Мені тільки скандалу бракувало, але я не мала часу на стриманість та ввічливість. Нахилившись уперед, я простягла руку, вихопила пакет з-під носа в касира й швиргонула його в людний прохід позаду мене. Диски розлетілися по підлозі. Типово нью-йоркський спосіб розв'язання проблем.
— Наступний — значить наступний! — пояснила я отетерілому азіатові, у якого аж очі на лоба вилізли від несподіванки. Тим часом касир просканував мої покупки й поклав їх у пакет.
Тільки всівшись у службову машину, припарковану аж на Бродвеї, я наважилася цей пакет розкрити. З нього я дістала спеціальні гумові рукавички для обстеження місця злочину та чоловічі окуляри.
Вони мали посріблену оправу та округлі лінзи й були точнісінько такими, як і окуляри, котрі знайшла Бонні й котрі вона ще не встигла дослідити.
Витерши їх спиртом, я розкрила пакет із речовими доказами, вкинула туди новокуплені окуляри, а потім підпалила сірником квитанцію й висипала її попіл у вікно на Бродвей. Завівши двигун, я натиснула на газ і, верескнувши колесами, помчала геть.
Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — головне управління поліції в Мангеттені.
Коли я ввійшла до її кабінету на п'ятому поверсі управління нью-йоркської поліції, Бонні якраз щось шукала в шухляді свого столу, ледь не засунувши туди голову.
— Привіт, Бонні! — сказала я. — Це ти чи не ти?
— А, Лорін, яка приємна несподіванка! — відповіла Бонні, витягнувши голову з шухляди й випростовуючись. У руці вона врочисто тримала нарешті знайдений пакетик кави «Старбакс». — Ти дуже вчасно. Питимеш каву по-французьки?
Поставивши через пару хвилин переді мною чорну чашку з гарячою кавою, вона спитала:
— Ну що? Як там справи?
— А я хотіла спитати в тебе те саме, — відповіла я.
— Попри те, що розслідування цього вбивства є нашим пріоритетом, воно все одно забере певний час. Усе, що ми на цей момент маємо, — це водонепроникне покривало для пікніків, яке виробляють у великих кількостях. Воно продається в кожному супермаркеті.
Я відсьорбнула кави й ствердно кивнула. Ми з Полом справді купили цей шматок пластику в магазині мережі «Зупинись і придбай».
— А що з окулярами? — запитала я.
— На жаль, нічого особливого, — відповіла Бонні. — Видимих слідів відбитків пальців на лінзах не залишилось. Я віддала окуляри до лабораторії для негайного дослідження стосовно наявності часткових відбитків на оправі, але, на жаль, там нічого не знайшли. Утім, тримаймо кулаки: можливо, вдасться розшукати рецепт лікаря на придбання тих окулярів. Я щойно розмовляла телефоном із таким собі Сахаровим, керівником кафедри офтальмології в Нью-Йоркському університеті. Він пообіцяв докладно дослідити знахідку й допомогти нам знайти відповідний реєстраційний запис.
Я знов обпекла язика ще одним ковтком кави й відсунула філіжанку на край столу.
— А можна мені на них глянути? — спитала я.
Бонні здивовано посміхнулася.
— Навіщо? — спитала вона.
Я стенула плечима.
— Не знаю. Можливо, це допоможе мені інтуїтивно відчути типа, котрий убив Скотта. Хтозна… Усе буває.
Бонні встала й поблажливо посміхнулася.
— Гаразд, мій психологу-детективе. Лабораторія якраз у кінці коридору. Сходжу візьму їх спеціально для тебе. А ти тут поки посидь і сконцентруй свої надприродні здібності.
Дивлячись услід своїй подрузі, я помацала свої окуляри в кишені куртки. Мій план полягав в імпровізації по ходу дій, але що я мала зробити в такій ситуації? Вигукнути «Ой, Бонні, дивись — он пташка!» і здійснити підміну?
Допивши каву, я спробувала зосередитись.
За хвилину в передбанникові кабінету Бонні з'явився якийсь молодик неохайного вигляду. Він розгублено озирнувся, явно не знаючи, куди заходити. Може, то Девід Блейн, відомий ілюзіоніст, учасно прийшов навчити мене своїх фокусів?
Відчинивши двері, я гукнула:
— Вам допомогти?
— Мені потрібен сержант Клеснік. Наскільки я розумію, це вона має передати мені пакунок для доктора Сахарова?
От прикрість! Цей хлопець прийшов за окулярами! Я спізнилась.
А може, не спізнилася? Я вагалася, а хлопчина чекав, уп'явшись очима в мене. Нарешті я витягла з кишені пакунок для речових доказів з окулярами, купленими в аптеці «Двейн Рід». Знайшовши на робочому столі Бонні порожній конверт, я засунула в нього окуляри, запечатала його, лизнувши язиком краї, і подала молодикові.
Хлопець поклав конверт у свою сумку та, явно не поспішаючи піти, стояв, витріщаючись на мене. Що ж робити? Бонні ось-ось повернеться.
— Ви щось іще хотіли? — спитала я.
Молодик потер рукою щетину на неголеній щоці.
— А ви не могли б мені дати номер вашого телефону? — спитав він із хтивою посмішкою. — Це було б класно.
Ага. Розігналася. Можна подумати, у мене дефіцит молодих залицяльників! Що б його сказати такого, щоб цей жевжик хутко щез із-перед моїх очей?
— А ви любите дітей? — спитала я, дивлячись молодикові просто у вічі. — Бо моїм чотирьом крихіткам так бракує батьківської теплоти!
— Розслабтеся. Я пожартував, — промимрив невдаха-кавалер і нарешті пішов, розчаровано змахнувши рукою.
Десь хвилини через три з'явилася Бонні з пакетом у руці.
— Добре, що ти встигла зайти, — сказала вона. — Зараз за окулярами має прибути посильний.
— Стривай, — відповіла я. Щойно заходив якийсь хлопець, а я його відіслала. Побіжу, наздожену його.
Вихопивши в Бонні окуляри, я підтюпцем подалася до виходу.
— Дякую за каву, Бонні! Тільки-но щось з'ясується, телефонуй, — кинула я через плече.