяк, що втік з найближчої лікарні для божевільних.
— Певною мірою, — відповів він, — ваша думка не позбавлена слушності. Але ніхто не порівняв голоси божевільних, навіть під час їх нестримного шаленства, з тим дивним голосом, що лунав нагорі. Божевільні належать до якоїсь нації, і їх мова, хоч якою би нерозбірливою вона була у вигляді слів, завжди має цілком зрозумілий поділ на склади. Крім того, божевільні не мають такого волосся, яке я зараз тримаю в руці. Я виплутав цей жмуток з-поміж тих пасом, що лишилися на голові мадам Л'Еспане. Що ви про це скажете?
— Боже милостивий, — мовив я, зовсім спантеличений. — Це якесь більш ніж дивне волосся — воно не належить людській істоті!
— А я і не сказав, що належить, — промовив він. — Але перед тим, як прояснити цей момент, я хочу, щоб ви поглянули на цей аркуш паперу і той невеликий ескіз, який на ньому для мене виконали. Це — факсимільне зображення того, що в одній частині свідчень очевидців фігурувало як «темні синці та глибокі сліди від нігтів» на шиї мадемуазель Л'Еспане, а в іншій — як «низка сірувато-синіх плям, очевидно, відбитки пальців».
— Ви побачите, — вів далі мій приятель, розгортаючи аркуш перед нами на столі, — ви побачите, що це зображення дає уявлення про сильну і чіпку хватку. Не видно, щоб рука ковзнула. Аж до самої смерті жертви кожен палець зберіг ту страхітливо дужу хватку, з якою він уп'явся в її шию. А тепер спробуйте накласти всі ваші пальці одночасно на ті відбитки, які ви перед собою бачите.
Я зробив невдалу спробу.
— Мабуть, ми робимо це не так, як слід, — сказав він. — Папір розстелений на плоскій поверхні, а людське горло має циліндричну форму. Ось дерев'яне поліно, окружність якого приблизно така сама, як і окружність шиї. Обгорніть малюнок навкруг нього і знову спробуйте здійснити експеримент.
Так я і зробив, але неможливість була ще очевиднішою, ніж попереднього разу.
— Це, — сказав я, — відбиток не людської руки.
— Звісно, що ні, — відповів Дюпен. — А тепер прочитайте цей уривок з Кюв'є.17
Це був детальний анатомічний і загальний опис великого бурого орангутанга з ост-індських островів. Всі досить добре знають про гігантський зріст, неабияку силу та енергійність, нестримну злобливість та імітативні здібності цих ссавців. Мені відразу ж стали зрозумілі всі жахи цього вбивства.
— Опис пальців, — промовив я, закінчивши читання, — повністю відповідає цьому малюнку. Цілком очевидно, що з усіх згаданих тут видів тварин лише орангутанг міг залишити скопійовані вами відбитки. І цей жмуток жовтого волосся теж схожий на волосся тварини, яку описав Кюв'є. Але я ніяк не можу збагнути деякі деталі цієї моторошної таємниці. Крім того, свідки чули два лайливих голоси, причому один з них був явно голосом француза.
— Так. А ще згадайте вираз, майже одностайно приписуваний цьому голосу: вираз «Mon Dieu!». Цей вираз, як правильно схарактеризував його в даних обставинах один зі свідків (Монтані, кондитер), був висловленням докору чи протесту. Тому на цих двох словах я, головним чином, і побудував свої сподівання на повну розгадку цієї загадки. Француз, про якого йдеться, знав про вбивство. Можливо — і більш ніж вірогідно, — що він непричетний до жодної участі в тих кривавих подіях, що трапилися. Можливо, орангутанг від нього втік. Можливо, що француз переслідував його аж до спальні, але при тому розвитку подій не зміг його спіймати. Орангутанг і досі на волі. Я не буду продовжувати ці здогадки — бо я не маю права називати їх більш ніж здогадками, — позаяк ті непевні міркування, на яких вони ґрунтуються, мають явно недостатню глибину для сприйняття навіть моїм власним інтелектом і позаяк я не можу претендувати на те, щоб донести їх у зрозумілому вигляді до свідомості когось іншого. Тому давайте називати їх здогадками і розглядати їх саме як здогадки. Але якщо француз, про якого йде мова, є дійсно, як я гадаю, невинним у скоєному звірстві, то це оголошення, яке я вчора увечері, коли ми поверталися додому, дав у конторі «Le Mond» (газети, що відображає інтереси судновласників і має велику популярність серед моряків), приведе його до нашого житла.
Він подав мені газету, і я прочитав:
«ПІЙМАНО в Булонському лісі, рано-вранці ... числа (вранці, коли сталося вбивство) дуже великого, бурого орангутанга з різновиду, що зустрічається на острові Борнео. Його власник (напевне, моряк з мальтійського судна) може забрати тварину після належного її розпізнання і виплати певної суми грошей, обумовленої її спійманням та утриманням. Звертатися за адресою: будинок №... вулиця ... передмістя Сен-Жермен, п'ятий поверх».
— Як же ви здогадалися? — запитав я, — що ця людина — моряк з мальтійського судна?
— А я й не знаю цього, — відповів Дюпен. — Я не впевнений в цьому. Щоправда, ось невеликий шматок стрічки, котру, як свідчить її форма і засмальцьований вигляд, використовували для зв'язування волосся в одну з тих схожих на хвости кіс, які так полюбляють матроси. Більше того, мало хто, крім матросів (особливо мальтійських), вміє робити такі вузли. Я підібрав цю стрічку біля підніжжя громовідводу. Вона не могла належати жодній з покійниць. Зрештою, якщо я помиляюсь у своїх висновках щодо цієї стрічки, тобто що наш француз був матросом з мальтійського корабля, то моє оголошення та його зміст все одно нічим не зашкодили. Якщо я схибив, то він просто подумає, що мене ввели в оману якісь обставини, котрими він не захоче перейматися. Але якщо я маю рацію, то це нам дуже допоможе. Знаючи про вбивство — хоч і не винуватий в ньому, — француз, звичайно ж, сумніватиметься стосовно відповіді на оголошення — забирати орангутанга чи ні. Він міркуватиме таким чином: «Я — невинуватий; я — бідний, мій орангутанг коштує великих грошей; для людини в моєму становищі це — ціле багатство. Чому я мушу втрачати його через якісь непевні відчуття небезпеки? Ось він, тільки руку простягни. Його спіймали в Булонському лісі — досить далеко від місця, де було скоєне звірство. Хто взагалі зможе запідозрити, що злочинець — дикий звір? Поліція збита з пантелику: вона так і не змогла знайти жодної зачіпки. Навіть коли її агенти вислідять тварину, неможливо буде довести, що я знав про вбивство, або зробити мене причетним до нього на підставі цього знання. Окрім того, про мене знають. Подавач оголошення визначає мене як власника тварини. Не знаю, як далеко простягається його знання. Якщо я не пред'явлю прав на такий коштовний об'єкт (про який знають, що я є його власником), то я щонайменше викличу до тварини підозру. Не в моїх інтересах привертати увагу до себе чи до тварини. Я відгукнусь на оголошення, заберу орангутанга і ховатиму його, доки про цю справу не забудуть».
У цю мить на сходах почулися кроки.
— Тримайте пістолети напоготові, — сказав Дюпен, — але не показуйте і не пускайте їх в хід, доки я не дам знак.
Вхідні двері будинку ми лишили відчиненими, і візитер, зайшовши без дзвінка чи стуку, зробив кілька кроків сходами. Однак потім він, здається, засумнівався. Невдовзі ми почули, як він спускається. Дюпен швидко рушив до дверей, і тут ми знову почули, що візитер піднімається сходами. Цього разу він не сумнівався, його кроки були рішучими. Піднявшись сходами, він постукав у двері нашої кімнати.
— Заходьте, — сказав Дюпен бадьорим і привітним голосом.
Візитер зайшов. Видно було, що це моряк — високий, кремезний чолов'яга атлетичної статури і досить привабливої зовнішності. Обличчя його виражало відчайдушну сміливість і з трудом проглядало через гущавину бакенбардів та вусів. При собі моряк мав дебелого дубового кийка, але іншої зброї у нього не було. Він незграбно вклонився і побажав нам «доброго вечора»; його французька вимова була бездоганною і, попри незначний невшательський акцент, досить чітко вказувала на те, що він — корінний парижанин.
— Сідайте, мій друже, — сказав Дюпен. — Гадаю, ви прийшли з приводу орангутанга. Відверто кажучи, я майже заздрю вам, що ви — його хазяїн. Це — винятково красива та безсумнівно дуже цінна тварина. Як ви гадаєте, скільки йому років?
Моряк полегшено зітхнув з виглядом людини, яку звільнили від якогось нестерпного тягаря, а потім впевненим тоном відповів:
— Важко сказати — але йому ніяк не більше чотирьох-п'яти років. Він у вас?
— Та ні; ми не маємо можливості тримати його тут. Зараз він на платній конюшні, недалеко звідси. Зможете забрати його вранці. Ви, звичайно ж, готові розпізнати вашу власність?
— Поза сумнівом, пане.
— Мені буде шкода з ним розлучатися, — сказав Дюпен.
— І не думайте, що ви марно витрачали ваш час, — сказав чоловік. — Зовсім ні. Я готовий заплатити винагороду за те, що ви знайшли тварину — звісно, я маю на увазі будь-яку винагороду в розумних межах.
— Гаразд, — відповів мій приятель. — Не сумнівайтеся, все буде по справедливості. Зараз я подумаю — що ж мені запросити? Ага, ось яку винагороду я бажаю отримати. Ви розкажете мені все, що зможете, про це вбивство на вулиці Морґ.
Останні слова Дюпен промовив дуже тихо і дуже спокійно. Так само спокійно він підійшов до дверей, замкнув їх і сховав ключ до своєї кишені. Потім витяг з-за пазухи пістоль і без жодної квапливості поклав його на стіл.
Обличчя моряка спалахнуло від некерованого приливу крові. Він підхопився, тримаючи в руках кийок, але відразу ж упав у крісло, з несамовитим тремтінням та виразом самої смерті на обличчі. Він не промовив ані слова. Я відчув до нього жаль, який ішов з глибини мого серця.
— Друже мій, — сказав Дюпен лагідним голосом, — ви даремно переймаєтесь — запевняю вас. Ми не бажаємо вам ніякого зла. Я присягаю вам честю дворянина і француза, що ми не збираємося заподіяти вам шкоду. Я прекрасно знаю, що ви невинні в жорстокому вбивстві на вулиці Морґ. Однак не варто також стверджувати, що ви не маєте до нього ніякого відношення. Зі сказаного мною ви, напевно, зрозуміли, що я мав засоби для збору інформації про цю справу, засоби, про які ви навіть і здогадуватися не могли. Зараз ситуація така: ви не скоїли нічого, чого не слід було б робити, — нічого, що покладало б вину на вас. Вас не можна навіть звинуватити у пограбуванні, хоча ви могли б здійснити його абсолютно безкарно. Вам нічого приховувати. У вас немає для цього причини. З іншого ж боку, принципи честі зобов'язують вас розповісти все, що ви знаєте. До в'язниці потрапила невинна людина, котрій приписують злочин, справжнього винуватця якого ви можете вказати.
Поки Дюпен промовляв ці слова, моряк встиг значною мірою прийти до тями; але від його початкової розв'язно-сміливої постави і слід розтанув.
— З Божою поміччю, — сказав він після короткої паузи, — я неодмінно розповім вам все, що знаю про цю справу, але не сподіваюся, що ви повірите і половині сказаного мною — з мого боку це було б справжнім глупством. Однак я дійсно невинен і щиросердо у всьому зізнаюся, навіть якщо мені загрожуватиме смертна кара.
Я не збираюся повторювати його докладну розповідь, її суть зводилася ось до чого. Нещодавно він здійснив подорож до Малайського Архіпелагу. Група, до складу якої входив і він, висадилася на Борнео і подалася вглиб острова на прогулянку. Разом з товаришем він спіймав орангутанга. Коли компаньйон помер, він залишився єдиним власником цієї тварини. Добряче намучившись від непогамовної злобливості свого полоненого під час зворотної подорожі, він врешті-решт спромігся благополучно доправити його до своєї домівки в Парижі, де він, аби не привертали до себе непотрібну увагу сусідів, тримав орангутанга під надійним замком, доки той не одужає від рани в ступні, спричиненої тріскою на борту судна. Моряк мав намір продати тварину після її одужання.
Повернувшись додому після однієї з моряцьких гулянок у ту ніч, чи скоріше ранок, коли було скоєне вбивство, він виявив, що його в'язень перебуває у його власній спальні, в котру він вломився з сусідньої комірчини, де був надійно — як гадалося — ізольований. Геть вкритий мильною піною, звір сидів з бритвою у руці перед дзеркалом і намагався здійснити процедуру гоління, за якою він, без сумніву, раніше часто бачив свого хазяїна, підглядаючи в замкову щілину комірки. Побачивши, що таким небезпечним знаряддям заволоділа тварина, відома своєю злобливістю, моряк вжахнувся і на деяку мить зовсім розгубився. Однак він уже призвичаївся вгамовувати звіра — навіть у його найзлобливішому настрої — за допомогою батога, і саме до цього засобу він зараз вдався. Побачивши батіг, орангутанг відразу ж вискочив через двері кімнати на східці, а звідти через вікно (на нещастя, відчинене) — на вулицю.
Наш француз у відчаї побіг слідом; мавпа, все ще тримаючи бритву в руці, час від часу зупинялася, поглядала на свого переслідувача і передражнювала його, доки останній не підходив зовсім близько, а потім знову тікала. Переслідування тривало подібним чином досить довго. На вулицях панувала абсолютна тиша, бо була третя година після полуночі. У провулку позаду вулиці Морґ увагу втікача привернуло світло, що мерехтіло з відчиненого вікна спальні мадам Л'Еспане на п'ятому поверсі її будинку. Кинувшись до будинку, він узрів громовідвід, видерся по ньому з неймовірною прудкістю, вхопився за віконницю, яка була відчинена настіж, гойднувся на ній і опинився прямо на бильці ліжка. Весь цей трюк зайняв не більше хвилини. Потрапивши до кімнати, орангутанг поштовхом знову відчинив віконницю.
Тим часом моряк не знав, непокоїтись йому чи радіти. Тепер у нього з'явилася надія спіймати мавпу, оскільки з пастки, в яку він сам себе загнав, орангутанг міг вибратися лише по штирю громовідводу, на якому його можна було б перехопити під час спуску. З іншого боку, існували численні підстави непокоїтися стосовно того, що ця тварюка здатна накоїти в будинку. І це останнє міркування змусило моряка продовжити переслідування втікача. Видиратися по громовідводу неважко, особливо матросу; але коли він дістався аж до вікна, яке знаходилося надто далеко ліворуч від нього, його просування перервалося. Максимум, що він тепер міг зробити, це, ледь дотягнувшись до вікна, краєм ока спостерігати за тим, що відбувається всередині кімнати. Заглянувши всередину краєм ока, він від жаху ледь не гепнувся вниз. Саме тоді пролунали ті жахливі нічні крики, що переполохали і розбудили мешканців вулиці Морґ. Очевидно, мадам Л'Еспане та її дочка, вбрані у нічні сорочки, займалися упорядкуванням якихось паперів у вже згадуваному залізному сейфі, котрий вони викотили на середину кімнати. Він був відчинений, і його вміст лежав поряд на підлозі. Напевно, вони сиділи спинами до вікон і, судячи з того, що між проникненням мавпи до кімнати та криками минув якийсь час, її помітили не одразу. Вони, мабуть, подумали, що ляскіт віконниці був спричинений вітром.
У ту мить, коли моряк зазирнув до кімнати, гігантський звір схопив мадам Л'Еспане за волосся (перед цим вона його розпустила і розчісувала) і вимахував бритвою перед її обличчям, імітуючи рухи цирульника. Дочка непорушно лежала долілиць; вона знепритомніла. Крики та борсання старої господині (під час яких з її голови було вирване волосся) змінили, можливо, і мирні наміри орангутанга на несамовиту лють. Одним рішучим помахом своєї м'язистої руки він майже відтяв їй голову. Від вигляду крові його злість перетворилася на люте шаленство. Скрегочучи зубами і погрозливо блискаючи очима, він накинувся на тіло дівчини, вп'явся своїми потворними пальцями їй у шию і тримав їх міцно стиснутими, доки вона не спустила дух. У цю мить блукаючий дикий погляд орангутанга впав на бильце ліжка, з-за якого ледь виглядало заціпеніле від жаху обличчя його хазяїна. Несамовитість звіра, який, мабуть, добряче запам'ятав отой страхітливий батіг хазяїна, миттєво змінилася на страх. Усвідомлюючи, що заслуговує покарання, звір наче захотів приховати результати своїх кривавих вчинків і заметушився по кімнаті в явній агонії нервового збудження, перекидаючи і ламаючи на своєму шляху меблі та скидаючи з ліжка постільні предмети. Насамкінець він схопив спочатку труп дочки і заштовхав у димохід (де його потім і знайшли), потому — труп старої господині, з яким він підскочив до вікна і який він через те вікно не вагаючись жбурнув униз.
Коли мавпа наближалася до нього зі своєю понівеченою ношею, моряк притиснувся від жаху до громовідводу і скоріше злетівши, ніж сповзши по ньому, відразу кинувся додому — зі страхом думаючи про наслідки цієї різанини і від страху припинивши перейматися подальшою долею орангутанга. Слова, що чули люди на східцях, вигукнув француз від жаху та спантеличення; вони змішалися з диявольським варняканням злобливої тварюки.
Мені майже нічого додати. Напевно, орангутанг втік зі спальні по громовідводу за мить до того, як зламали двері. Він же замкнув і вікно, коли через нього виліз. Згодом його спіймав сам власник і отримав за нього дуже велику суму грошей в Jardin des Plantes. Ле Бона негайно звільнили після того, як ми розповіли про обставини справи (з деякими саркастичними дюпеновими коментарями) у відділі префекта поліції. Цей чиновник, незважаючи на своє дуже добре ставлення до мого приятеля, не зміг повністю приховати свого роздратування від такого повороту подій і змушений був зробити одне чи два саркастичних зауваження з приводу того, що кожному слід займатися своїми справами і не пхати носа в чужі.
— Нехай говорить, — сказав Дюпен, не вважаючи за потрібне відповідати. — Нехай виголошує промови; це дасть йому розраду. Я ж радий з того, що переміг суперника на його власному полі. Однак у тому, що він не спромігся розгадати цю таємницю, немає нічого дивного, хоча він вважає навпаки. Nil sapientae odiosius acumine nimio. Це, мабуть, ЄДИНИЙ, не позбавлений сенсу рядок у по-дитячому легковажного та недоумкуватого Сенеки;18 і справді, наш приятель префект є аж надто хитрим для того, щоби бути проникливим. Його хитрість не має під собою основи. Вона — як голова без тіла, як зображення богині Лаверни,19 або — в найкращому разі — лише голова та плечі, як у риби тріски. Але зрештою він непоганий чолов'яга. Особливо мені подобається в ньому одна неабияка риса, через яку він набув своєї репутації розумника. Я маю на увазі його манеру «de nier ce qui est, et d'expliquer се qui n'est pas».20