Так мовиться в апокрифі, що зберігається в архіві Радзивілів з незапам’ятних часів. Якось він потрапив на очі Миколаю-Кшиштофу Радзивілу, який шукав в купі паперів любовні вірші діда. Спершу Миколай-Кшиштоф не повірив: надто вже багато пліток крутилось довкола його родини, кожна фантастичніша за іншу, тож ніяка пращурка-чаклунка з чоловіком-євреєм здивувати його не могла.
Казки, зітхнув він, кладучи рукопис на віддалену полицю.
Минув час. Наприкінці XVI століття Миколай-Кшиштоф Радзивіл раптом забажав помандрувати по Близькому Сході. З Італії він вирушив через Середземне море до Єгипту — хотілось побачити піраміди. Побачивши піраміди, Миколай-Кшиштоф придбав у Каїрі дві єгипетські мумії, чоловічу й жіночу, перебинтовані й несимпатичні, до того ж від них тхнуло бальзамом, а відтак вирушив до Єрусалиму. Відвідавши християнські святині, Радзивіл поплив назад до Європи, от тільки мумії довелось викинути за борт, коли здійнялась буря. Не знав Миколай-Кшиштоф, що відтепер до двох проклять додасться ще й третє, за те, що придбав викрадені з пірамід мумії шляхетних єгиптян та ще й потопив у морській безодні.
Скривдити мумію — тяжкий злочин, мумії — публіка лиха, лихіша навіть, ніж Радзивіли, і образ не пробачає. Приїхавши додому, Миколай-Кшиштоф почав жити по-радзивілівськи — пишно, бучно й весело, забувши про мумії. Не до них було — то проект замку й костелу з підземним склепом придумував, то встрявав у міжусобні чвари, то за дамами упадав. Магнатам ніколи нудьгувати.
Однак мумії не забули про Радзивіла. Почали снитися йому ночами, бинти свої розвивати і в’їдливо, по-єгипетськи, запитувати: пощо ти, Радзивіле, порушив наш мирний спокій? Навіщо купив нас на базарі в араба, розкрадача гробниць, як ляльок сповитих, тягав за собою по цілій Палестині, а відтак викинув у море? Погано нам там, Радзику, дуже погано: риби хижі, кожного дня по шматку відривають, щонайтонші бинти розмотали, кусають та й кусають, солона вода вимиває бальзам, так і розкластися можна… Чекай, пане, на нові лиха, якщо старих тобі замало!
Спить Миколай-Кшиштоф, а мумії його лоскочуть, смикають і термосять, а на ранок на тілі виявляються сліди гострих пазурів.
Блощиці, гадав Радзивіл, блощиці зелені мене, ясновельможного, кусають! Велів слугам перед сном постіль перевіряти, усі перини, усі подушки, шукати блощиць, і про всяк випадок посипати сухими травами, що мають прогнати блощиць. Проте як і раніше прокидався він від укусів, лаючись, блукав зі свічкою замком, шукав блощиць. Не давали спокою йому оті мумії, чоловік з дружиною, поважні єгипетські сановники. Подіяло їхнє прокляття…
Катажина Тенчиньська, вродлива шляхтянка, народила Миколаю-Кшиштофу Радзивілу багато дітей, але всі вони помирали немовлятами, не проживши й року: хто від свинки, хтось від кіру, а хтось від завороту кишок чи від бронхіту. Шляхетні люди у ті часи часто ховали своїх малюків, і ніхто не міг їм зарадити, ані заморські лікарі, ані сільські знахарі. Таке траплялось у кожній родині, але тільки у Радзивілів діти гинули з року в рік, й маленькі, схожі на шкатулки, труни складались одна поверх одної до родинного склепу під костелом в Несвіжі. Усього їх було дванадцять.
Пані Катажина померла з горя, і пан невдовзі пошлюбив сестру колишньої дружини, також Катажину, з дому Острозької, на ймення Ельжбета. Звичайно, Папа дозволяв вінчатися лише один раз, але закони писались не для Радзивілів, тому понтифік щоразу молодят обдаровував: то срібний сервіз на 200 персон (не скупитися ж, коли такі люди одружуються?), то рідкісну ікону в діамантовому окладі, то який-небудь середньовічний манускрипт.
А пані Катажина Тенчиньська, Ніоба, що втратила дітей, перетворилась на пухнасту сову з пір'ястими вушками, і ночами смутне ухання лунало на околицях Несвіжа, запитуючи — де ж мої діточки?!
І дітки з домовинок із гербами відповідали: ми тут, мамо, ми тут…
Помираючи, Миколай-Кшиштоф Радзивіл Сирітка заповідав своїм нащадкам — і не лише їм, а й цілому роду, нащадкам усіх гілок, спробувати зняти з Радзивілів давнє прокляття, хоча б одне, тому що жити під трьома прокляттями дуже зле, не знаєш, на які капості очікувати, й до чого готуватися… Діти обіцяли.
Але взявся виконати цю обіцянку лише Стах Радзивіл, далекий, не надто багатий родич Миколая-Кшиштофа. Він, рано втративши батьків, виховувався в Олику, в замку Альбрехта Радзивіла. Стах виглядав хлопчиною тихим, мирним, радзивілівська натура, отруйна й гаряча, визирнула в ньому пізно, тому, напевно, ніхто в нього не просив знімати прокляття і не здогадувався, що Стах на це здатний.
Коли Стах став дорослим, впливовий опікун його, Альбрехт Радзивіл, побоюючись, аби той не почав вимагати своєї частки, передав Стахові право стягати з підвладних Радзивілам єврейських містечок усілякі податі, податки та збори. Для капіталів самого Альбрехта ці гроші не важили багато, тому він не вагаючись передоручив їх своєму вихованцеві: нехай збирає, може, заразом навчиться провадити справи. А там побачу, чи впоминати його в тестаменті…
Стах виявився хитруном, і, не довіряючи управителям, сам почав їздити по Речі Посполитій, зустрічатися з кагальними старостами, витрушуючи з них гроші. Старости стогнали, падали ницьма, скаржились на неврожай, на постійну вбогість єврейських родин, що не знали іншого харчу, окрім sledzianej wątroby третьої свіжості та житнього хліба з козячим пахучим молоком.
— Які гроші? — плакали вони і пхали Стахові хабаря. Але гоноровий пан відштовхував руку кагального старости, цілячись кованим чоботом в його нахабну єврейську пику. Саме в день такого-от об’їзду містечок Стах Радзивіл й побачив у вікні синагоги вродливу єврейку Сару, відвіз її до свого багато спорядженого палацу, вибудуваного за всіма канонами неприступної фортеці: високі кам’яні мури, сторожові вежі, підйомні мости, оточені ровами, куди влітку пан запускав живих крокодилів. Крокодилів, якщо вам це цікаво, Радзивіл замовляв у Єгипті, привозили їх у бочках, наповнених водою з Нілу, й рідко годував, щоби зубаті ящери не забували про свої обов’язки — поїдати тих, хто наважиться порушити спокій Стаха Радзивіла.
На зиму, коли вода у ровах довкола замку промерзала аж до дна, крокодилів обережно заманювали м’ясом в особливі бочки з теплою каламутною водичкою, і турботливо опускали в кам'яну, видовбану в підлозі замку, нішу, де нільські крокодилята чекали весни. До ніші, круглої й неглибокої, жолобами надходила підігріта вода, а вздовж її країв росли осока й водяні лілії, створюючи звичний затишок закритої водойми.
Повітря в приміщенні з цією нішею обігрівали два гарні каміни, до яких крокодили виповзали погрітися перед сплячкою. Засинали вони зазвичай на початку жовтня, а прокидались у квітні.
Ковтаючи чергову жертву — а нею міг стати слуга, що не вгодив панові, чи хтось з простолюду, який дуже заборгував панові, крокодил давився до сліз, які великими солоними краплями котились з його маленьких доісторичних очей.
Кругла вартова вежа, куди на верхню площадку привезли закутану у ведмеже хутро Сару, вважалась ідеальним сховком. Стіни метр завтовшки надійно ізолювали Сару від усіх зовнішніх звуків: перебуваючи там, неможливо було розчути усе те, що відбувалось на подвір’ї чи в інших покоях замку. Вузькі, декоративні віконця, які годились лише для того, щоб виставляти з них зброю, затулялись товстими решітками, а крім того ще й металевими віконцями. Ґвинтові сходи, що провадили до круглої вежі, виявились вельми незручними для частих підйомів та спусків, особливо, якщо бігати туди-сюди доводилось в сукні з довгим, що тягнувся по землі, шлейфом. Щоб зійти донизу, бажано було не лише роздягтися, але й зняти взуття, що як на зло, за тодішньою модою, було все на височезних підборах.
Утім, навіть подолавши всі 666 приступок ґвинтових сходів, полонянка все одно не потрапляла до замку. Вежу збудували пізніше, тому вона не з’єднувалась із замком безпосередньо. Слід було знати потайні ходи, що неможливо для людини, яку лише кілька годин тому привезли до замку.
Бідолашна Сара озирнулась. У кам'яних, вимуруваних колом мурах вежі зачаївся вічний морок. Із вузенького віконця-бійниці до неї ледве досягав жалюгідний промінець світла. Нічого м’якого, крім ведмежої попони, в яку Радзивіл загорнув Сару, у вежі не знайшлося.
Важкі дубові двері з мідними кільцями-ручками не відчинялись. Вродливих дівчат пан Радзивіл викрадав частенько, завжди використовуючи один і той же спосіб. Підшукавши нову жертву, він зненацька відвозив її до круглої вежі й замикав на час, цілком достатній, щоб нещасна змирилась з своєю долею. Слугам заборонялось відчиняти, не зважаючи на крики і благання викраденої. Та й не почуєш крізь непроникні кам’яні склепіння.
Наступного дня змордована красуня, востаннє намагаючись штовхнути двері, виявляла з подивом, що замок відімкнутий і крадькома сходила гвинтовими сходами донизу, на перший поверх вежі. Там, серед цілковитого безлюддя й тиші, стояв невеликий круглий столик з горіхового дерева.
Піклуючись про зголоднілу полонянку, слуги викладали срібні таці з вишуканими стравами — ніжним м’ясом куріпок, зацукрованими фруктами та молочним десертом. Забувши про пильність, дівчина накидалась на їжу і знищувала усе до крихти, вважаючи, що таці забули підчистити панські гості.
Але хитрий Радзивіл до страв підмішував східні зілля, що давали через певний час снодійний ефект — викрадена пейзанка засинала, втрачаючи самовладання, і не опиралась пестощам настирливого розпусника. Пан приходив до круглої вежі лише тоді, коли дівчина вже встигла перекусити, і починав звичайні свої умовляння: ви, дорогенька, у нас не полонянка, а гостя, чи не бажаєте подивитись мій замок? Викрадена погоджувалась.
Стах Радзивіл показував їй красиве умеблювання, не забуваючи розповісти про своїх крокодилів. Несподівано вона потрапляла до зали з нішею, де лежали дрімаючи товсті темно-зелені колоди, поцятковані горбкуватими наростами та помережані складками.
— Се мої вірні помічники, — всміхаючись, розповідав пан Радзивіл. — Я привіз їх з теплих берегів Нілу.
Зачувши голос господаря, зубаті пащеки розкривались в страшній подобизні доброї посмішки.
— Ну, ну, дорогенькі, не чіпайте! — зупиняв їх Стах, додаючи: — Ви ж нещодавно їли, невже зголодніли? — І називав ім’я якої-небудь колишньої наложниці, чиє молоде м’ясце виявлялось білим та м’яким, наче у свіжовпійманої в лісі куріпочки. Звісно, Радзивіл блефував: наразі жодної зі свої наложниць він крокодилам не згодовував. Утім, хто зна, якщо нова жертва буде погано себе поводити, то чи не опиниться вона в глибокій, повній гострих зубів, пащі? Далі пан розважав панянку тихою, приємною музикою, що лилась з його колекції музичних шкатулок вигадливих форм. Від неї ослабла від зілля поринала в сон, а тоді він відносив сплячу красуню нагору.
Однак, із Сарою вийшло трохи по-іншому. Вона спустилася до столика, але не взяла звідти нічого. Ні, дівчина була голодна, проте в неї виникли сумніви щодо кошерності панського вгощення.
І так стільки років в монастирі їй доводилось харчуватись трейфом! А зараз, коли Сара знову стала жити серед євреїв, вона і в думках не могла припустити такого осквернення…
Тому Стах Радзивіл здивувався, коли побачив, що Сара не доторкнулась до їжі.
— Я цього не їм, — байдуже кинула вона викрадачеві.
— Тоді вам судилось померти від виснаження, — сказав пан.
— Нехай, — зітхнула Сара, — але я наїлась всілякої гидоти ще в монастирі, вистачить до кінця життя!
— То ви виховувались в монастирі?! — Стах був вражений.
— Козаки влаштували погром і вбили моїх батьків, — відповіла Сара, — мене ж силоміць забрали до монастиря й охрестили Терезою. Я прожила в них у приниженні кілька років і, якби мене не забрали сови, то і досі терпіла б. Невже мені знову доведеться жити серед чужих? Благаю вас, пане, облиште мене, відпустіть! Хіба мало вам інших дівчат?!
Радзивіл був зворушений. А що коли перед ним та сама донька рабина, здатна зняти закляття?
— А ким були ваші батьки, люба? — спитав Стах.
— Я донька рабина Меєра, — сказала Сара, ковтаючи сльози.
— Ось воно як, — замислено мовив пан, — тоді зрозуміло…
Сара виявилась єдиною зі всіх наложниць невгамовного Радзивіла, яку він тримав у себе в замку не силою, і яку — важко уявити родичам-ханжам — збирався навіть зробити своєю законною дружиною! Щоправда, чарівна єврейка вінчатися не погодилась, сказавши, що після монастирського ув’язнення не почуває до християнства нічого, крім тваринної відрази, а відтак ніколи не переступить поріг костелу.
Коли Радзивіл зрозумів, що від Сариної прихильності залежить зняття прокляття, то не наважився нав’язувати їй свого товариства і не потягнув дівчину в шовкові алькови.