Помилка - Джеймс Паттерсон 11 стр.


Що він від мене хоче? Може, натиснути на кнопку й поговорити з ним? Невже він помітив мене? Я перепудилась і не стала відповідати, а натомість прийняла дзвінок голосовою поштою. Через кілька секунд я прослухала його повідомлення.

«Привіт, Лорін. Це я. Я зараз удома. У мене виникли проблеми з вильотом. Я все поясню тобі пізніше. Здається, ти теж не змогла вилетіти? Бо твоєї машини немає. Ти на роботі? Зателефонуй мені, коли зможеш, добре? Я за тебе хвилююся».

«Хвилююся? — здивувалася я, поглянувши на освітлене вікно. — А чому? Я ж нікого не вбивала».

Невже ситуація стане ще заплутанішою та химернішою? «Утім, із Полом усе гаразд», — зрештою подумала я та захлопнула телефон.

Усе гаразд фізично, але чи все гаразд психічно?

Я глибоко вдихнула, вгамувала хвилювання та ступила на ґанок, приготувавшись нарешті ввійти й зустрітися віч-на-віч із Полом. Але саме в цей момент телефон знову завібрував.

Цього разу мені телефонував не Пол.

То був мій напарник. Знову сховавшись у темряві за гаражем, я натиснула на кнопку.

— Що там, Майку?

— У тебе майже не лишилося часу, Лорін, — сказав він. — Кін уже виїхав назад. Буде тут із хвилини на хвилину. Я не зможу довго виправдовувати твою відсутність. Мерщій повертайся.

— Уже їду, — відповіла я.

Я знову глянула на вікно. «Якого біса я чекаю?» — промайнула гадка. Чому ховаюсь і нишпорю в темряві біля власного будинку? Треба просто ввійти й поговорити з Полом. Зайнятися, мовити б, кризовим менеджментом. Найняти гарного адвоката. Поводитися раціонально й розважливо. По-дорослому. І якось розрадити ситуацію.

Справа полягала лише в тому, щоб мати сміливість глянути Полові у вічі й сказати: «Так, я тебе зрадила. Так, я переспала сьогодні з іншим чоловіком, і тепер нам доведеться якось розбиратися з жахливими наслідками того, що ти накоїв».

Ось про що я міркувала, а довкола мене й досі падали краплі рясного дощу.

У мене такий характер, що я не люблю зволікати, але цього разу трапився виняток.

Намагаючись триматися в тіні, я підтюпцем побігла до свого авта.

Залишивши свій «міні» біля пасажирської платформи, решту шляху я подолала пішки, роздумуючи, як же вибратися з халепи, в яку вскочила. З Майком я зустрілася на південному боці парку, біля входу, подалі від начальства, котре зібралося на нараду неподалік залізничної лінії.

Я не могла не помітити, що вздовж естакади припаркувалося ще кілька мікроавтобусів: то приїхали представники засобів масової інформації. Прекрасно. Широка громадськість має право знати. Однак у мене виникло цілком резонне запитання: а на фіга їй це потрібно знати?

— Хтось помітив мою відсутність? — запитала я, вітаючись із Майком.

Він скорчив скорбну гримасу.

— Погані новини, Лорін. Хвилин із десять тому приїхав комісар і просто оскаженів, не знайшовши тебе на місці.

У мене п'яти захололи.

— Але ж ти мене знаєш, — вів далі Майк. — Я просто поплескав його по плечу та сказав, щоб він не кіпешував, а краще йшов до мікроавтобуса, що привіз пиріжки та напої, і звідти не виходив.

Я радісно стукнула свого завжди хитромудрого напарника в плече. Мій настрій трохи покращився.

— Молодець, — сказала я. — Я тобі вдячна. — Майк навіть не уявляв — наскільки.

Коли ми вирушили до помешкань на Крестон-авеню зі східного боку парку, дощ репіжив без упину. Звісно, якщо кам'яні стіни з намальованими гандбольними воротами, іржавими баскетбольними кільцями та погризеними пітбулями гойдалками можна було вважати парком.

Не знаю, заступником чого був святий Яків, але явно не марихуани, кокаїну та героїну, які широко продавалися мешканцями древніх споруд, що вишикувалися по периметру парку. Утім, судячи з вигляду знуджених молодиків у куртках із капюшонами, що сиділи під пластиковим навісом вуличної забігайлівки, наша з Майком поява суттєво вповільнила темпи реалізації.

— Порадуйте мене хоч якимись результатами опитування свідків, сержанте, — звернувся Майк до огрядного чорного полісмена, який складав звіт, сидячи в розчинених дверях свого мікроавтобуса, припертого до тротуару ще одним поліційним автом.

Сержант підвів очі, і в них промайнув вираз розчарування.

«От і добре, — подумала я. — Розчарування — це добре».

— Ми допитали Амелію Фелпс, вісімдесятирічну афроамериканку, яка живе он у тій халупі, — відповів сержант, показуючи на обкладений вініловою плиткою будинок у вікторіанському стилі. — Каже, що бачила, як біля її помешкання зупинився автомобіль, — розповідав сержант, — а з нього вийшов якийсь чоловік, витягнув щось із багажника й поніс до фонтана.

— Який чоловік — білий, чорний, латиноамериканець? — спитав Майк. Гучний крик перервав його:

— Ну що, заробили на домовину з музикою?! — То кричав, безладно вимахуючи руками, один з молодиків біля вуличної забігайлівки. — Катюзі по заслузі, менти погані! Довидрочувалися?!

Майк рушив через вулицю до забігайлівки так швидко, що я за ним ледь устигала. Пригнувшись під жовтою огороджувальною стрічкою, він наблизився до молодиків, що стояли біля вуличного кафе, і приставив руку до вуха:

— Я щось почув чи мені здалося?

Більшість торгового персоналу фірми св. Якова вчинила розумно й визнала за краще вшитися вглиб кварталу, але порушник спокою — худорлявий зеленоокий латиноамериканець — чомусь уперся, як бик.

— А що, прикро чути правду? — спитав він із викликом, задерикувато сіпнувши маленькою головою, як бійцівський півень. На вигляд йому було років зо двадцять. — Що, йолопе, заціпило? Засцяв, га? Спробуй, тільки доторкнися до мене!

Майк підняв металевий сміттєвий бак, що стояв на розі, і кинув його двома руками, наче баскетбольний м'яч. Його важке сталеве ребро гепнуло нахабу в груди, той не встояв і беркицьнувся на спину — прямісінько в стічну канаву. Підійшовши до молодика, Майк підняв бак і висипав його вміст на латиноса, буквально поховавши його під купою смердючого сміття.

— Ну як, класно? — спитав він.

— Нічого класного, — прошепотіла я своєму напарникові, нарешті порівнявшись із ним. — Ти що, хочеш неприємностей через цього виблядка? Протри очі, Майку. Тут скрізь начальство!

Майк потер скроню, на якій від люті роздулася вена, і нарешті дозволив мені відвести себе вбік.

— Усе гаразд, напарнице, усе гаразд, — пробурмотів він, винувато опустивши голову. — Вибач, утратив самоконтроль.

І цієї миті я дещо пригадала та все зрозуміла.

Майк був копом у другому поколінні, і його батько загинув на чергуванні. Він був транспортним полісменом і ввійшов у вагон підземки якраз тоді, коли там ґвалтували дівчину. Якийсь покидьок вистрілив йому просто в обличчя. Це стало одним з нечисленних випадків в історії поліції Нью-Йорка, коли вбивство поліціянта залишилося нерозкритим.

Назад Дальше