Із самого ранку Леві Михаель Цві прокинувся з відчуттям непоправної безнадії. Не потерпав на багатоденні напади туги, як його брат Шабтай, а проте піддався похмурим думкам. Чи то львівська атмосфера й вогкість впливали так погано, чи його мучив сором перед зумисним компромісом з нечестивими католиками, але зустрічатися з єзуїтом йому перехотілося. Старий закарпатський каштан за вікном майже розгубив своє широке листя, схоже на розчепірені пальці грубезних велетів, плоди впали на мокру землю, розкривши коричневе нутро. Ринва, викута з тонкої бляхи, гриміла від сильного вітру. Лише після того, як випив кави й проковтнув сушеного аспида — того самого, що не встиг з’їсти в крамниці в день візиту Коена, Леві наважився вийти з будинку.
Накрапав сірий дощ, боліла голова, і дискутувати з Несвіцьким, ще одним єретиком (християнство Леві вважав юдейською єрессю) у будинку єзуїтів, та ще в таку бридку погоду не хотілось.
Однак Леві пригадав сльози Сабіни, уявив, як у підземеллі в’язниці щурі бігають по бідолашній служниці Маріці — й попрямував через Татарську браму до єзуїтів. Бесіда Леві з патером Несвіцьким не збереглася ні в анналах колегії єзуїтів, ні в його діаріуші, ні в листах до брата. Та й сам священик не згадував про зустрічі з турецьким книгарем Османом Седе, позаяк його незґрабна місіонерська спроба ганебно провалилася.
Є старе правило: ніколи не робіть того, про що вас не просять. Леві не просив єзуїта розписувати йому переваги християнства, але той говорив багато й нудно, лякаючи жахами пекла, до яких Леві, як юдей, залишився байдужий. Іґнатій Несвіцький дійшов уже до критичних пасажів, викладених через кілька років його колегою, священиком Галятовським у трактаті «Alkoran Magometów, nauka eretika…», коли турок перервав його:
— Отче, — сказав Леві, — я не маленький, я все це вже встиг напам’ять вивчити. Давайте перейдемо до справи.
І гіпнотично, немов удав на кролика, глянув єзуїтові в очі. Несвіцький сторопів, але оскільки перебував уже під впливом Леві, то нічого не міг вдіяти, лишень стояв, склавши руки, що вже готувалися благословляти неофіта.
— Я приведу сюди до вас, просто до колегії Менделя Коена, — твердо й жорстко заявив Леві. — Живого, не заподіявши хлопчині жодної урази, а ви спокійно його похрестите. Ви ж цього хочете, хіба ні?
Патер мовчав.
— Не заперечуйте, ви про це день і ніч думаєте. Приведу, передам з рук в руки, усе добровільно. За це ви відпустите Маріцу й передасте мені ключ від книгозбірні Нехемії Коена. Тільки не кажіть, святий отче, буцімто ви не знаєте про Маріцу й ключ.
Несвіцький заціпенів. Міг тільки видобути з горла кволий стогін, в якому, якщо прислухатись, можна було розчути слово «гарантії».
— Ґарантії? — перепитав Леві, чухаючи тюрбан. — Підпишемо угоду.
— Кров'ю? — Несвіцький спитав його про це так, ніби кожного дня пускав кров з пальця й укладав угоди з князем пітьми.
— Ні, що ви! Поставте підпис і печатку колегії єзуїтів ось тут, — і Леві простягнув Несвіцькому аркуш паперу із текстом, написаним латиною, який приготував заздалегідь. — Я, такий-то, зобов’язуюсь виконати умови, зазначені нижче…
— Собако магометанська! — заверещав єзуїт й націлився на Леві патерицею зі свинцевим верхом.
Той вивернувся й закричав, тікаючи:
— Тоді здобувайте собі самі Менделя Коена! Радше з неба на ратушу попадають індійські слони, аніж ви охрестите сина Коена! Чекайте три тисячі років, патере!
Обличчя в Несвіцького перемінилось.
— Зажди, — мовив він несподівано лагідно. — Підійди ближче. Я підпишу. Мені потрібний Мендель Коен. Тільки все між нами, мовчок!
Леві просвітлів.
— Кажу ж — між нами, ніхто не знатиме. Ось тут підпис і печатка. І дату, про дату не забудьте!
Він схопив аркуш угоди й вибіг з колегії єзуїтів. У Львові знову світило сонце. Як йому роздобути Менделя Коена, Леві не знав.
— Авантурник! — стукнув він себе по лобі, й тут же додав: — Нічого, спробую.
7 липня 2000 року, в той самий день, на який був призначений кінець світу, що так і не відбувся, вісімнадцятирічний Мирослав Сунько із західноукраїнського містечка Стрий, разом з однокласником Альбертом (Аліком) Штанкевичем вирушив покататися на велосипеді на околиці. Маршрут вони вибрали нескладний: по об’їзній дорозі з міста і далі в бік хуторів, лісу й закинутого єврейського цвинтаря.
Ніщо не віщувало нещастя. Дикторка по радіо обіцяла теплий, трохи вітряний літній день, ближче до вечора ймовірно зливу, тому Мирослав прихопив з собою темно-синю куртку-плащівку з каптуром, а Алік взяв про всяк випадок парасолю. І куртку, і парасолю пізніше знайдуть на різних ділянках цвинтаря, далеко від поспіхом кинутих велосипедів. Приблизно о третій пополудні Мирослав Сунько вийшов з дому, тримаючи велосипед за кермо, як корову за роги, й поїхав. Алік Штанкевич приєднався до нього вже на виїзді зі Стрия: свій ровер він тримав у братовому ґаражі, на околиці міста. Погода стояла чудова, легенький вітерець приємно обдмухував хлопців, машин на трасі було мало, і вони швидко набрали швидкість. Маленькі сірі хмаринки, схожі на ковтуни овечої вовни, самітно тулились в далекому куточку неба, не заважаючи сонцю.
Але, коли Мирослав з Аліком вже від’їхали від Стрия на доволі велику відстань, все раптом перемінилось. За лічені секунди налетіли темні грозові хмари, затуливши небо, повіяв сильний, ледь не ураганний вітер, зірвавши з голови Мирослава нову бейсболку, а в Аліка відірвавши з керма велосипеда брелок. Придорожна пилюка засипала очі. Починалась сильна гроза, десь вдалині загрозливо гуркотіло. Поривом вітру Мирослава скинуло з велосипеда, але, падаючи, він не злякався, і простягнув товаришеві руку. Аліка також трохи не відкинуло вбік, тоді Мирославові вдалося вхопити його за край сорочки і відтягнути від дороги.
Там, в болотистій улоговині, розташувався старовинний, завжди безлюдний єврейський цвинтар. Огорожа в нього була зруйнована, частина високих кам’яних плит впала на ще старіші, але хлопці не мали вибору. Або змокнути й дістати по голові зламаною гіллякою, або сховатися, перечікуючи бурю. Мирослав з Аліком знайшли прихисток між поваленими надгробками. Лежати на них виявилось не надто весело: в живіт впинались випуклі зображення левів, стеблин і загадкових літер, одежу бруднили жаб’ячий слиз і частинки розкришеного похмурого моху. Пахло вогкістю й струхлявілим деревом. Але гроза була несамовита, вода спадала стіною, неподалік били блискавки, поціляючи в дерева чи встромляючись у землю поряд з могилами. Йти було небезпечно.
Виявилось, що небезпечно й залишатися. Зненацька Мирослава осяяло яскраве, не сонячне, а електричне світло — у його серце, розколовши навпіл кам'яну плиту, вдарила блискавка, і він знепритомнів. Алік майже не постраждав, але втратив свідомість.
Обидва отямились лише на третій день в реанімації міської лікарні, куди Мирослава й Аліка доставили селяни, випадково на них натрапивши. Якщо Алік Штанкевич невдовзі виписався, то з Мирославом Суньком сталася пригода, про яку повідомили в декількох медичних часописах.
Прийшовши до тями, він втратив пам’ять і навіть рідну мову. Мирослав не розумів, коли до нього звертались українською, не впізнав батьків. У його тілі оселився хтось чужий, диктуючи хлопчині свої слова, свою волю, свої вчинки. Цей чужий був Шабтай Цві.
Перше, що вимовив Мирослав, викликало шок, він спитав — ейфо ані?
Ніхто не здогадувався, що то за мова і як потрібно йому відповідати.
Вичерпавши всі способи домогтися української мови, лікарі врешті запросили до хворого рабина з Івано-Франківська. Хтось з медичного персоналу — не то санітарка, не то медсестра, сказала, що мова, якою намагається докричатись Мирослав, нагадує іврит.
Поспілкувавшись з потерпілим, рабин підтвердив: хлопець розмовляє сефардським діалектом цієї мови, і при бажанні його можна перекласти.
Порадившись з ізраїльськими спеціалістами, рабин дійшов до висновку, що Мирослав використовує рідкісні, застарілі конструкції, додає чимало турецьких та спотворених грецьких слів, називає дуже складні каббалістичні терміни, що йому незнайомі. На питання, хто він і де знаходиться, Мирослав Сунько відповідав, що його звати Шабтай Цві.
Це настільки виглядало неймовірним, що рабин припустив: від удару блискавки в Мирослава прокинулась родова пам'ять і той згадав мову далеких предків. Проте родичі Мирослава це рішуче заперечили: євреїв серед них не виявилось, а коріння цієї родини — здебільшого польське, іврит Мирослав ніколи не вивчав, друзів євреїв у нього також не було.
Тоді лікарі припустили, що мають справу з безпрецедентною симуляцією зміни свідомості: восени Мирослав Сунько мав іти до війська. Однак приводів прикидатись не було: в червні він подав документи до коледжу і вже був зарахований, а ще раніше, навесні, хлопця визнали непридатним до військової служби. Грати у втрату пам'яті його не випадало: попереду навчання. Дехто допускав гебоїдну шизофренію з нетиповим перебігом, спровокованим електрошоком.
Провівши з Мирославом чимало часу, рабин дійшов висновку, що Мирослав зовсім не шахрай і не божевільний. З ним трапилось надзвичайно рідкісне лихо: вселився невгамовний дібук, дух небіжчика, що часом проникає в іншу людину, намагаючись керувати її свідомістю.
Шабтай Цві, бажаючи повернутися в світ живих, використав тендітну, ще незрілу душу юнака, бо знав, що не зустріне серйозного спротиву і буде диктувати свої думки через нього.
Однак Шабтай не врахував найголовнішого: існувати в провінційному Стрию разом з дібуком абсолютно неможливо. Мирослав через нього не міг ні навчатися, ні працювати, ні навіть спілкуватися нормально.
Любитель комп’ютерних ігр, він розгублювався від блиску монітара, напружено міркуючи, яку кнопку натиснути.
Тому рабин вигнав з Мирослава бунтівний дух ізмірського каббаліста, повернувши бідоласі пам'ять і рідну українську мову. Трапилось це не відразу. Спочатку довелося чекати повного видужання, потім обряду вигнання дібука чинили запеклий опір лікарі, не вірячи у всіляку чортівню, батьки Мирослава намагались відмолити його в одного уніатського священика, що, як вже відомо, анітрохи не допомагає від дібука.
Тільки коли ситуація стала нестерпною, Мирослав Сунько сам приїхав до рабина і вблагав вигнати нарешті цього страхітливого турецького єврея…
Про поїздку на велосипедах, бурю та блискавки Мирослав більше не згадує, ці епізоди цілковито стерлись з його пам’яті.
Він знову відгукується на своє ім’я, розмовляє винятково українською, навчається у коледжі на кухаря і навіть зустрічається з дівчиною, яку звати Люба. Вона, до речі, не єврейка. Лишень уві сні до Мирослава Сунька зрідка приходить противний чоловічок в зеленому тюрбані й лається застарілою мовою.