— Тебе Щуром назвали через те, що ти їси різну гидоту?
— Це чіпси.
— Гидота і є. Ти ж маєш гроші, дай матері, нехай щось приготує.
— Ага, дам. Вона проп’є.
— Тоді піди до шкільної їдальні.
— Ремонтують. Ви думаєте, чому я у вас на роботі? Дах на школі протікає. Цілий вересень уроків не буде, — радісно пояснив і побіг показувати «Едушо».
Цукрарня дихнула лоскітним ароматом смаколиків, жебоніла приглушеними голосами. Вільних столиків не було, та йому махнули з дальнього кінця під темними дерев'яними колодами. Дівчина в джинсах і м'яких коротких чобітках, як у середньовічного менестреля. Спочатку він подумав, що це підкликають не його, але кликали таки його, і це була вона. Просто в іншому образі. Платиновий водограй волосся спадав на такого ж відтінку блузку, і цей обклад гарно окреслював матову засмагу шиїта обличчя. Та ще й зрадливий рум'янець підсвітив бронзу лиця. Йому здалося, що він теж ніяковіє.
— Бачу, сьогодні в Мукачеві солодкий день, — сказав, окидаючи поглядом духмяну залу.
— Тут кожен день солодкий, — сяйнула вона своєю фірмовою посмішкою. — Чи ви не чули, що в кризу солодкого їдять більше?
— Щоб життя не здавалося гірким?
— І це також. А крім того, втрачається вартісність грошей, і людям легше дозволяти собі маленькі задоволення. Під час кризи, до речі, частіше відвідують театри, концерти, виставки, більше купують книжок.
— Про книги я чув. А ви добре орієнтуєтесь у процесах. Класичний консультант.
— Я вже не консультант. Та, зрештою, ніколи й не була ним. Але не будемо про це. Як ваш незнаний?
— Хто?
— Так називають дітей з невідомим батьківством. Дітей нічиїх і нізвідки, — вона нахилилася до нього і продовжувала пошепки: — Знаєте, скільки дітей знаходять під парканами, на пустирищах і навіть у нужниках?! Віднедавна, як держава почала виплачувати матерям допомогу, їх поменшало. Але такі діти будуть завжди. Діти випадку, діти гріха, нерозділеного кохання… Сиротинців не меншає, ще й додатково відкривають будинки сімейного типу.
— Незнані, — сказав він задумливо. — Цікаве слово.
— Ну, слова — це ваш матеріал…
— Незнані, — ще раз повторив він. — Ніхто їх не хоче знати.
— Помиляєтесь. Ними навіть дуже цікавляться. І ви в тому числі…
Вона це сказала з легким докором. Підійшла офіціантка.
— Яке ви любите тістечко? — запитала його дівчина.
— «Хвилі Дунаю», — інших назв він просто не знав.
«Хвиль» тут не виявилося, і він згодився нате, що любила вона — «Тірамісо». Такі слова можуть запам'ятати тільки жінки.
— Я скористався вашою порадою і майже все дізнався про того хлопчика.
Дівчина знову наблизила своє обличчя і чітко, розміреними складами промовила:
— Ніколи ніхто не дізнається всього про цих дітей… Та й не треба, — тріпнула волоссям. На нього війнуло запахом живиці. Так пахне бурштинова соснова смола, розм'якла на сонці.
— Принесли тістечка. До них смакував чай із ромом.
— Ром — молоко піратів, — зауважив він, щоб зіскочити з теми. — Колись я плавав юнгою на маленькій шхуні і старі матроси вчили мене пити чай з ромом. Знаєте, як це буває? У прокуреній портовій таверні збирається матросня, щоб після місячної хитавиці спокійно посидіти собі до ранку. Замовляють чай із ромом. Відпивають з кухля ковток і доливають рому. Відпивають і знову доливають. І так до ранку.
Вона всміхнулася, і він пошкодував, що немає фотоапарата, щоб зупинити цю посмішку. Йому ще й ще хотілося смішити її.
— А зараз, як обіцяли, розповідайте мені про свою творчість, — попросила вона і склала, як учениця, на столі руки.
— Так, обіцяв, — непідроблено зітхнув він і неохоче почав: — Що ви знаєте про слово?
— Про яке слово? — стрепенулася.
— Про написане слово.
— Ну, я люблю читати. Читаю, відколи себе пам'ятаю.
— Читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, а виходить інше…
— Ви не схожі на письменника, — несподівано встромила дівчина.
— Чому? — без здивування запитав він.
— Я знаю трохи одного письменника. Він зовсім інакший. Він так дивиться, що ти, навіть не читаючи книг, віриш йому. Він говорить смішні речі, а в очах жура за весь світ.
— А я безжурний…
— Ні, не це. У ваших очах теж зачаєний смуток, але ще більше в них упевненості. Суворої впевненості. Як у гладіатора. Ви бачите лише те, що хочете бачити, відсікаючи непотрібне, зайве… Ви знаєте, що з вами було, що є і що з вами буде. А якщо не хоче бути, то ви зробите так, щоб було. Ви схиляєте людей своїм поглядом, тембром голосу. Кажете про слова… Слова не мають значення для таких людей, як ви… Я спостерігала за вами тоді, коли вас культурно відшив наш директор, і боялася, що від вашого погляду спалахнуть фіранки, а телефонна слухавка в руках розкришиться на пісок…
— І ви злякалися за свого директора?
— Ні, за вас. Я здогадалася, що це вам дуже потрібно і ви можете встряти в халепу.
— Так, письменники різні бувають, — промимрив він.
— А директора мені не шкода. За нього є кому подбати. Вона знову взялася за тістечко, збираючи довгими тонкими пальцями шоколадні крихти і підносячи їх до рота. На золотавому пушку над губою зачепилася крихітка, і йому кортіло обережно зняти її і піднести до своїх губ. Здавалося, навіть відчуває на язиці смак тієї окрушини. «Синичко, дай мені крихітку з твого дзьобика», — попросив подумки, а вголос промовив: