— З допомогою людей. Цукровим сиропом їм легше забити стільники, ніж нектаром із різнотрав'я, який треба шукати за кілометри від вулика. І тут індустрія. Шукайте мед, що різко пахне, не найкраще виглядає, найбільше зацукрений і найменше солодкий.
— Тобто все навпаки. Не як у людей.
— Тобто — все як у природи.
Він не розумів, чому в цьому містечку їздять на автомобілях. Причому густо, тісно, в три ряди. Таке враження, що ляльковий театр напхали залізяччям, яке гарчить, курить і рухається по кілька метрів за хвилину. Автомобілі випадали з органічного ансамблю міста, як чужорідні деталі. Душа міста верталася в рідні мури лише вночі і грілася в затишку під кулястими бароковими гронами ліхтарів.
Він ходив тут пішки. Ходив, не знаючи вулиць, сув'язі провулків та численних двориків, які тут називали дуфортами. Все тут було своє, і слова теж. І всі вулиці, якими б він не ходив, дивним чином вели його до стіни-панно з обчухраними кахлями. До околичного сиротинця.
— Доброго вечора. Не сподівався вже застати вас у такий час.
Консультант директора лячно скинула очі — двоє пухнастих джмеликів.
— Ви мене налякали. Я не почула, як ви увійшли.
Годинник ліг на розкладені папери.
— Оце так! — вигукнула вона.
— Ви пішли, а годинник лежав біля стільця. Я подумав, що ваш.
— Мамин подарунок. Я його дуже люблю, хоча це й стара модель. Не модна вже.
— Хіба гарні речі виходять з моди? Тим більше, коли вони тобі дорогі.
Вона хитнула головою:
— Ви сьогодні вже вдруге мене виручаєте.
— Пусте, — відмахнувся він. — Хоч якась тут користь від мене…
— Він не знав, що далі казати. І вона не знала.
— Ну ось, — нарешті розвів руками, — годинника вам повернув. Тепер час знову працює на вас. І водночас є нагода попрощатися перед від'їздом.
— Уже від'їжджаєте? — якось по-дитячому спитала вона.
— А що мені залишається? Ваш директор дав зрозуміти, що розраховувати на інформацію — безнадійна справа. Та й чекати довго я не маю часу. Доведеться брати якусь іншу тему. Шкода, але…
Вони дивилися одне на одного трішки збентежено, як завжди буває, коли затягується прощання малознайомих людей. Він прочитав на її пластиковому бейджі «Я. Синичка».
— Ви — Синичка. Ось і познайомились на прощання.
— Я Яніна Сергіївна.
— Це я можу забути. Я пам'ятатиму вас як Синичку.
Вона не знала, що відповісти. Це був добрий знак. І він знав, що вона скаже за хвилину. Не знав тільки, як це буде сформульовано.
— А може, не все так безнадійно, — почала вона. — Може, я чимось зможу допомогти. Хоча це не мої, звичайно, повноваження.
— На жодні повноваження ми не зазіхаємо. Читачів цікавить, як дитина потрапляє в сиротинець, як її всиновлюють. І все. На конкретному прикладі. Нам дали в МВС картку однієї типової особи. Щоб простежити біографію у зворотному напрямі. Я розумію: це клопоти, порпання в архіві. Але редакція в таких випадках іде на витрати. Ми готові заплатити.
— Заплатити? — запитально глянула йому в очі.
— Так, і доволі пристойну суму.
— Якщо питання ставиться так, то я допомагати вам не буду.
— Даруйте, наша справа запропонувати. Але якщо це справді складно, закриємо тему. Не хочеться наостанок псувати враження. Мені справді було приємно спілкуватися з вами.
Він кивнув, повернувся і швидко вийшов з кімнати. Пройшовши кроків десять коридором, почув, як двері прочинилися.
— Зачекайте. Як звати вашого хлопчика? — сухо запитала дівчина.
— Іван. Іван Неділик.
Вона стояла посеред напівтемного коридору, така світла й чужа на цьому казенному тлі у своїй сукні тілесного кольору. І це світло мідно-солом'яним волоссям, плечима, яблучками грудей, віолончельними стегнами і стрункими ногами ніби стікало додолу, на сірі бетонні плити. Він повільно спустився поглядом за цим живим серпанком і побачив лілові туфлі. І якийсь час нічого не чув, нічого не бачив.
— Я кажу — веселе прізвище, — нарешті долинув до нього її голос.
— Веселе, — згодився він.
— Спробую щось нарити.
— Я буду вам дуже вдячний.
— Це не обійдеться усною подякою. З вас тістечко в кафе «Едушо» і розповідь про вашу письменницьку роботу. Влаштовує?
— Цілком, — сказав з вимученою бадьорістю. А сам подумав: «Краще б я подарував тобі кафе замість цієї розповіді».
Вона пішла, не попрощавшись. І це теж було добрим знаком. Підбори зацокали по плитах із якоюсь стальною ніжністю. Кожен звук той відлунював у його скронях. І лілові туфельки танцювали в його зіницях.
«Хлопчику, як тебе звати?» Цей оксамит вологих очей, цей тонко різьблений носик, повнявий овал губ, ці вушка, як квітки лілії… Ось звідки незрозумілий потяг до цієї дівчини з першої їх зустрічі.
…І цей голос, що ніби сам себе слухає, сам собі радіє: «Як тебе звати, хлопчику?»