Саме тоді я й помітила Майкові окуляри. Вони лежали там, де він їх залишив, — на столі якраз у мене під рукою.
Я не стала роздумувати. А просто почала діяти.
Хутко висунувши шухляду, я змахнула всередину одну зі Скоттових тек, а разом із нею й окуляри. А потім потихеньку заштовхала шухляду назад.
Я вдавала, що зайнята чимось своїм і не помічаю Майка, аж поки не почула, як він зашарудів у себе на столі, шукаючи окуляри.
— Тобі ж було сказано, іди поспи! — невдоволено пробурмотіла я. — Чому це ти не слухаєш начальницю, га?
Майк стомлено зітхнув, облишив свої пошуки й кинув телефонні роздруківки мені на коліна.
— Слухаюся, сестро, — сказав він слабким голосом. — Займися, будь ласка, роздруківкою, яку нам люб'язно надала телефонна компанія «Матінка Белл». Побачимося, коли передрімаю.
Цілі дві хвилини я крутила олівець між пальцями, немов жонглер. Мій старий і скрипучий дерев'яний стілець час від часу кректав, коли я хиталася туди-сюди, втупившись у роздруківки телефонних розмов Скотта.
Обернувшись і поглянувши скоса крізь скляну перегородку на свого шефа, котрий, дякувати Богові, і досі був чимось заклопотаний, я знову витріщилася на вісім аркушів паперу, заповнених восьмизначними цифрами.
Мені, звісно, феноменально поталанило, що вдалося заволодіти роздруківками, але, хутенько проглянувши їх, я збагнула, що до всіх моїх проблем додалась іще одна.
Устромивши олівця між кутніми зубами, я почала мимовільно гризти його, немов собака кістку.
Як же, в біса, мені видалити з аркушів усі мої номери?
— Лорін! — почула я раптом голос.
Підвівши голову, я ледь не проковтнула з переляку олівець. Я й не помітила, як шеф полишив свій кабінет і підійшов до мене. Упершись долонями в стіл, він навис наді мною, ледь не торкаючись кінчиками пальців краю аркуша з роздруківкою. Цікаво, а чи вміє він читати догори ногами?
— Як там ся має диск із регулярним звітом? — спитав Кін. — Районне й окружне начальство вимагає його якомога швидше. Може, виникли якісь проблеми?
— Дайте мені годину, шефе, — відповіла я, виводячи на екран типовий бланк звіту.
— Даю тобі півгодини, — кинув він через плече та вийшов.
Схилившись над клавіатурою, я вдала, що поглинута роботою, намагаючись приховати те, чим я насправді займалася. Мій погляд падав то на екран, то на роздруківку. То на роздруківку, то на екран. Я чекала, що саме по собі несподівано вигулькне якесь рішення. І воно таки вигулькнуло. Несподівано й чудесно.
Шрифт на роздруківці був стандартний. Себто Times New Roman.
Мить — і в моїй голові виникло готове рішення.
«От і добре», — подумала я, бо не мала жодної зайвої секунди.
Спершу я вирізнила номер, на який Скотт телефонував найчастіше. Цей номер мав місцевий код 718 плюс код невідомої мені автоматичної телефонної станції.
Я попорпалась у своєму записникові й побачила, що то був домашній номер Скотта.
Надрукувавши цей номер, я натиснула «друк» і порівняла результат з оригіналом. Надрукований номер вийшов трохи завеликим. Тоді я змінила розмір шрифту з дванадцятого на десятий, надрукувала та знову порівняла.
Вийшло бездоганно. «Прекрасно, — подумала я. — Згодиться».
Я виставила кількість копій на «33» і втретє натиснула кнопку «друк». «Хтозна, може спрацює», — з надією подумала я, встаючи з-за столу й ховаючи в кишеню ножиці та липку стрічку, які видобула з шухляди свого столу.
П'ять хвилин провела я в крайній кабінці жіночого туалету, займаючись не віртуальним, а цілком реальним вирізанням надрукованих номерів, якими я потім заклеїла в роздруківці усі тридцять три мої дзвінки до Скотта.
«От, нарешті, і знадобилися навички, набуті в дитячому садочку», — подумала я, змиваючи в унітаз паперові обрізки.
Потім була коротенька подорож до копіювальної машини — із зупинкою біля подрібнювана паперів на зворотному шляху — і я, нарешті, дістала те, що хотіла: нову й покращену версію телефонної роздруківки Скотта.
Коли через двадцять хвилин я виходила з кабінету Кіна, здавши йому звіт, до кімнати для інструктажів повернувся Майк. Побачивши на своєму столі бездоганно відкориговані аркуші роздруківки, поверх яких — наче прес-пап'є — лежали його окуляри, він отетеріло витріщився.
— Не хвилюйся, любий друже, — сказала я, поплескавши Майка по плечу. — Забудькуватість — звична річ для твого віку.
Підійшовши до свого стільця, я зняла з нього плащ.
— Ти куди? — спитав Майк.
— Хочу побачитися зі своєю подругою Бонні, — відповіла я. — Треба прискорити обробку інформації з місця скоєння злочину.
— А чому б мені не піти з тобою?
— А тому, що ти знову навідаєшся до телефонної компанії і причепиш портрет до кожного телефонного номера, тобто довідаєшся, кому саме телефонував Скотт.
— Не задовбуй, Лорін, — кинув Майк мені навздогін. — Візьми мене з собою. Я буду слухняним хлопцем. Це тільки на позір я великий та страшний, а насправді в мене тонка поетична натура. Я навіть є членом Книжкового клубу Опри Вінфрі.
— Даруй, — відказала я, протискуючись крізь обертальні двері. — Хлопцям вхід заборонено.
Уже, мабуть, мільйон разів писк давача електронного касового апарата пострілом відлунив у моїй голові. Я знервовано глипнула на годинник.
Я сподівалася, що зупинка заради однієї покупки в аптеці мережі «Двейн Рід» не забере багато часу. Але це сподівання відразу ж випарувалося, коли я побачила довжелезну чергу до єдиного касира, що працював.
За десять хвилин, коли від омріяної землі обітованої у вигляді прилавка мене відокремлював лишень один покупець, прийшов другий касир і вигукнув: «Хто наступний?»
Я зробила крок до нововідкритого прилавка, але тут мене ледь не збив з ніг немолодий азіат у костюмі швейцара.
— Гей, обережніше! — сказала я.
Однак у відповідь нахаба відштовхнув мене ліктем і, повернувшись до мене спиною, посунув до касира пакет із комбо-дисками.