Під темним й запилюженим склепінням львівського собору гніздували лилики. Їм було там добре, тепло й сухо, тому, повертаючись з нічних ловів, летючі миші чіплялись довгими пазурями за вищерблені крокви — і благословляли тямущих будівничих, що подбали про таке зручне укриття для них. Незчисленні покоління — виводок за виводком — встигли прожити свої недовгі лиличі життя у соборі, ситі й благодатні. Молоді мишенята, дурненькі й безстрашні, неісповидимими шляхами прилітали до католицького храму, котрий став для них рідною домівкою.
Летюча миша літає, доки немає летючого кота, а позаяк ще в жодного львівського коцура не виросли крила, лилики можуть спати собі спокійно. Ніхто не порушить їхнього спокою вдень, висітимуть догори лапками, загорнувшись, наче в шкіряні плащики, в свої крилята, й дрімати під звуки органа, під Те deum чи Stabat mater…
Приблизно так міркував Фатих-Сулейман Кепе, молодий львівський турок, син торговця старовинними речами й полоненої пештської циганки, роздивляючись собор, куди він, щирий магометанин, заходив іноді суто з вродженої цікавості.
Однак Фатих цікавився не лише лиликами. Ще минулого тижня його погляд звабила молодесенька парафіянка, невисока, тоненька, в скромній світло-сірій сукні з простим мереживним комірцем. Хто вона, Фатих не знав, але хотів з’ясувати.
З’являлась вона зазвичай о четвертій по обіді, коли в соборі майже нікого не було, і, ставши навколішки, палко шепотіла польською лише їй відомі молитви.
Неправильно вона чинить, хотілось йому втрутитись, але, кат з ним, польці можна пробачити…
Уже двічі Фатих втрачав дівчину з овиду, бо так зачаровувався, що забував простежити, куди вона повертається, чи до якого місця відвозить її карета.
Але тепер дзуськи, вирішив турок.
І побіг навздогін, скрадаючись, наче тигр за сарною, за гарним, дорогим повозом. Довгі поли прикрашеного вишиттям халату підмітали не надто чисту львівську бруківку. Шаровари кумедно бульбашились, надимаючись від вітру. Турецькі мешти із закрученими носаками зачіпались за каміння. Дрібно дзеленькотіли монетки, нашиті на поясі. Фатих біг за нею аж на Підзамче, догори, проте коні були моцні та бистрі. Невдовзі Фатих відстав від карети незнайомки настільки, що не було сенсу продовжувати переслідування.
— Отож, десь на Підзамче, — прошепотів Фатих-Сулейман.
Удома, в старому турецькому кварталі, його очікувала нагінка.
— Фатиху, де тебе носить?! Я вже півдня тебе гукаю! — розлючений голос владної матері не давав надії на мирний обід. — Швендяє поміж невірних, витріщається на потіпах! Нема, щоб матері допомогти! А от розпусній вірменській дівці рукавички подавати — це наш Фатих уміє!
— Мамо, люба, ну, звідки ти знаєш про Етері?!
— Я не лише про Етері, я про всіх знаю! Ось прийде батько, він тобі покаже! До речі, він хоче тебе оженити!
— Оженити?! Якраз мені цього бракувало! — засмутився Фатих-Сулейман. — І на кому ж?!
— На порядній мусульманській дівчині з пристойної родини, її звати Ясмина.
— Ну й ім’я, — зітхнув Фатих, — ніколи такого не чув, це жасмин, чи що?
— Так, — мовила мати, — Ясмина. Вона гарна.
— Не бачив, — буркнув Фатих.
— Книгаря Ібрагіма знаєш? Ясмина — його дочка, він сам її виховував, жона загинула. Ясмина мила, добра, побожна. Турецька в неї за рідну мову, дівчина виросла тут, в нашому кварталі, вміє читати арабською, навіть може зробити чудовий каліграфічний напис…
— Невже у Ясмини немає жодного ґанджу?!
— Вона невидюща, Фатиху, ще маленькою пошкодила очі під час пожежі, котра забрала життя її матері. Але це зовсім непомітно. Ясмина живе, наче все бачить, спокійно ходить, порається по господарству… Фатиху, синку, зустрівши її, ти навіть не подумаєш, що Ясмина не бачить… Ібрагім розповідав, що його донька може читати, водячи пальцями по книжці.
Фатих-Сулейман вискочив з дому, розлючений і вражений до глибини душі.
Мало того, що його збираються одружити, навіть не поспитавши, чи йому самому хочеться у вісімнадцять літ накидати на себе ярмо, та ще й наречену підібрали сліпу! Ні, дівчина, звісно, не винна в тому, що з нею трапилось таке лихо, і, напевно, Ясмина справді гарна на вроду, проте…
Поблукавши якийсь час львівськими вуличками, Фатих заспокоївся. Він уже хотів було вертатись додому й допомогти матері в крамниці, як раптом ззаду Фатиха хтось погукав ламаною польською мовою.
— Агов, хлопче, зайди й придбай що-небудь!
Фатих опинився перед входом до невеликої крамнички. Зайду задля цікавості, подумав він, раз уже кличуть. Теленькнув дзвіночок, і Фатих опинився в дивній напівтемній комірці. На високих полицях з червоного дерева лежав чудернацький товар. Тут були прикраси різного ґатунку шляхетності, різьблені скриньки зі слонової кістки, агатів та яшми, бронзові підсвічники, срібні ложки. Біля рундука стояв господар, похмурий караїм, і з незворушним виразом на обличчі вивчав записи в чорному шкіряному зшитку. Фатих почав роздивлятись прикраси. Насправді вони йому не були потрібні. Фатих ніколи не розлучався зі старим перснем, батьковим подарунком. Та й інші речі його не вельми цікавили.
Та ось, в таємничій комірці, Фатих побачив невеликий кулон, і очі прикипіли до нього. В різьбленій срібній оправі — прикрашеній вигадливим написом арабською — тішив око місячний камінь рідкісної форми.
Він вигинався півмісяцем, здавався то прозорим, білим, то ніжно-блакитним, то синювато-фіолетовим. Кулон лежав на чорній оксамитовій подушечці, прикріплений срібним ланцюжком. Фатих довго, не відриваючись, дивився на підвіску. Стільки років прожив, нічогосінько не відаючи про існування такого кулона, і ось тобі на, тепер життя без нього видавалось абсолютно неможливим…
Нарешті, після кількох дражливих хвилин боротьби, Фатих спитав: а цей кулон, скільки він коштує?!
— Він не продається, — відповів господар, — за жадні гроші, позаяк се зразок, котрий мені не належить. Я виставив його для краси на прохання власника, який змушений був вирушити в далеку мандрівку, й заприсягнувся, що ніхто, ніколи, опріч нього самого, не отримає цього клейноту. Милуйтесь, я за це грошей не вимагатиму. Якщо ж він так припав вам до серця — у мене є знайомий, гарний ювелір, який за гідну плату зробить копію.
— Що мені копія, — нетерпляче вигукнув Фатих, — се не те!
— Перепрошую, юначе, я не бажав вас засмучувати, однак є немало речей, які неможливо купити. Вважайте, що ця підвіска — саме з тих речей. Погляньте на цей браслет з оніксами, а ось вельми рідкісна штука — малахітова скринька, а ще нам обіцяли привезти засушеного алігатора…
— Не потрібен мені ваш алігатор, чудовисько заморське, — образився Фатих.
Розчарований, він вийшов з крамниці й понуро поплівся додому.
На розі Фатих обернувся, щоб запам’ятати місце, де була крамниця, й побачив прегарну туркеню, що несла в руках курку з тільки-но відрубаною головою. З тоненької курячої шийки на землю капала рідка бордова кров, але Фатих не звернув на це жодної уваги. Туркеня виявилась молоденькою й чарівною. Її смагляве овальне личко трохи псували брови, що зрослись на переніссі, втім, це виправити неважко. Довгі вії майже ховали величезні, на півобличчя, очі. Червоні уста ледь помітно усміхались. Вона була занадто тендітна, волосся приховувала хустка зі строкатими візерунками, простора східна сукня, чорна з синьою облямівкою, нагадала палкому туркові про незнаних панянок його далекої вітчизни. Фатих зупинився, завмерши, й милувався нею. Але вона швидко, наче соромлячись, ковзнула у внутрішній дворик безликого будинку й зникла. З курки накапала ціла кривава стежка.
Як вона не забруднилась, бідолашна, подумав Фатих, і пішов геть…
Він пройшов повз міську ратушу, прикрашену двома позолоченими левами. Носи й кінчики хвостів у них облізли, виказуючи перед львів’янами нешляхетне мідне нутро. Штандарт, що висовувався з вікна на ратуші, не викликав у Фатиха патріотичної радості: він не любив поляків.
Нічого, колись тут майорітиме наше зелене знамено, подумав Фатих, треба тільки почекати. Скільки — Фатих не знав. Може, років двісті, або й усі чотириста.
Темної ночі, коли усі поштиві мешканці Львова мирно спочивали, двійко вороних припровадили до турецької дільниці скромний повіз, з отих, що в них зазвичай їздять на ярмарок грецькі чи вірменські купці середньої руки. Великі колеса просякли липкою пилюкою, обліпились сухими стеблами трави, полог з товстої грубої тканини подекуди прикрашали добрячі латки. Ретельно запаковані в мішковину й перев'язані товстими мотузками з прядива куфри високо підстрибували на кожній вибоїні, коли коні перечіпались об камені, що виступали з бруківки.
Візник — похмурий єврей в пошитій з клаптів одежині, вельми химерного крою, в чорній ярмулці на кучерявій голові, був мовчазний, як могила. Він навіть не плямкав товстими губами й керував візком напрочуд тихо, наче боявся видати себе якнайменшим звуком. Тільки коні порушували цю таємничість. Цокання добре підкованих кінських копит дзвінко відлунювало в урочистій тиші й розбудило Фатиха, повз дім якого рухався візок. Він хотів було встати, визирнути у вікно, але передумав і знову заснув.
Тим часом коні зупинились. Із повозу повільно вийшов чоловік середнього віку, млосно-східної зовнішності, з акуратною чорною борідкою й масляними карими очима. Він зітхнув, дістав монету, щоб заплатити візникові, й сам, нікому не довіряючи, зігнувся під вагою двох великих куфрів. У будинку навпроти швидко відчинились двері, і туди, наче побоючись, щоб його не помітили, шмигнув той загадковий незнайомець. Звали його Леві Михаель, був він турецьким євреєм родом з Ізміру, але волів, щоб тут його мали за турка-книгаря на ім’я Осман Седе, який наразі переніс свої оборудки до Львова.
Леві Михаель мав нещастя бути кузеном, названим братом знаменитого авантурника Шабтая Цві, який проголосив себе Машіахом і збаламутив світ екстраваґантними вчинками.
Їхні батьки, нащадки португальського вигнанця, турецькі євреї Іцхак і Мордехай Цві, доводились один одному братами. Іцхак жив у місті Едирна, торгував прянощами та пахощами, а Мордехай, переїхавши з Мореї до Ізміру, спеціалізувався на перепродажу старовинних речей, рідкісних манускриптів та коштовних тканин. Іцхакова крамничка, яку витісняли конкуренти, убожіла й підупадала, тоді як у Мордехая справи йшли незлецьки. Із вуличного крамаря він перетворився на вдатного купця, посередника англійського торгового дому, де купували товар лише дуже заможні люди. Леві був ще зовсім малим, коли його батько, невдаха Іцхак, помер від загадкової хвороби. Молода вдова з немовлям на руках, зоставшись без засобів існування, наважилась постукати в дім родича. Досі ні Леві, ні його мати ніколи не бачили Мордехая Цві. Знали лише, і то з чужих уст, що дядько Мордехай багатир, мешкає в гарному домі, має слуг, а також допомагає вбогим учням, які його коштом осягають різні науки й переписують старовинні сувої.