— Дзвонив на Службу. Він дзвонар при церкві. І прізвище в нього Звонар, і в дзвони б'є на празники. Роки вже не ті, щоб на дзвіницю лазити, але деколи ще зможеться. А так — помалу сторожить Мішо у винниці. Ще з радгоспу, хоч ті землі вже давно викуплені…
— Сам живе?
— З невісткою. Сина десь на Уралі деревом прибило… А той дітвак, що живий лишився по Анці, прощена би була, той Миколка… чи знаєте, хто він нині?
— Не знаю, я давно тут не був.
— Архімандрит Лука. В монастирі нашому. Та хто його не знає? З цілої області везуть до нього розслаблених на молитву.
— Та що ви кажете?!
— Кажу, як є. Але ви мене, пане, так завгурили, а я служниці, перебачте, не маю…
Невдовзі затьохкав сигнал повідомлення. Ось він — ніздрюватий кусень, ув'язаний рум'яними, коричневими й білими шарами, хвилеподібний згори, облитий матовим шоколадом. А всередині відверта м'якоть плодів стікала густим соком. Зранку він не мав у роті й рісочки, і від цього дива йому засмоктало під грудьми.
Ніколи нічого складнішого він не читав. Збентежений тим, що нічого не запам'ятав, хотів перечитати ще раз. Однак передумав і швидко написав відповідь: «Так».
Букет прибув раніше, ніж він сподівався. І який букет! Цілий сніп строкатого зілля, ягідних китиць, ще й гілка сріблястої ялини була засилена всередину, і оксамитові кийки комишів. Залишалося викинути перев'язь із старих колготів, обрізати кострубаті кореневища стебел і запакувати пахучий оберемок у багажник авто. Після цього порожнього місця там не залишилося.
Розпашілий Коля аж цвірінчав від збудження:
— На трасі біля Червоної Гори мене крутий зупинив: продай віник. Не можу, кажу, я на роботі. Він не відстає, за моєю теліжкою на мерсі їде. Продай, дурню, я тобі двадцять п'ять гривнюків дам. Але я не продав…
— То дурень і є. Треба було продати і повернутися за другим букетом.
Малий дивився сполошено, недовірливо, а далі зблиснув зубами:
— А я так і зробив, дядьку Сашо. Тільки цей букет ще кращий, ніж той, який я йому продав.
— Що зізнався — похвально. Погано, що продешевив. Зараз маєш обідню перерву. А потім поїдеш у Кленове. До речі, де ти обідаєш?
— Коли де. Я горіхів дорогою назбирав. Хочете?
— Хочу.
Він стис у кулаці два горіхи і ті розкришилися на дрібні крихти. «Цікаво, чому досі мені траплялися лише тверді горіхи?» — подумав він.
«Вольво» зашурхотіло по щебеню і зупинилося. Через скло він помітив у напіввідчиненій хвіртці сиротинця темне лице.
«Край сторожів, — подумки промовив. — Цікаво, чи тут ще роблять щось крім того, що сторожать». У вересневий полудень сумовито вплітався віддалений звук курантів з ратуші. «Край сторожів і дзвонарів…»
Коли був за три кроки до воріт, хвіртка стала повільно зачинятися. Але він устиг устромити між двері ногу. Клин вилицюватої пики ще більше скривився.
— Мертвий час, — понуро сказав сторож. Він явно не мав бажання говорити.
— У мене справа до Яніни Сергіївни.
— Її немає. Вона вже тут не працює.
— Відколи?
— Від сьогодні.
— А де її можна знайти?
— Не знаю. Дайте мені закрити двері. У нас мертвий час. — Сторож силоміць тягнув на себе металеву раму.
— І все-таки, де її можна знайти? — перепитав настирливий відвідувач, і його металевий голос сперечався зі скрипом заліза.
— Я не довідкове бюро, — буркнув сторож і одразу ж застогнав.
Чужі пальці стискали його обручку — коли той устиг її вхопити! Давня обручка, що ніколи не знімалася і з роками в'їлася в тіло, зараз гнулася в пальцях-лещатах цього зайди. Затерпла плоть, хруснула кістка. А той повільно тягнув до себе сплющене кільце, здираючи шкіру і живе тіло.
— 5-77-52… Її телефон, — промукав сторож, благально заглядаючи в очі прийшлого бузувіра. В їх студеній сірій слюді танцювали криваві чоловічки.
Сторож тряс звільненим пальцем, жалісно поглядаючи на спотворену обручку.
— Ну от, золото нікому не приносить радості, — гидливо сказав гість і рушив до свого автомобіля.
За парканом весело лящали діти. Вони нічого не знали про мертвий час.
— Алло. Яніно Сергіївно, вас турбує все той же зануда.
— Інформацію збирати ви вмієте. Уже й телефон маєте… — голос її звучав притишено, втомлено.
— Мені його люб'язно дав ваш сторож. Душа-чоловік. Мені незручно бути вашим боржником. Здається, я обіцяв тістечко і якусь лекцію.
— Вважаєте, що я заслужила їх?
— Ви заслуговуєте більшого. Але почнімо хоча б із цього…
— Мабуть, мені і справді варто розвіятися. Тим більше, що й часу в мене зараз удосталь. Душа-сторож, гадаю, розповів вам і про це. Якщо зручно, то я буду рівно за годину в кав'ярні «Едушо». Це в пасажі, по-старому його називають Латоричним Двором.
«Дівчинко, я, старий лис, знайду й без назви», — кортіло йому сказати, але натомість він обережно натиснув червону клавішку.
На майдані мало не з-під ніг виринув Коля, жуючи щось із пакетика.