Леві взяв ще сушеного аспида — вузьку, тонку змійку, завбільшки як два черв’яки, відкусуючи від якого вранці натще по шматочку начебто здобуваєш неабияку силу. Мало що мене чекає, подумав Леві, не завадить зміцнити собі нерви.
Вийшовши з аптеки гера Брауна, вони з Фатихом вирушили далі, ступивши у царство сірої бруківки, гострих ґотичних шпилів та показної розкоші.
Їхню увагу привертала то незвичайна будівля, прикрашена головами Медузи Горгони, нетверезих фавнів та інших персонажів язичницьких міфів, то вітрина модної крамнички, що показувала дивні для турецьких звичаїв строї, то вервечка аристократичних карет з гербами.
Прогулюючись та прислухаючись до розповідей Фатиха Кепе, Леві не помітив, що повз нього пройшов, заслонений львівською ґотикою, раббі Нехемія Коен. Еге ж, сам Коен наважився того вечора залишити ґетто й спробувати відмовити єзуїта Несвіцького від плетіння огидної змови супроти євреїв. Йому завдавала клопоту думка, що громада живе під навислим мечем, відхилити який здатний лише правдивий господар Львова, а ним раббі вважав орден єзуїтів. Може, Несвіцький вдовольниться великим викупом, який зберуть заможні євреї? Адже було так, що гроші Нахмановича повернули синагогу, збудовану заїжджим італійцем на недозволеній віддалі від католицького храму. Чом би й зараз не відкупитися?
І тут перед ним вигулькнуло до болю знайоме обличчя!
Леві Михаель, брат Шабтая Цві! Нехемія Коен упізнав його. Турецький костюм йому не завадив, позаяк євреї Порти вдягались так само, як турки, тільки що без чалми. Скільки разів Нехемія бачив Леві у фортеці Абідос, де той ані на крок не відходив від свого брата, і був його радником, другом, навіть охоронцем!
Невже Леві не перемінився? Його карі очі дивились так само сумно, як і в ті знаменні дні 1666 року, чорна родимка на лівій щоці, що обіцяла велике щастя, легке накульгування (Леві в дитинстві упав з коня, й відтоді при ходінні ледь волочив ногу). Але що він робить тут, у Львові? Чи не затіяв щось лихе? Раббі Нехемія продовжував думати про Леві, але той незабаром зник з очей і, напевно, його не помітив. Дивно, але Коен не пам’ятав, чи був Леві з Шабтаєм в день навернення, чи вимовив шахаду, або вирішив зостатися юдеєм?
Сам раббі в той час збирався від’їжджати, вважаючи, що справу зроблено, а подальша доля ізмірського авантурника його не хвилює, й, напевно, не був присутній при цьому. У кожному випадку, перемінив той віру, чи ні, але до Леві Михаеля Цві рабин ставився погано.
Невже він приїхав допомогти братові? Але чому ж я не стрічав Леві у ґетто? А, він турок і мешкає з турками на Поганці…
Стародавнім, ще з вавилонських часів, чуттям раббі Нехемія Коен здогадувався, що Леві прибув до міста не просто так і обов’язково представляє інтереси свого брата. У голові в нього стали роїтися похмурі думки. А раптом Леві вирішив, що я єдиний винуватець викриття і хоче помститися? Адже Шабтай, якби йому вдалося відмовити султана провести іспит, цілком міг би викрутитися і продовжив би сіяти єресь. А тепер — і се завдяки мені — Шабтай Цві проводить дні в Стамбулі, ходить з турками до мечеті, протираючи дірки в килимках, і якось зводить кінці з кінцями на мізерну платню султанського брамника. Після усіх почестей се, звісно, поразка…
Він же роздавав волоцюгам королівські титули, їв із золота, носив оксамити! Послав брата, щоби той якось уночі зарізав мене турецьким ятаганом!
Від цієї думки раббі Коену стало ще моторошніше, аж по спині мороз сипнув.
А Леві, проваджуваний балакучим Фатихом площею Ринок, крутив головою на всі боки, роздивляючись багацькі доми, милувався вишуканими віконними решітками. Навіть показав дулю білобрисій служниці, яка висунулась з вікна в криком «Марисько, гайда сюди, турки йдуть!», виловив з круглої чаші фонтана дрібну монетку. Він навіть не згадав про Коена, йолоп…
А Коен вже знав, що Леві тут, і наказав дружині пильно стежити, якщо біля дому стануть вештатися підозрілі незнайомці (до Стамбулу він не брав її, тому Малка не уявляла, як виглядає Леві). Трактати свої раббі переклав з кабінету, де зазвичай займався духовним розважанням й писав велику працю по Каббалі, в дальшу комірку, ключі від якої нікому не довіряв.
— Се погано, дуже погано, — шепотів Нехемія. — Леві буде мстити за брата.
Та ба! Мудрий рабин, чиї проникливість та прозорливість ставили в приклад, не міг дотямити, що Шабтай Цві зовсім не думає про помсту.
Як не намагались черниці відгородити вихованку Терезу від згубного впливу минулого, зробити з неї порядну «Ісусову наречену», що гаптує гладдю, їм не вдалося досягнути великих успіхів. Ні покарання, ні подвійне безперервне стеження не заважали їй жити по-своєму, у світі східних фантазій та надій на повернення до єврейства. Тереза так само потай залишалась юдейкою, у своїх снах літала разом з тінню вбитого погромниками вітця, рабина Меєра, над пагорбами Ізраїля, пролітала повз старі міські мури, вигукуючи слова заборонених для неї молитов.
Один сон снився їй досить часто. Ніби вона, єврейка Сара, йде по гарному східному місті, куди, здається, треба довго плисти морем, назустріч свойому нареченому. Хто він, Тереза не знала, але свати навперейми вихваляли його, кажучи, що наречений розумний і шляхетний, його родовід походить від царя Давида, і Сара буде царювати з ним у Єрусалимі. Іноді вона бачила його віддалік. Був середнього зросту, з вродливим єврейським обличчям, в зеленому тюрбані, прикрашеному павиним пером, і в халаті, розшитому також невеликими павиними перами. Наречений ввічливо кланявся їй, і Сара завмирала від щастя.
Він зі Сходу, з краю турків, шепотіло дівча, вірячи, що їй дійсно судилося відчути велике кохання до цього загадкового судженого, чиє ім’я ніхто так і не назвав їй. Якось Сарі наснилось, що наречений сам прийшов до неї і просить залишити їх на самоті. Свати і юрма фанатичних поклонників поштиво розступились перед ними, вигукуючи «малхут!».
Наречений нахилився до Сари й мовив: я люблю твою душу, хоча ще не бачив твого обличчя, йди звідси якомога скоріше…
Цього разу він був у білому й тримав на руках біле тигреня в чорну смужечку, що сполохано блимало смарагдовими очищами, наче кіт у пивниці.
— Йди, йди, — причувалося Терезі, й вона завмирала від жаху. Як їй вийти звідси? У монастирі грубезні кам’яні стіни, ґрати на вікнах й висока огорожа, знизу кам’яна, а зверху наїжачена гострими піками. Якби поруч було велике місто, тоді, можливо, з кляштора було б легше вийти, розчинитись в натовпі, спалити чорну хламиду й сорочку з мітками. Але монастир стоїть посеред глухого лісу. Три дні дороги до менш-більш великого міста. Ліс кишить розбишаками — тими, хто відстав від загонів Хмельницького й вирішив сам собі добувати поживу грабунками. Дівчині, та ще босоніж, роздягнутій, не перейти цей ліс. Жахливі чутки ходять про нього. Окрім розбишак, у лісі повно привидів, дикого звіра, і щоліта обов'язково до монастиря приносять моторошні історії. Когось там розірвав ведмідь, хтось упав до вовчої ями. Йти небезпечно.
— Я заберу тебе, — казав сяючий наречений, — вір мені, Capo! Дуже швидко я пришлю за тобою моїх пташок, вони підхоплять тебе на свої м’які крила й віднесуть далеко-далеко. Потерпи трішки, дай мені відшукати в старовинних книгах це заклинання…
І приречена на чернецтво Сара вірила снам. Він існує, цей наречений, він віднесе її до одновірців, щоб ніколи більше не потрапляти на очі християнам. Скоріше б!
Сни йшли за снами. Сара чомусь бачила себе на палубі дивного корабля, на вітрилах якого були вишиті золотими нитками дванадцять колін Ізраїлевих, а веслярі кричали єврейською й виказували їй всіляку шану. То принесуть тарілочку з помаранчами, яскравими, соковитими, які Сара в дитинстві куштувала лише один раз, на празник, то подарують срібну скриньку, де сяють коштовні камені. І вона вдягає алмазні кульчики, що виблискують неземним світлом, щоби постати перед нареченим. А подарунки все несуть, і серед них Сара бачить витончені флакончики з пахощами, парчу й оксамит, згорнуті в сувої, турецькі зацукровані фрукти, фарби й натирання.
Ох, коли це все настане? — думає нещасна монастирська дівчинка Тереза — коли наречений забере мене?
Скільки б не навчали її черниці, особливо сестра Беата, що наречений у неї може бути лише один, Ісус Христос з Галилеї, Сара вперто твердить своє. Наречений прийде, неодмінно прийде. Вони стрінуться там, у заморському місті, й стануть під весільний балдахін…
Того вечора в кляшторі було тихо. Сестри поїхали до обителі по сусідству, залишивши Терезу під наглядом старших вихованок. Ті не стали суворо наглядати за Сарою й радісно побігли на кухню цупити харчі, бо дівчаток годували дуже скупо, а такого, щоби настоятелька, сестра Домініка з багатьма черницями була відсутня, ще не траплялось.
Тереза не хотіла лягати спати, але чомусь сон її зморив. Вона заплющила очі й почула голос. Напиши прощальну записку, подякуй сестрам за те, що вони піклувались про тебе, не дали вмерти в голоді й стужі, прихистили.
Я заберу тебе. Мої пташки чекають. Пора!
Тереза, сама нічого не розуміючи, схопила каламар і вивела на шматку полотна (паперу під рукою не виявилось):
Сестри, дякую вам, ви були до мене добрі й справедливі, але я не можу бути християнкою. Мій наречений чекає мене. Я від'їжджаю з ним. Сара.
Втішена, Сара підійшла до вікна. Важка решітка розчинилась, і до келії увірвався свіжий вітер. Дівчинка пролізла через вікно на дах. Там уже сиділи дві величезні сови, вони витріщали на Сару бурштинові очиська й невдоволено ухали. Сара доторкнулась до їхніх пір’ястих вушок.
— Ми готові служити тобі, наша пані, — мовили сови. — Візьмись за лапи — і полетіли.
І сови рвонули вгору, Сара ледве втрималась, міцно вчепившись руками в їх пазуристі лапи, й понесли її над чорним лісом. Світив місяць. Довга Сарина сорочка з грубого полотна зачіпала верхівки ялиць, але вона не чула холоду, сови несли її все далі й далі. Ось уже зник з виду монастир, горять вогні поодиноких сіл, залишились позаду страшні розбійницькі хащі.
Немає більше ні нудних латинських співів, ні довгих сидінь за п’яльцями, ні злих наставниць, що вимагали, аби Сара, дочка рабина Меєра, стала ревною католичкою. Все відійшло. Сара пробачила черницям колишні образи та сльози. Вони хотіли як краще, вирішила втікачка, розглядаючи неозорі поля, тому й мучили. А дівчатка якщо й кривдили мене, то не зі зла, вони ж бо також єврейки, такі самі сироти…
Політ на совах тривав недовго. Набравши швидкість, сови пролітали воєводство за воєводством. З’явились вогні Кракова. Трохи не долетівши до нього, сови почали різко знижуватись. Сара заверещала. Здавалось, вона впаде й розіб’ється на смерть. Земля наближалась.
— Шма, Ісраель, — закричала дівчинка, — тихше, совоньки, я впаду!
Але сови дуже лагідно опустили Сару на м’яку траву — і зникли.
…Отямилась Сара нескоро. До неї долинали якісь голоси, причувалось, ніби люди мовлять про неї як про мертву, та ще польською, страшенно лаються, навіть торкаються руками до грудей, щоб перевірити, чи б’ється серце. Вона не зразу змогла прокинутися від довгого, схожого на смерть, сну. Заледве, насилу переборюючи себе, Сара розплющила очі і підвелась, спираючись на тоненькі лікті. Сорочка в неї була геть порвана і відкривала смагляве напівдитяче тільце, вкрите персиковим пушком, чорне волосся сплутане в диявольські ковтуни, лице подряпане й вимащене.
Перед нею постала смутна картина. Біля білих нош, на яких лежав загорнутий в саван небіжчик, товпились люди. Вони показували на Сару пальцями, чудувались і намагались підняти її з трави.
— Звідки вона? — питали ті, хто прийшов ховати померлого столяра.
— Ми ніколи її не бачили. Дивно, — не могло дотямити жалобне товариство, «Хевра кадиша», постукуючи нетерпляче заступами. — І звідки вона така взялась?
Крізь натовп проштовхалась товста жінка. Вона кричала, вимахуючи руками, й намагалась підійти до Сари ближче.