Коли та ще була незрілою дівчинкою-підлітком, не пані Сабіною, холодною та неприступною, а жвавою Сабінкою, тоненькою, трохи незґрабною, що більшу частину року не мешкала у Львові. Влітку Сабінка приїжджала з пансіону, впурхувала в дім, обіймала батьків та братів, що скучали без неї. Потім вона збирала приятельок і влаштовувала з ними дивні вистави. Місячної червневої ночі вигадниця зображала німфу, що виходила з чорної води заболоченого озерця. Роздягнувшись, прекрасна шляхтянка ставала на березі озера в місячному сяйві. Тіло її вкривалось гусячою шкірою, відблиски місячного світла відбивались мертвотно-блідою шкірою, роблячи Сабіну схожою на утопленицю.
Приятельки допомагали їй прикрасити себе довгими стеблами та жовтими квітами водяних лілей, сплітаючи з них пояс та вінок. Тихо, обережно озираючись, полька ступала в холодну нічну воду, щулячись і кривлячись.
Ті, хто стояв на березі, співали сумні пісні про юних потопельниць, що стали «болотними дівами», царицями лілей та повелительками жаб. Але панночка не поспішала топитись: трохи поплававши, Сабінка довго витиралася, сушила мокре волосся й поверталась додому, нікому нічого не кажучи.
В одну з таких ночей, коли Сабінці було всього тринадцять років, молоденький Гнатко Несвіцький, що навчався в колегії єзуїтів разом з братом Сабіни, пішов з друзями купатися вночі на озеро. Й побачив голу, з круглим листком болотної лілеї на голові, милу Сабінку.
Правду кажучи, шляхтянка Сабіна була єдиною голою дівчинкою, яку довелось бачити Іґнатію Несвіцькому. Але все, що йому так хотілося побачити, Несвіцький побачив. Потім, коли сміхотлива навіжена Сабінка перетворилася на гарну дівчину, пані Сабіну, єзуїт Несвіцький знову зустрів її — і страшенно пошкодував про те, що став священиком.
— Тисяча єврейських чортів! — вигукнув тоді він про себе, — се не Сабіна, а втілення всіх плотських гріхів! Треба ж було вродитися такою звабливою…
Ні, слід триматися від неї подалі!
Але це ніяк не виходило, і патер Несвіцький, якщо говорити його рідною польською мовою, popal w bląd. Звідси й усі наступні лиха.
У погоні за Коенами патер Несвіцький затягнув у свої тенета, настрахавши й спантеличивши, кількох єврейських купців, що мали нещастя підписати скандальний лист Шабтаю Цві. Він натякнув, що знає про всі їхні темні оборудки, витяг із шафки перехоплені листи, де купці скаржилися на побори, лаючи покійного графа Липіцького, й навіть бажали йому якнайшвидше зійти до пекла. Добрий католик зажадав від товстосумів передати на потреби церкви солідні суми, і, озброївшись таким чином, міг тепер не економити на підкупі свідків. Брати на таке діло гроші з каси ордена Ісуса, Несвіцький встидався.
Потім єзуїт став шукати ворогів раббі Нехемії Коена. Досконало вивчивши всі деталі його життя, Несвіцький вирішив: ніхто не заподіє Коенові більшого зла, аніж шанувальники розвінчаного ним Шабтая Цві. Вони самі розтерзають львівського рабина на дрібні кавалки, хай лишень настане відповідний момент для помсти — і тоді Коену кінець.
Та передовсім Іґнатій Несвіцький наказав схопити русинку Маріцу, служанку й конфідентку пані Сабіни, звинувативши її в чарах. То була перша частина його підступного плану. Маріцу спіймали десь о четвертій, коли та поверталась з німецької крамниці, і через десять хвилин заскочена зненацька дівчина опинилась у вогкому підземеллі міської в’язниці.
Суть арешту полягала в його раптовості. Маріца не встигла нічого зрозуміти, швидко розгубилась, впала у відчай і вже не могла протистояти натиску єзуїтів, що вимагали зізнань. До такої жертви навіть застосовувати катування було зайвим: боячись за своє життя русинка мусила б негайно зізнатися, що варила з поворізника сатанинське зілля, сподіваючись ним отруїти католицьке духовенство, в тому числі й патера Несвіцького.
А також підписала кров’ю, опівночі на Кальварії угоду з нечистою силою. Яку саме, єзуїти не знали. Мабуть, до малоосвіченої служниці з’явився біс нижчого ранґу, а розплачуватися за цю допомогу Маріці довелося власним тілом, позаяк грошей у неї немає. Припустивши таке, патер Несвіцький вдоволено посміхнувся: тепер пані Сабіна, що наївно прив'язана до Маріци і вважає її своєю приятелькою, виконає все, що він захоче. Хотілося єзуїтові небагато: усього лише помилуватися на пані Сабіну місячної ночі в шатах болотної діви, голої і в лататті.
…Леві Михаель Цві написав Сабіні цидулку, однак відповіді не одержав. Сабіна поринула в німий розпач, і прислуга не передала їй цидулки, відклавши на завтра. Однак Леві вирішив пройтися увечері повз будинок пані. Зупинившись біля куща китайської троянди, Леві намагався уявити, як би він став жити разом із Сабіною, неважливо, в образі турка Османа Седе чи під своїм справжнім іменем. І раптом почув жіночий плач. Що плакала саме Сабіна, Леві не сумнівався. Він перескочив через високу огорожу й опинився в саду. На турка, у шароварах і чалмі, відразу ж накинулися хижі далматини, що не гидували чоловічиною.
Леві загорлав, на шум повискакували слуги, намагаючись відтягнути його від псячих пащек, крики долинули й до пані — і Сабіна, бліда від сліз, вийшла надвір. Упізнавши Леві, тобто книгаря Османа, вона наказала відігнати собак, ласкаво всміхнулась, спитавши, чи не покусали його далматинці і чи не треба перев'язати рани. Однак Леві сказав, що пси вчепились зубами в краї широкої східної одежі, не торкнувшись тіла, і що він купить собі нові речі замість порваних. Відпустивши слуг, пані Сабіна порушила етикет і запросила «турка» скуштувати у вітальні його улюбленого напою — кави, дорогої ще тоді дивовижі.
Леві почервонів.
— Ясновельможна, закон забороняє мені залишатися наодинці з дамою, тим більше такою прекрасною, як ви. У такому випадку я змушений буду взяти з вами шлюб…
Пані Сабіна здивувалась.
— Але тієї ночі ви прийшли в сад, говорили ніжності — і не думали про ваш закон?!
— Грішний, ясновельможна, грішний! Побачивши ваші очі, я забуваю про все…
— І все-таки ходімо пити каву, — сказала Сабіна. — У вас рукав порваний.
— Пусте, — зітхнув Леві, — ходімо…
Він зняв свої туфлі з довгими загнутими носами і пройшов у вітальню.
Сабіна вже відкрила рота, збираючись сказати Леві, що поляки в будинку не роззуваються, але не помітила, як зняла свої атласні туфельки з великими рожевими кокардами й перлинками. Вітальня пані Сабіни, де вона приймала гостей дуже рідко, була обставлена в модному тоді стилі «османлі».
Але, на відміну від оздоблення справжнього турецького будинку, де одні килими, валики й низенькі диванчики, згорнуті теж з килимів, польська вітальня лише імітувала турецьке. Стіни оббивав ніжний шовк, розшитий закарлюками, схожими на висохлі стручки перцю.
Столик для кави виявився низьким, і пуфики до нього підібрані теж невисокі, тому Леві таке польське уявлення про Схід розсмішило. Він показав пані Сабіні, як насправді турки заварюють каву, сів, підібгавши ноги, на м’який килимок з павичами.
— Я не можу по-європейськи, — пояснив він, — не звик.
Не бажаючи образити його, пані Сабіна підібрала пишні спідниці і з труднощами сіла по-турецьки. Леві відкрилася маленька ніжка, затягнута в рожеву панчоху. Сукня панночки видалася Леві чудернацькою: з боків виступали не то кості, не то якісь чужорідні вставки.
Невже вона така худа?! — здивувався він.
— Якби ви могли допомогти мені, — мовила горда полька, — якби це стало можливим! Але я боюся відкритися в цьому католикам, адже багато моїх родичів мають стосунок до інквізиції, мій брат 3иґмунт — ксьондз, вчився в одному класі з Несвіцьким. А ви — мусульманин, нічого в інквізиції не розумієте! Вам можуть спасти на думку несподівані ідеї, і, може, це врятує мою Маріцу!
— Доведеться прикинутися союзником Несвіцького, запропонувати йому угоду: він звільняє вашу Маріцу, а я розбираюся з Коеном. Цей рабин — не знаю, зі злості або по недомислу — заподіяв нашій родині чимало лиха.
— Яка дивна історія! — вигукнула полька, — розповідайте, чим цей Коен вам насолив?
— Довго розповідати, ясновельможна пані. Жили ми в Ізмірі, торгували потрохи: батько, я, та братік Елі. Шовк, рукописи, посуд, потім перейшли на англійські товари. Відкрили крамничку в Стамбулі, і тут на нас Нехемія Коен звалився, оббрехав перед султаном, розорив та зганьбив… Приїжджаю я до Львова, аж Коен там! Де вже шукати спокою від нього? Хіба що на Місяці, але я боюся, що й тоді Коен полетить за мною.
— Може, ви йому вибачите? — запитала Сабіна.
— Коену? Та нізащо в світі! Я що, християнин, щоб усім прощати?! Не діждетесь! — обурився Леві.
Панночка поставила на столик маленьку кавову чашечку.
— Мені так погано й самотньо без Маріци, — раптом сказала вона. — Маріца — моя єдина приятелька. Ми… як сестри, не можемо жити нарізно. Відтоді, як моєму нареченому, панові Ґжеґожу, довелося просто з-під вінця піти на війну, я залишилася зовсім сама. Іноді навіть слова нема з ким мовити. Виручите її, то цим урятуєте й мене, врятуєте, Осман-бею, від невиліковної меланхолії.
— Я постараюся зробити все, щоб Маріца повернулася живою та здоровою, пані Сабіно, — прошепотів Леві.
Йому не довелося витрачати час на пошуки Іґнатія Несвіцького.
Йдучи по площі Ринок, Леві з подивом чужинця розглядав фасади багатих будинків, втиснутих у вузькі ніші, через що вони видавалися трохи сплюснутими з боків.
Очі озиралися, вивчаючи лаковані карети, прикрашених стрічками коней та вогники срібних свічників, відображених у вікнах. Шкла скрізь були дорогі, венеціанські.
Шлях Леві перепинив патер Несвіцький. Зиркнувши скоса на загнуті носи м’яких мештів Леві, турецький халат і чалму, в яку він встромив павину пір’їнку, єзуїт зрадів.
— Я наверну цього турка до правдивої віри, — розмріявся Несвіцький за своїм звичаєм. Подібні думки народжувалися в його голові автоматично при кожній зустрічі з іновірцями. Бажаючи розминутися з єзуїтом, Леві чемно привітався на латині, подумки лаючи себе за те, якими тільки дикими мовами йому не доводилося розмовляти. Несвіцького це миттю надихнуло на непристойність, і він запросив «турка» на імпровізований релігійний диспут, який патер улаштовував у колегії єзуїтів.
Знову всякі бздури вислуховувати, спохмурнів Леві, однак пообіцяв прийти. Та чого не зробиш задля величезних, як у сарни, очей пані Сабіни…