Відвівши Сарі окремі покої, він провідував її, запрошував на прогулянки садом, читав зворушливі вірші й подарував двох чорних лебедів, які плавали в ставку.
Колись вона покохає мене, мріяв Стах, що мав звичку жорстоко обходитися з дамами нижчого стану. Якщо я зв'яжу її мотузками, Сара нізащо мене не пробачить, а отже, прокляття буде діяти. Треба збудити в ній щирі почуття, як не любов, то, принаймні, повагу! Лише в цьому випадку я звільнюсь від закляття мого предка Осьцика, отже ж лихий був єврей, що й казати!
Задля Сари пан Радзивіл змінив своє життя. Закинув будівництво костелу з підземеллями, не ходив більше оглядати роботи, куди перше полюбляв втручатися, дозволивши будівничим чинити на власний розсуд.
Замість цього він влаштовував веселі вистави, де в непристойному вигляді показувались інші Радзивіли, відомі своїм вдаваним благочестям, улеслива, звинна придворна челядь, жадібні купці.
Розігрував Стах Радзивіл і «жидіаду» — комічне дійство про євреїв, де усі ролі грали самі лиш вельможні католики, вирядившись у вбрання з довгими полами, капелюхи, накладні кучері та важкі асирійські бороди. Згідно Стахового задуму, «жидіада» повинна була закінчуватися передсмертним словом. Стоячи перед плахою, перебраний «єврей» — а насправді поляк — промовляв геть уже непристойні слова на адресу добрих католиків, що засудили його до страти, ганьблячи християнську віру, що це навряд чи могло кому-небудь пробачитися. Однак вибачалось Радзивілу. Закінчивши різку промову, єврей мимоволі знімав бороду, відчіпляв пейси й кидався до гостей, благаючи врятувати його від катів, примовляючи при кожній фразі «Єзус Марія, Єзус Марія!» Гості надривались від сміху, актор комічно кланявся їм, збираючи жартівливу милостиню в мідну тарілочку, наче правдивий актор-волоцюга на празнику в містечку, і дякував по-єврейськи…
Сара не сміялась. «Жидіада» здавалась їй несмішною, але й не надто образливою: бо ж вистава ця — що й казати — наскрізь антихристиянська. Вона ходила зажурена, розмірковуючи над власною долею.
Може, оті сни дурили її, не нареченою Машіаха бути Сарі, а заручницею хтивого польського князя, чиї володіння перевершують цілу землю Ізраїлеву?
— Чому ти не радієш, моя Саро?! — цікавився Стах Радзивіл, — хіба я не надав тобі свого замку, не вбрав у шовки та парчу, не розважаю тебе веселими сценками? Чого тобі бракує, моя Саро?
— Мені бракує моєї батьківщини, — відповідала йому єврейка, похиливши голову. — Кожної ночі я бачу її уві сні й, прокинувшись, сподіваюсь побувати там, але все довкола польське, і ви поляк, вшендзе, вшендзе польска.
— Мене лякає Несвіж, — плакала Сара, — оте величезне сіре каміння, вогкість жаби, вужів, які смокчуть по всіх кутах молоко з мисочок, високі стелі, завжди холодні каміни. А ще отой птак желязни, страшна штука, все клацає і клацає своїми пекельними зубиськами!
Почувши це, пан Радзивіл поблід. Століття стояв ptak zelazny під скляним ковпаком на постаменті нерухомо, не махав крилами, не клацав страшним дзьобом. Побіг він до бібліотеки, великої кімнати, де припадали пилом усілякі старожитності, висіли парсуни предків, подивитися на птака желязного. Разом з паном побігла й Сара — бачить-бо, що не вірить їй Радзивіл. Й упевнились вони: ожив металевий птах, очі в нього рухаються, крила тріпочуть, дзьоб стукає, переступа вона з однієї кігтистої лапи на іншу. Напевно, всередині механізм прокинувся. Або знято прокляття Осьцика?
Тішиться Радзивіл, легше стало йому, страх скінчився. І вирішив він подарувати Сарі все, що та побажає.
Спитав Стах у Сари: чого ж ти, золота, хочеш?
— Волі хочу, — сказала Сара, — поїхати до кузена Шмуеля Примо в Амстердам, а звідти разом з ним на батьківщину, в Ізраїль. Не можу жити в Польщі, надто багато горя тут зазнала!
Сара на той час почала вже Стахові набридати, серце ж у нього непостійне, тому пан швиденько відпустив її з замку, подарувавши на прощання чимало золота. З такими грошима вона цілком могла дістатися до Єрусалима, а може, й до крайнього берега Африки.
Візит пані Сабіни не міг не залишити помітного сліду в житті Леві Михаеля Цві. Пояснювалось це не лише її вродою, а й тим, що полька Сабіна з якогось химерного збігу обставин нагадала йому кількома своїми рисами та рисочками кохання, яке запопало Леві, коли йому було десять років. Володаркою серця Леві стала маленька, з великими очима дівчинка, років восьми чи дев’яти, що її часто він зустрічав на вулицях Ізміра.
Леві зустрічав її в крамничці ласощів, де купував братам кунжутну халву, на строкатому та галасливому ринку, чув її голос, який долинав з балкону, коли проходив увечері повз будинки турків. Її звали Фіруз, була наполовину єврейкою, по батькові, що перемінив віру, аби одружитися з туркенею, її матір’ю, небогою паші, який потрапив у немилість, що надавало пристрасті юдейського хлопчика особливого, забороненого відтінку. Він знав, хто йому дозволений, а проте Леві ніколи не думав про Фіруз як про туркеню, для нього вона завжди залишалась єврейкою, ненародженою сестрою, якої він так і не дочекався: в роду Цві дівчатка рідко з’являлись на світ. Спершу Леві бачив у Фіруз лише сестру — йому хотілось, аби поруч, окрім Шабтая та Елі, була й вона, така мініатюрна, зґрабна, розсміяна…
Згодом до цих невинних почуттів втрутився багатоликий демон плоті. Леві й сам не знав, коли Фіруз перестала бути для нього просто дівчинкою. Можливо, це трапилось під час дощу, коли Леві побачив золоті обручі в неї на зап’ястках та вузьку смужку привідкритої ноги, всіяну дрібними світлими краплями. Або тієї миті, коли Леві, передаючи павине перо, вперше доторкнувся до руки Фіруз. А тепер Леві зустрів ту, що мала очі, як у Фіруз, й такі самі руки, і навіть голос схожий — тихий та сумний.
Дещо східний, «сарматський», як казали тоді, вид Сабіни уявлявся йому Фіруз, яка подорослішала. Звісно, Леві запам’ятав Фруз не малим дівчам, а такою, якою вона снилась йому. Через рік батьки Фіруз залишили Ізмір й забрали її з собою. Більше Леві не бачив Фіруз.
Розповідали, що вона мешкає у Стамбулі, що дядько-паша знову в фаворі, що Фіруз вдало видали заміж, та Леві лише хитав головою. Та, його Фіруз, була іншою…
Він багато думав про пані Сабіну, сподіваючись потай, що вона ще зайде до крамнички за якоюсь старовинною дрібничкою. Леві знову розмовлятиме з нею, упіймає її усмішку, наче яскравого метелика в сачок, й буде носити її в своїй пам’яті довго-довго, леліючи наче нездійсненну мрію.
Однак Сабіна у ці дні залишалась вдома. Ніхто, окрім її служниці Маріци, не здогадувався як несамовито вабить її пані в турецький квартал, як важко їй переборювати себе, як хочеться зазирнути в крамницю старожитностей. Маріца надто добре розумілась на потаємних пориваннях своєї господині й передбачала, що Сабіна ще не раз зустрінеться з турецьким букіністом.
Далі хитра служниця намагалась не зазирати. Що має бути — того не минути.
Пані Сабіну залицяльники продовжували шукати й після того, як та відмовилась від остогидлої ролі світської левиці й почала проводити усі вечори вдома, читаючи біля каміна чи вишиваючи. Багаті шляхтичі приходили з візитами, знаючи, що пані мало кого приймає особисто, й, отримавши відмову, гордо йшли геть. Часом, зачаровані красою Сабіни, вони прокрадались, підкупивши сторожа, в сад. І крадькома милувались, коли вона зрізала троянди з колючих кущів терну, що оточували особняк. Сабіна помічала їх, але не наважувалась прогнати. Її чомусь це зовсім не втішало, як не втішає ображену дитину дорогий подарунок. Сабіна, сумна й задумлива, ставилась до зітхальників ледь не байдуже. Багато хто запевняв, що ця байдужість вдавана, однак пані не звертала на ці розмови уваги. Якщо ж залицяльник дуже набридав й не вдавалось спекатись його настирливих візитів, то Сабіна просила Маріцу піти замість неї на нічне побачення, де та в приємній темряві, шелестячи подолом сукні й багатообіцяюче зітхаючи, вселяла йому нездійсненні надії на взаємність, а потім різко відмовляла, натякнувши, що серце пані належить іншому…
Сабіна віддавала служниці свої сукні, вмивала її таким самим турецьким милом з ледь вловимим запахом мускусу, що його любила сама, зачісувала згідно з модою, прикрашаючи своїми бантами та стрічками, тому Маріца легко видавала себе за пані Сабіну. Зовнішня схожість, утім, була не настільки великою, щоб обдурити кого-небудь зі своїх добрих знайомих, проте люди, які не дуже їх знали, потрапляли до цієї пастки, наче світлячки в полум’я свічки, без страху й жалю. Після того, як вони обдурили в такий спосіб декілька шляхтичів, пані Сабіна стала вважатись неприступною крижиною, яка зуміла вдаваною холодністю розпалити чоловічу цікавість. Список розбитих панією сердець був поважний: у ньому вже встигла засвітитися якщо не вся аристократія Речі Посполитої, то вже напевне чимало представників вельможних родин, наближених до короля.
Байдужість Сабіни до чужих пристрастей, що їх, сама не бажаючи того розпалювала, можна були прийняти за хворобу, якби не одна маленька обставина. Вона вже була заміжньою — і зосталась панною. Три роки тому, коли Леві Михаель Цві ще мешкав разом зі своїм братом в Стамбулі й навіть не гадав про якусь там поїздку до Європи, юна Сабіна повернулась з Кракова до рідного Львова. Закінчивши освіту в католицькому пансіоні, дівчина з радістю поринула у світ розкоші та флірту. Витанцьовувала на балах, вбиралась у неймовірні костюми східних принцес, зваблювала шляхтичів. Узимку батьки посватали Сабіну за пана Ґжеґожа, фанатичного католика, вихованого єзуїтами, вирішивши, що той буде для неї гарним чоловіком.
Ґжегож — також уродзоний П’яст — доводився Сабіні далеким родичем, дядьком в четвертих по лінії матері, але в руках його зосередилась велика влада та величезні статки. З’єднавши цим шлюбом колись розрізнені гілки генеалогічного дерева, батьки Сабіни збирались не лише гідно прилаштувати доньку (кров П’ястів не повинна зріднути), але й зміцнити своє становище в суспільстві.
Через пана Ґжеґожа батько Сабіни отримав високу посаду, її брат Зиґмунт, що навчався у семінарії, міг відразу розраховувати на чудову парафію у Львові, щоб не розлучатися з сестрою, а крім того знову возз’єднувались розділені частини величезного маєтку. Одне слово, це був би чудовий шлюб, діти від якого мали б повне право носити прізвище П’ястів, і претендувати на польський трон.
Але в день весілля, який вибирали особливо ретельно і який не обіцяв нічого лихого, небо раптово затягнуло хмарами. В ту мить, коли матуся благословляла Сабіну до шлюбу, прохаючи бути вірною мужу й не ганьбити рід П’ястів, а пан Ґжеґож міркував, чи причепити до пишного вбрання шаблю, інкрустовану смарагдами, а чи все-таки залишити її вдома, пролунав алярм. Турки й татари наступали на Галичину та Поділля, несподівано звалившись на її села й міста.
Шляхта повинна була виконати свій обов’язок, забувши про сімейні клопоти. Тривога пробудила в панові Ґжеґожу дух предка — несамовитого шляхтича, що не злазить з коня й рубає усіх ворогів католицької церкви, брутального та жорстокого, чиє обличчя прикрашають рани від шаблі, а вуху чи носові бракує кавалка, відфалатаного яким-небудь лихим татарином у гарячій битві. А тому, вийшовши з собору, пан Ґжеґож перехрестився, поцілував молоду дружину в щічку, полоскотав колючим вусом — й скочив на коня. Король чекав його не на бенкеті — на полі битви.
Атаку вдалось відбити, турків прогнати на якийсь час, от тільки Сабіна не дочекалась свого чоловіка. Пан Ґжеґож пропав безвісти, й останній, хто бачив його живим, був джура, який стверджував, що шляхтич відбивався від турків спершу рушницею, далі шаблею, а наприкінці голіруч. Доля його залишалась невідомою. Пана Ґжеґожа не знайшли серед загиблих, але й серед полонених його не впоминали. Радше за все, пан Ґжеґож загинув, б’ючись, поки мав силу, а після бою його тіло було скинуте турками з мосту й підхоплене течією.
Але через ці трагічні події пані Сабіна виявилась і заміжньою, і не заміжньою. Вона не знала, чи вважати себе вдовою, чи, навпаки, терпляче чекати чоловіка, зберігаючи йому вірність?
Якби Сабіні сказали: От і все, ви вдова, або якби дивом повернувся Ґжеґож, тоді було для неї все зрозуміло — як жити тепер, що носити, чи жалобу, чи можна влаштовувати бали, а чи краще зачекати до року… А так усе було темним, неясним та поганим.
Маріца не могла дивитись, як страждає пані Сабіна. Вона не сумнівалась, що Осман Седе, дивакуватий турок, вже доторкнувся її душі, і невдовзі, можливо, спалахне кохання. Але сама пані навідріз відмовлялась зустрічатися з ним, знову приїжджати в турецький квартал.
— Маріцо, — казала Сабіна, — хіба так можна? Раптом мене хтось побачить?
— Але ж ви плачете, — переконувала її Маріца, — і плачете через нього!
Вихід був лише один — прикинутися Сабіною, в її сукні, напахнившись її духами, викликати цього турка на рандеву під прикриттям ночі, й спробувати вияснити, чи зацікавився він нею. Висолопивши від старання молодий рожевий язик, Маріца дістала ліловий аркуш, що пахнув цукерками й почала виводити почерком пані любовну цидулку.
Записка, порушуючи неписану любовну етикету, була не французькою мовою, а польською. Маріца згадала, що турок бесідував з пані її рідною мовою, хай із акцентом, роблячи помилки, а ось французької він міг не знати. «Розбере, як захоче», — подумала вперта русинка, заклеюючи конверт.
Гарний лист, що так солодко пахнув, потрапив до Леві того самого дня. Він прочитав, не вірячи власним очам: пані Сабіна бажає зустрітися з ним в одній поважній справі, увечері, в своєму садку, і просить тримати се в глибокій таємниці. Леві злякався. Йому хотілось побачити Сабіну, але вечори Леві звик проводити, записуючи в діаріуші все те, що пам'ятав про свого брата, розбираючи його слова та вчинки. Йти в середмістя Львова уночі, коли ворота кварталу іновірців зачиняються із заходом сонця?
А як я потраплю назад? Що мені ніч не спати, чекаючи поки сторож впустить на світанку? — розсердився Леві. Однак Сабіна вабила його, і Леві погодився.
Маріца вперше йшла на побачення під видом своєї пані, не повідомивши її про це.
Зазвичай пані Сабіна особисто виряджала Маріцу на таємну здибанку, допомагала укласти волосся, застебнути корсет, вибирала сукню та взуття, але тепер їй довелось самій одягатися та зачісуватися по-шляхтянськи. Русинка насилу підібрала в паниному гардеробі потрібну сукню, світло-зелену з іскоркою, облямовану тонким білим мереживом, візерунок якого, опуклі завитки, повторював візерунок тканини.
Застібалась вона довго, дивлячись у люстерко на свої руки, щоби шнурівка потрапляла в петельки. В ліф довелось підкласти подушечки, напхані кінським волосом — груди в Сабіни були трохи більші, а в атласні черевички вставити зібгані хустинки, щоб не спадали з ноги. Напахнившись та напудрившись, Маріца прискіпливо подивилась у люстерко.
Треба підвести очі вуглиною, турки люблять, аби очі були величезні, подумала вона. Але в саду вже чулось чиєсь шарудіння (Маріца потай попросила сторожа не випускати далматських псів), й вона поквапилась назустріч Леві…