— Я — ні, — сказав Коен, — але перше були такі посвячені старці, які могли се вчинити легко, без надмірних зусиль. Пульса денура — удар вогню — ось як це називається у каббалістичній практиці.
Але єзуїт йому не вірив. Він знав, як хворобливо євреї ставляться до епопеї Шабтая Цві, що деякі потай йому співчувають, хоча й кажуть, ніби змінивши закон, він перестав належати до їхнього роду-племені. Навіть раббі Коена, який ненавидів Шабтая з перших років його руху, патер Несвіцький записував до сабатіанців. Єврей єврея завжди прикриє, заскреготів він зубами, а якщо не вийде, то на турка зіпхне…
Розмова затягнулась. Аргументи Коена увійшли в глибоку суперечність з аргументами єзуїта, вони кричали, розмахували руками, стояли на своєму, ніби причина смерті графа Липіцького могла щось змінити. Раббі Нехемії довелось цитувати Талмуд, пояснюючи, що єврей, який перейшов у мусульманство, може називатись ким завгодно, лишень не євреєм, а відтак він не зобов’язаний його захищати.
— Нехай турки з ним панькаються, — невдоволено буркнув Нехемія, — не розумію, чого це всі вважають Цві євреєм? Він і раніше більше порушував Закон, аніж дотримувався, а тепер і поготів… Я за нього не відповідаю.
— Правильно, — потер спітнілі в гарячці суперечки долоні патер, — не несете. Однак суд невдовзі розпочнеться.
— Починайте, — мляво погодився Нехемія Коен, — притягніть до відповідальності усіх, хто складав листа, і тих, хто рвав траву біля особняка Липіцького. Тільки я вже й не пам’ятаю, хто що робив, минуло вже стільки часу…
— Нічого, пригадаєте, — єхидно посміхнувся єзуїт Несвіцький.
Мандрівникові, що приїхав здаля і перед тим ніколи не бував у Львові, видавалася дивною велика кількість аптекарських крамничок, і не де-небудь, на околиці, а на центральних вулицях. Львівські аптеки розміщувались на перших поверхах, належали підданим німецьких князівств, і пропонували, окрім звичайного набору мікстур, мазей та порошків, екзотичні еліксири, бальзами і натирання. Вивіски їхні прикрашались вельми химерно: там панували довгі змії, чиї роззявлені пащі фонтаном викидали цілющу отруту, кам’яні відьомські ступки, жмути дивовижних трав, обов’язково перев’язаних стрічкою з девізом власника, алхімічні реторти, зображені в мить творення філософського каменя, часом повзали скорпіони, сколопендри і тарантули. Інтер’єр аптек радше нагадував крамницю книгаря, схожу на ту, яку мав батько Фатиха Кепе. Високі шафки з червоного дерева, із зашкленими дверцятами й різьбленими ручками, витончені скриньки каталогів, гладенькі відполіровані прилавки, різноманітні дивовижі, старовинні дрібнички, що прикрашали стіни, богемське скло, посудини вигадливих форм.
Назви в аптек теж були вигадливі: жодна з них не називалась просто аптекою, а обов’язково: «Золота зірка», «Дев’ять драконів», «Секрет василіска», «Під угорською короною»…
Аптека гера Брауна, вихідця з Нижньої Саксонії, також отримала екзотичне ім’я: «Під срібним оленем». На її вивісці був зображений гербовий щит з заокругленими краями, посередині його стрибав витончений рогатий олень, тримаючи в роті тоненьку стрілу. Тулуб нещасного копитного світився місячним сріблом, а нижче пояснювалось: «Аптекарський заклад Ієроніма Брауна. Засновано в 1637 році».
Дерев’яні двері аптеки, оббиті мідними бляшками, також зображали шляхетного оленя з важкими рогами, що стояв на пагорбі з високо піднятою головою.
Асортимент аптеки Брауна складали не лише засоби європейської медицини — п’явки, настоянки, порошки в пакетиках з грубого паперу, але й китайські ліки, привезені єврейськими купцями Великим Шовковим шляхом через монгольську пустелю смерті, середньоазійські бархани, Каспій та Кавказький хребет. Тому заможні львів’яни, відчувши, що в них зашкребло в горлі або почало боліти в лівому боці, воліли заплатити чималі гроші геру Брауну, аніж віддавати себе на розтерзання місцевим ескулапам.
Особливим попитом користувались китайські настоянки на зміях, що додавали силу, непогано продавались витяжки з крові кобри, зміїні серця, жаб’ячі розтирачки, жовч тигра, пастилки зі скорпіонів. Йшли в діло екстракти з омели, коробочки карпатських трав, з яких готували лікувальні напари. Продавався диво-камінь безоар, тибетська смола, висушені корені, а серед них неймовірно дорога мандрагора.
Гер Браун ніколи не потерпав від браку покупців. Хіба що рідкісні отрути, запаяні в скляночки з грубого коричневого шкла, яке не пропускало сонячне проміння, залежувались на аптечних полицях. Але й вони — рано чи пізно — знаходили свого власника. За отрутами до нього приходили пізно увечері, ховаючись та озираючись, довго вибирали пляшечку, розпитували про властивості, дію і можливості виявлення.
Хитромудрий німець тримав кілька різних баночок з отрутою. Одні призначались для отруєння родичів — ці отрути не можна було виявити при розтині, й вони дарували швидку смерть, схожу на природню. Коштували вони шалені гроші й відпускались у величезній таємниці по знайомству. Інші отрути гер Браун запасав для осіб слабких, нерішучих, що бажали чомусь звести рахунки з життям. Не схвалюючи самогубць, він спеціально продавав меланхолікам вишуканий флакончик, наповнений отруйно-рожевою рідиною. На етикетці аптекарський помічник, студент-недоучка Яцек, домальовував чорною фарбою страшний череп та кості, додаючи напис «memento mori».
Померти, вижлуктивши його вміст, було нелегко (позаяк Браун наливав у пляшечку розчин марганцівки), однак деяким, вельми нервовим особам вдавалось ним затруїтися і лягти за огорожею Личаківського цвинтаря.
Леві Михаель не відразу знайшов час для знайомства з лев’ячим містом. Відтоді, як пізно уночі найнята карета привезла його в турецький квартал, Леві вдалось досконало вивчити лише найближчі від дому й крамниці вулиці. За Татарську браму, що відділяла Львів правовірний від Львова католицького, Леві не встиг навіть висунути свого допитливого єврейського носа. Світ його у перші два тижні обмежувався Погансько-Сарацинською вулицею, галасливою й запилюженою, забудованою безладними кам’яними будинками з першими поверхами, відданими під торгівлю, з такими ж внутрішніми двориками, де на натягнутих мотузках висіли пістряві ковдри, килими й подушки, які нагадували йому Ізмір. Зрозуміти, що являє собою старе місто Львів, він же Львув, Лемберґ, Леополіс і Ар’юц, можна лише, сходивши його вздовж і впоперек, по всіх кварталах, вуличках та передмістях.
— Годі стриміти безвилазно в турецькому кварталі, — мовив до Леві Фатих Кепе, після того, як отримавши запрошення від його батька Селіма прийти на філіжанку кави, вдаваний стамбульський книгар сидів на терасі й бгав у пальцях воскове листя плюща.
— Підемо сьогодні на вечірню прогулянку, я покажу вам, шановний Осман-бею, справжній Львів, його вузькі вулички, химерні будови та інші дивовижі.
Старий Селім відставив маленьку філіжанку для кави, розмальовану дрібним синім візерунком, й уїдливо зауважив, що чимало приваб християнського Львова вельми сумнівні для ока мусульманина. Там є статуї голих жінок, хрести без ліку, не кажучи вже про кнайпи, біля яких завжди можна дістати по писку.
— Батьку, — спокійно заперечив Фатих, — ніхто не примушує нас мацати оті статуї чи жлуктити пиво. Ми лишень подивимось місто. Осман-бей не раз бував у Європі, жив у Відні, Парижі, Римі, проїжджав німецькі землі, Моравію, Балкани. Невже тут, на пагорбах Галичини, його збентежить те, що Осман-бей спостерігав сотні разів?!
— За вельмишановного Осман-бея я не турбуюсь, він дорослий чоловік і добре знає, що робить, — відповів Селім Кепе. — За тебе, сину, переживаю. Християни можуть подати тобі поганий приклад, а навіщо бентежити серце напередодні весілля? Раптом, повернувшись, ти не захочеш дивитися на свою наречену Ясмину, поклавши око на яку-небудь польську панянку?
— Виключено, батьку, я терпіти не можу польок, — буркнув Фатих, — а також грекинь, вірменок, русинок…
— Ну, то йди, — погодився Селім, — проведи Осман-бея, пройдіться по головних вулицях. Тільки не затримуйся допізна, бо замкну двері на засув і тобі доведеться лізти по терасі.
— Гаразд, батьку.
Осман вклонився старому Селімові й потяг за собою Фатиха.
— Чого се він питав тебе за польок? — поцікавився книгар, коли вони покинули дім Кепе.
— Отець злапав мене, коли я біг за каретою однієї вельможної пані, і тепер вважає, начебто я в когось закохався.
— А ти дійсно закохався у польку?
— Ні, що ви, Осман-бею, то була мана, обман почуттів…
Отак, бесідуючи, вони дійшли до Татарської брами й залишили мусульманську частину міста. Перед ними відкрився зовсім інший Львів — католицький, саме у той час, коли на всіх костельних дзвіницях відбивали вечірню. І будинки, і публіка, і навіть повітря тут були іншими.
Якщо в турецько-татарському кварталі завжди пахло цинамоном, гвоздикою та кардамоном, а також дорогими парфумами з мускусом, олією з розтертих трояндових пелюсток, то в центрі Львова вітер розносив щось середнє між застояною водою та злежаним папером. Біля однієї будівлі Фатих спинився, принюхуючись.
— Пахне майже як у нас, якимись травами, прянощами, — сказав він. — Це німецька аптека, «Під срібним оленем».
— Давай зайдемо, переведемо подих, — запропонував Леві, — мені саме треба купити кореневища вивороті від безсоння, кажуть, гарний засіб.
— А що то за вивороть? — спитав його Фатих, коли вони опинились у аптеці гера Брауна.
— Трава, — відповів Леві, — її ще кочедижкою називають. Її повно на старих могилах Личакова росте, бачив, коли проїжджав, у них ще під листям дрібнесеньке насіння.
— А, папороть… — розчаровано протягнув Фатих.
— Еге ж, вибач, переплутав, папороть, вивороть, завороть — не розбереш!
Гер Браун стояв біля прилавка й перевіряв на світлі воду, налиту в прозорі пляшечки. Поруч лежала купа папірців — готові етикетки, що їх мав наліпити помічник Яцек.
— Чого бажає шановне панство?
— Мені потрібні кореневища папороті для відвару, — сказав книгар, — замучило безсоння, сни сняться жахливі, з минулого…
— Папороть чудово проганяє безсоння, однак її не можна приймати забагато, — зауважив гер Браун.
— Знаю, — знизав плечима Леві.
Аптекар покликав Яцека, той приніс маленьку баночку, зав’язану паперовою кришкою, де лежало сухе коріння папороті. Коштувала вона недорого, тому книгар вирішив придбати ще якийсь засіб, пам’ятаючи, що попереду в нього тяжка боротьба і треба підготуватися до будь-яких випробувань.