Лисе, ти ж не дворняга, яка лиже все те, що нюхає…
Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає…
Рішення належало приймати до сьомого видиху. А він боявся починати відлік. Боявся, що не стане рішучості рубонути — так чи ні.
На мить йому здалося, чомусь здалося, що якби поруч була вона і він заглянув би в її насмішкуваті і водночас такі довірливі очі, — він знав би, як чинити. Розумів, що це смішна й безглузда думка, але очі ті стояли перед ним — волого-чисті, теплі і чомусь не чужі.
Він знову витяг папірець, що пахнув живицею. Розгладив його і ще раз уважно перечитав, марно шукаючи там якийсь потаємний зміст.
«Папір зроблено з дерева, от і пахне деревом. А я собі щось вигадую», — встиг подумати перед тим, як заснути.
Вранці за Лізиним приписом належало подихати калієм над Латорицею. Але за брамою вже стовбичив Коля Щур у новому прикиді — кросівки, дута куртка і кепка-бейсболка. Усе різних кольорів. З кишені дістав чистою рукою клапоть паперу, в який було загорнено решту грошей, а сам аркуш помережаний крупним округлим почерком.
— Тут усе розписано: скільки книг, почім і куди, — чинно прокоментував. — У нижньому рядку — ціни за лахи. Я відроблю.
— Сам до книг заглядав?
— Узяв собі найтоншу, за вісім гривень.
— Щось сподобалось?
— Угу. Про Мукачево. Той, хто живе не в Мукачеві, лише прикидається, що живе. Або інше: Париж — найкраще місто після Мукачева. Ги-ги-ги. Це він приколюється?
— Та ні, мабуть, він знає, що пише.
— Яка сьогодні в мене робота, дядьку Сашо?
— Звідки ти знаєш, як мене звуть?
— Від готельного сторожа. Він запитав мене: чому ти приходиш до дяді Саші? Я сказав, що працюю у вас.
— Так і є. Сьогодні ти почнеш із приємного. Потрібні квіти.
— У тітки Магди на ринку найдешевші гербери. Але під вечір, коли прив'януть.
— Ніяких гербер, тим більше прив'ялих. Дешеве завжди дорого обходиться. Це собі затям. Ти нарвеш польових і лісових квітів. За містом. Букет має бути великий, пишний і пахучий. Ти знаєш, що таке букет?
— Аякже. Я ж стінгазету випускав у таборі. Ви що, забули?
— Я нічого, на жаль, не забуваю, Колю. І ти не забудь: побільше різних квітів, гілка калини, глоду, обліпихи, ще там чогось… Тітка Магда повинна пустити слину. Чим більшим буде букет, тим більше ти на ньому заробиш.
— Тоді я візьму в діда Кунді теліжку.
— Візьми, але транспортні витрати за твій рахунок.
— Само собою…
З учорашнього дня біля рецепції з'явився столик, а за ним вовкуватий охоронець у новенькому однострої. Він читав газети, а коли хтось заходив чи виходив, — підводив свої колючкуваті очі. На нього він демонстративно не звернув увагу.
— Вибачте, ви не порадите, де можна замовити торт?
Охоронець здригнувся і скоромовкою запитав:
— Тобто? Який торт?
— Смачний, гарний. Хіба я знаю?..
З рецепції озвалася жінка-адміністратор, яка його поселяла:
— Торти можна купити в цукрарнях «Едушо», «Білий какаду», «Шері», «Ваніль». Але якщо ви хочете щось особливе, креативне, то раджу кленовецьку випічку. Недалеко від міста, зате це буде щось. Тих кондитерок там усі знають. Біля церкви живуть.
— Спасибі. Мабуть, я так і зроблю.
Охоронець з кам'яним обличчям невідривно читав газету. Мабуть, він солодке не любив.
— Алло, це пані Марта?
— Йой, так красно мене ще ніхто не називав. Золотику, ваша пані ще затемна корову доїть, гусей годує і на всю файту готує фриштик. А пак береться тісто місити. Багато говорити — мало слухати. Кажіть, що маєте мені казати.
— Маю замовити у вас торт.
— Це я здогадалася. Який торт?
— А який би ви спекли для дорогої вам людини? Мені порадила вас Єлизавета Петрівна, акушерка, з якою ви працювали.
— Ліза? Най Господь її береже і її золоті руки. Не знаю, чиї ще сотворили стільки добра людям. Ліза любить «Дунайські хвилі». Мені теж цей торт смакує. Але чи вам полюбиться? Ану, зробимо так, по-панськи, як своєму. Донька вам зажене на телефон рецепт і образчик, а ви скажете, чи ляже вам до дяки.
— Добре. Я ще вас хотів запитати про свого… далекого родича. Мішо… Прізвище не пам'ятаю. Дружина його померла при пологах у вас… Близнята народилися, а вона померла. Єлизавета Петрівна розтин робила. Він, той Мішо, молоко до вас носив у лікарню…
— Та де б не знала? Скільки того села.
— Живе він?
— Чому б не жив? І позавчора дзвонив…
— Що?