Мордехай Цві забрав Леві до себе в дім виховувати разом з синами Шабтаєм та Елі, вивчати Тору й Талмуд, і не чинив йому жодної шкоди. Гіркоту сирітства (мати Леві небавом померла від гарячки) хлопчикові судилось знати лише з чужих розповідей та оповідок із повчальних книг.
Він полюбив розумників Шабтая та Елі, наче рідних братів, і завжди був їхнім вірним приятелем, допомагаючи в науці.
Родина Цві стала його родиною. Леві навіть ображався, коли хтось нагадував йому, що Шабтай і Елі його не справжні брати, а Мордехай — не справжній батько. Тоді бідолаха Леві навіть уявити собі не міг, яку фатальну роль зіграє в його житті ця спорідненість та які моторошні випробування випадуть на долю тендітного, хоровитого Шабтая.
Якби йому, коли він ще був маленьким хлоп’ям, хтось сказав, що через багато років Леві доведеться під личиною турка мчати до незнаного міста Львова, щоб вирвати з колекції раббі Нехемії Коена каббалістичний манускрипт для Шабтая, він лише посміявся б.
Утім, сміятися Леві не було коли. Від спритності сироти залежала тепер не лише доля самого Шабтая, а, можливо, навіть будучність всіх євреїв. Так стверджував Шабтай, і Леві, який звик вірити братові в усьому, легко з цим погодився.
До Львова — хай буде до Львова, якщо це справді єдиний вихід…
— Я лишень прошу тебе, — сказав Шабтай, й зіниці у нього звузились, наче у сови, що натрапила на яскраве світло, — не впіймайся, будь обережний! Адже раббі Нехемія Коен — наш давній ворог. Він хитрий і лукавий, наче народився не чоловіком, а змієм Левіафаном, що звивається улесливо та підступно. Він відшукає доріженьку до твоєї душі, обкрутить так, що й не встигнеш отямитися…
— Усе буде нормально, — обіцяв Леві.
І — тепер він соромився цього — Леві обійняв Шабтая за плечі.
…Мордехай Цві був чоловіком амбітним. Роль звичайного купця, нехай і вельми заможного, проте знаного лише в провінційному Ізмірі, видавалась йому маленькою й недостойною. Замолоду Мордехай багато навчався: спершу в Мореї в одного каббаліста, далі в Ізмірському бейт-мідраші, потім вирішив, що цього замало, й напросився в учні до одного старого рабина з сусіднього містечка. Мордехай мріяв про Каббалу, і тому його не зупинили ані ходіння щодень пішки з Ізміра, ані висока плата за уроки. Аби приховати свої заняття від родини, що посварилась з його вчителем, хитрий Мордехай знімав панські чобітки і йшов босий, ранячи ноги об гостре каміння. Двічі його вжалила в п’яту змія, але впертюх не здався. Магічні гілки Дерева Сфірот, всипані золотими яблуками, заманливо шелестіли доти, доки…
Родинні обставини змусили Мордехая Цві перервати навчання й цілком присвятити себе торгівлі. Спершу він намагався навчатися вночі, розгортав книги, та невдовзі очі заплющувались, купець засинав, нагарувавшись за день. Спробуй-но відшукати силу уважно читати старовинні фоліанти, коли з рання до смерку сидиш в крамниці, вмовляєш покупців, вихваляєш товар, а ввечері ще провадиш щоденні рахунки…
Каббала вимагала повної зосередженості, її уривками та наскоками не засвоїш. Мордехай пожурився та й скорився. Гроші йшли до нього легко, бажаний достаток сповна перекрив колишню невдачу. Багато хто вирішив, що Мордехай Цві геть перестав думати про містику, ставши нудним обивателем.
Утім, мрія залишилась. Ще перед одруженням він став скуповувати рідкісні єврейські рукописи, допомагати вбогим, віддаючи перевагу людям вченим, щоб ті могли спокійно розкривати таємниці творіння, не відволікаючись на пошуки хліба насущного. У кращі роки Мордехай селив у себе, годував і одягав по п’ятеро-семеро каббалістів, виплачуючи їхнім родинам щомісячне утримання.
Узявши собі дружину з бідної, зате славної вченістю родини, що теж вела свій родовід від піренейських біженців, Мордехай молився за сина, який би втілив його юнацькі фантазії, став би великим мудрецем, асом Каббали.
Дев’ятого ава 5386 року, або ж 7 (26) липня 1626-го за григоріанським літочисленням, паркого літнього дня, коли євреї сумують за зруйнованим Храмом, у Мордехая Цві народився син Шабтай.
З’явитися на світ під час жалоби означало для немовляти особливу, може, навіть величну будучність, однак, за словами каббалістів, ця будучність була з темним, ледь не демонічним, відтінком. До того ж, обидва найзатятіші містики, що мешкали в Мордехая й розбирали його колекцію каббалістичних трактатів, клялися, начебто одночасно з криками породіллі в небі затріпотів величезний кажан з чорними, аж синіми крилами, що затьмарили сонце. А кажани прокидаються при сонячному світлі лише у виняткових випадках.
В Ізмірі почали ширитися чутки, що, либонь, народитися в такий день — недобре, і з цим хлопчиськом родина Цві зазнає чимало лиха. Не те, що їхній інший бахур, тишко Елі! Ось цей справді примножить торговельні успіхи вітця, не відволікаючись на жодну містику.
— Не хотів би я дожити до того, що єврейський народ на дев’яте ава шкодуватиме не лише за втраченим Храмом, а й за народженням цієї дитини, — мовив, хитаючи головою, до Мордехая Цві глава ізмірських євреїв, рабин Йосиф Ескапа, записуючи маля до пінкасу — книги народжень, смертей і шлюбів. — Є в цьому збігові щось таке, що лякає. Ніколи не зустрічався з народженим 9 ава. Добре, якщо ці невиразні передчуття не здійсняться…
Щасливий батько Шабтая лише відмахувався від передбачень. Він вважав свого сина незвичайним, вірив у блискучу кар'єру Шабтая, а дідуганів із синагоги назвав пліткарями, що вигадують всілякі бздури із заздрості.
— Як же злидота ненавидить багатих! — жалівся Мордехай жоні увечері. — Вигадує, нібито наш Шабті, як народився 9 ава, то вже на нього накладено вічне прокляття, начебто в нього ріжки ростуть чи перетинки між пальцями!
Пістунка приносила втомленому Мордехаю тлусте, симпатичне немовлятко, розгортала сповиток, щоб переконався: хлоп’я як хлоп’я, ні ріжок, ні перетинок. Вдача щоправда важкувата — візьмеш, бувало, на руки, а воно звивається, пробує вкусити беззубим ротом, дряпається тонкими нігтиками, то мовчить, а то плачем захлинається. Але то єврейське дитя, вони всі такі — норовисті…
Минали літа. Спершу жодне з побоювань щодо Шабті не справдилось.
Коли його однолітки шмагали на подвір’ї ослів, кидались камінням і заводили бійку, наче коти в марці, Шабтай читав напам’ять Тору.
І якщо спершу видатні здібності маленького Шабтая викликали недовіру, то з часом зловмисники стулили писки. Мало завчити напам’ять великі тексти. Шабтай ще їх і коментував. І як! Іноді, йдучи від думки до думки, Шабтай доходив до висновків, викладених у ще непрочитаному ним томі Талмуду.
А траплялось — і це неабияк усіх бентежило — що хлопчина забирав з голови наготовлену ізмірським рабином суботню проповідь, слово в слово, і по-дітвацьки невинно викладав її перед гостями.
Поряд з Шабті чомусь незатишно почували себе лихі люди. Вони боялись його й уникали, наче геніальний дітвак прозирав накрізь усі їх недобрі мислі. Мордехай, завваживши се, став брати Шабті з собою на торг, щоб син підтвердив чесність того чи іншого купця. Декілька разів проникливий Шабтай порятував вітця від розорення, змусивши відмовитися від купівель, що спершу видавались вигідними.
— Як ти побачив, що то шахрай? — дивувався Мордехай. — У нього ж на чолі того не написано!
— Тату, хіба ж не видно в його серці чорної крапки? — відповідав Шабті.
Однак Мордехай ні в кому не бачив жодної чорної крапки. Отже, син перевершив…
— Се правдивий дар, — зізнавались ті, хто ще донедавна звинувачував родину Цві в ошуканстві. — Бережіть сина, на нього чекає велика слава!
А в десять років Шабтай упав на коліна перед батьками, благаючи слізно дозволу поїхати навчатись до Цфата, де була чудова каббалістична школа. Хлопчика заледве відмовили відкласти цю поїздку до повноліття, бо ж ніколи ще у Цфаті не брали таких юних учнів, а шлях туди був неблизький.
Се поривання неабияк втішило Мордехая Цві. Він і раніше обожнював Шабті, діставав для нього найрідкісніші твори, за які доводилось платити золотом, а тепер переконався: Шабтай успадкував його пристрасть до Каббали, задушену невблаганною долею. Задля щастя Шабті батько ладен був розоритися цілком. Якби до нього явився великий візир султана й велів продати все майно казні, а за се Шабтая призначать хахам-баші, головним рабином Порти, то Мордехай Цві навіть не помислив би, чи варте синове піднесення такої жертви. Він приніс би її без найменшого вагання.
У мрійливих снах хитрий купець уявляв, як шанобливо схилять перед дорослим Шабтаєм голови всі колишні воріженьки, а особливо — нахабні, захланні турецькі чиновники, що всіляко намагались перешкодити його торгівлі. Тоді зрозуміють вони, кого кривдили, й обливатимуть гіркими сльозами його ноги, благаючи прощення. Шабтая оберуть главою євреїв Ізміру, а там, напевно, лідером усіх громад Осяйної Порти.
І з такими солодкими мріями Мордехай засинав, не відаючи, що все буде трохи по-іншому…
Що люди, які схиляються перед Шабті, безжально зрадять його, прокленуть у гніві й намагатимуться стерти його ім’я, як брудну пляму на білому полотні історії, а сам він помре в смутку та забутті.
Невдовзі батькові довелось шукати тямущого навчителя не десь-інде, а в самому Стамбулі, бо Шабтай вже вичерпав з Ізмірського бейт-мідраша всі доступні для цього закутня знання, і далі вже не мав чому вчитися.
Шабтай просив привезти йому не простого навчителя, а знаного каббаліста, посвяченого у багато окультних знань.
Такого, наприклад, як Езра д’Альба, що написав туманний трактат «Ец даат», що справив на нього велике враження. Такий вчитель знайшовся випадково, і до того ж з роду д’Альба, тільки не сам Езра д’Альба, а його правнук Біньямін Іцхак д’Альба, маран й таємний каббаліст. Потрапивши з в’язниці інквізиції простісінько на піратське судно, невольник отримав свободу лише завдяки тому, що купець Цві знав езотеричні праці його предків, що також носили прізвище д’Альба. Викуп за нього заплатили величезний, і з вдячності д’Альба залишився у Мордехая Цві домашнім вчителем, хоча з його розумом було неважко знайти собі заняття у щедрих стамбульських євреїв. Саме д’Альба розчинив перед Шабтаєм браму Каббали, знехтувавши забороною вивчати її всім, хто не досягнув тридцятирічного віку й неодружений. Навчений змалку приховувати своє юдейство, д’Альба тривалий час обходився без наставників, сам вивчав «Зогар», тому й не прислухався до грізних попереджень авторитетних рабинів. Покладався лише на власну інтуїцію, і вона ще не підвела його жодного разу.
— Якщо хлопчик цікавиться «Зогаром», то нехай читає, — відмахувався вчитель від набридливого втручання, — великої біди в цьому не бачу.
Лише Йосифа Ескапа, лідера ізмірської громади, бентежило й насторожувало те, що маленький Шабтай задає йому питання, про які не кожний рабин знає. Якось Шабті — мав тоді він десь років дев’ять, спитав у раббі Йосифа, якого кольору сфірот «біна», що позначає розум? Раббі вирішив, що хлопчина, не дай, Боже, заслаб від науки, бо де ж таке чувано, щоб кожній із дюжини сфірот присвоювали свій колір? Над цим лише варіяти застановляються. І розповів про це батькові.
Однак Мордехая Цві синів розум лише тішив, і він не перешкоджав йому читати «Зогар». Єдине, що непокоїло — це Шабтаїв потяг до містики, самозаглиблених роздумів в різних усамітнених куточках, його хвороблива дражливість. Іноді хлопчик знаходив собі який-небудь тихий куток і довго сидів там, а очі його ставали при цьому лякаюче-відчужені. Шабті не озивався тоді ні на голоси батьків, ні на те, що його кликали Елі та Леві.
Він не чув нікого, поринувши усією своєю свідомістю в безкінечність, в потік Ейн-Соф, налаштуватись на який здатен далеко не кожен.
Утім, живучи серед екзальтованих містиків, яких приймав його гостинний батько, Шабтай не здавався ненормальним. Навпаки, був вищим, мудрішим, ніж вони, і лише чутливе материне серце помічало, що з Шабті відбувається щось лихе. Не могла сказати напевне, що саме в ньому не так, чи це хвороба, але передчувала. І мовчала.
— Він незвичайний, — пояснював Мордехай Цві, коли йому вказували на синові дивацтва, — а тому не міряйте Шабтая вашими вузькими мірками. Ви ж бо самі йдете до нього за благословенням і порадами. Посилаєте своїх дітей вчитися до Шабтая, а тепер ні з того ні з сього називаєте його божевільним?