— Яніно Сергіївно, мені дуже прикро, що так сталося. Це через мене у вас неприємності на роботі?
— Навпаки. Неприємності скінчилися. Я давно поривалася піти звідти. А зараз тим більше мене там нічого не тримає. Буду забирати маму з лікарні. За нею потрібен догляд. Її лікували в Братиславі, в інституті крові. Далі, кажуть, немає сенсу там лежати. Або операцію робити, або лікуватися вдома. А з ними я розрахувалася сповна. Тепер буду уроками заробляти. Бо ж я ніякий не консультант, я — перекладач, вчитель іноземних мов. Англійської, французької і трохи іспанської…
— А мені з русинською не допоможете?
— Радо.
— Тоді я круглий ваш боржник. Але чим я можу вам допомогти?
— Можете. Допоможіть мені зібрати яблука на дачі.
— З дитинства люблю цю роботу. Особливо в чужих садах.
І знову вона сміялася. І знову йому хотілося зупинити, затримати цю мить, що наповнювала темний куток цукрарні світлим затишком.
Потім вони їхали підвечірнім містом, яке скоро порожніло. Надмірно запруджене воно лише вдень, а ввечері на вулицях залишаються тільки таксисти, запізнілі п'янички і безпритульні собаки, що діловито ревізують урни зі сміттям. Коли під'їхали до старої п'ятиповерхівки над Латорицею, дівчина протяжно мовила:
— Ось я й дома.
Вона відчинила дверцята авто, але виходити не поспішала, наче згадувала дещо, про що забула сказати.
— У вашій машині пахне, як у лісі.
Він вийшов, відкрив багажник і обома руками витягнув букет. Коли простягав їй, букет затулив дівчину майже цілком. Вона зойкнула, наче глибоко вдихнула повітря. Серед квітів домінували крупні яскраво-жовті.
— Це топінамбур, — сказала дівчина, — по-нашому гарпічовка. Солодка картопля. Польові ласощі мого дитинства. Ви колись куштували?
— Ні. У вас знайдеться така велика ваза?
— У мене знайдеться глиняна діжечка, в якій кваситься на зиму капуста.
— Букет також можна засушити на зиму. Я бачив такий у старенької лікарки, яка розповіла мені про незнаного хлопчика.
Не відриваючи рук від букета, дівчина на прощання поворушила йому пальцями і пішла.
«Вона не поспішає — це добрий знак», — відмітив подумки.
Вологе повітря, настояне на хризантемах, приємно холодило його обличчя. І він теж нікуди не поспішав. Ніби теж був дома.
«Напевно, це від рому…»
«Чи не забагато на сьогодні солодкого?» — подумав він, коли з першими намерками прижеліпав Коля з тортом. Поклав на столик у дворі і, як дорослий, витер шапкою чоло. Торт було запаковано в прозору пластикову коробку. Шоколадні гори принадно тьмаріли під ліхтарем.
— Чому такий горбатий? — запитав він у малого. Просто, аби щось запитати.
Хлопець стояв із шапкою в руці і натужно вдивлявся в торт:
— Це не я. Чесне слово, я не відкривав коробку… Може, в дорозі згорбився. Знаєте, як автобус трясе…
— «Хвилі Дунаю». Може, це хвилі? Може, так і повинно бути? — вголос розмірковував чоловік.
Малий напружено мовчав.
— Ну, бувай, Колю, до завтра.
— Бувайте, дядьку Сашо. А з тортом що робити?
— Як що? З'їсти. Дрібними шматочками. І не забудь пригостити матір. Чи хто там ще в тебе є?
— Нікого. Сестра в інтернаті. Батько сидить. А мати не повірить, подумає, що я вкрав.
Дядько підняв пластикову кришку, відламав гілочку і вишкрябав на шоколадній глазурі «Колі від Саші». Хлопець захоплено дивився на його рухи.
— Дядьку Сашо, а звідки ви знаєте, що в мене вчора був день народження?
— Я все знаю, Колю. Вітаю і бажаю успіхів у навчанні і праці.
— Дякую. А що мені завтра робити?
— Знаєш стару жінку, що в парку збирає каштани?
— Бабу Лізу? Хто її не знає.
— У неї вдома ремонт. Відряджаєшся туди. Будеш їй у всьому помагати. Скажеш, що ти волонтер.
— Який я Волонтир? Я — Дзьобак.
— Та йди вже, хлопче, йди. Бачиш, охорона хвилюється. Як Дунай.
Коля слухняно повернувся і пішов, обережно тримаючи перед собою, як на таці, «Хвилі Дунаю».
— Салют, Маркізе.
— О, як гарно це звучить! Ну, хто, крім Лиса, ще пам'ятає це поганяло? Як радісно мені чути твій оксамитовий баритон.
— Не прибріхуйся. Можеш спокійно проводити уїк-енди в тому маленькому замку в Люксембурзі. Я дам розпорядження. До речі, весь час забуваю, де ти застряв — у Софії чи в Братиславі? Завжди плутаю ці міста…