Решту ночи ми провели в такому стані крайньої болісти, і тілесної і духовної, що годі й помислити. Нарешті заблиснув ранок шістнадцятого, і ми жадливо шукали на обрії хоч якої надії — все марне. Море було таке саме лагідне, і та сама довга хвиля із півночи, як учора. Це вже шостий день ми не заживали ні питва, ні їжі — крім отієї пляшки портвейну — а очевидно було, що недовго здоліємо витримати, коли не добудем чогось. Я не бачив доти ніколи, і волію довіку не бачити таких до безмір’я виснажених людських істот, як Пітерс та Август. Коли б я зустрів їх отаких на березі, зроду б і в думці собі не поклав, що колись їх бачив. Обличчя їм цілковито змінилися у своєму складі, так що я негоден був вірити, що це справді ті самі люди, що це з ними я пробував у гурті всього кількоро днів тому.
Паркер, хоч він і звівся страшенно і так ослаб, що не міг уже й голови підвести із грудей, не підупав так сильно, як ті двоє. Він приймав муки з великою терпеливістю, не нарікав ні навіщо і силився й нам надихнути надію — всіма способами, які лиш міг надумати. Що до мене, то я, дарма що був при початку мандрівки слабий, та й зроду тендітної стати, а страждав не так, як вони — не так спав на тілі і зберіг сили мислення в дивній мірі; тимчасом інші зовсім ослабли на розум і, здавалося, повернулись знов у дитинство: все безглуздо скалили зуби в ідіотичних ухмилках та лепетали без краю дурними загальниками. Що-правда, часами вони немов відживали раптом, наче надхнені зразу свідомістю свого становища; тоді, у хвилевім просвітку сили, вони схоплювались на ноги і на короткий час заводили мову про свою майбутність, способом зовсім розумним, хоч і повним безкрайнього одчаю. А в тім, річ можлива, що мої товариші мали ту саму думку про себе, що й я про них; може й я мимохіть завинив такими ж причудами та безглуздям — це таке діло, що годі його рішити.
Десь опівдні Паркер сказав, що бачить з лівого борту землю; я насилу вдержав його, не давши стрибнути в море та плавцем добиватись до неї. Пітерс та Август не звернули уваги на його слова ― видимо заглиблені в понурі якісь міркування. Поглянувши, де він показував, я не міг назорити ні найменших признак Землі — що-правда, я надто добре знав нашу віддаленість від будь-яких берегів, щоб піддатись такій надії. Але довго я мусив гаятись, поки довів таки Паркерові його помилку. Тоді він залився буйними слізьми, ридаючи, як мале дитя; щось дві або три години лементував він на голос та хлипав, поки, знесилившись, заснув як убитий.
Пітерс та Август безуспішне пробували ковтати шматочки шкіри. Я порадив їх, щоб жували та геть випльовували, та вони занадто охляли, щоб прийняти мою пораду. Я сам час від часу брався жувати шкіру і мені наче легшало. Найбільше я мучився спрагою; тільки те й не дало мені випити морської води, що я пам’ятав страшні наслідки, які бували з цього іншим в такому самому становищі.
Отак наступив і день, і я раптом побачив на сході парус — з лівого борту, вперед. Це мусило бути велике судно; ішло воно мало не впрост на нас, на віддалі десь у дванадцять чи п’ятнадцять миль. З товаришів моїх ніхто ще його не бачив, а я поки повздержувавсь щось їм казати, щоб не зазнали знов розчарування. Нарешті, коли корабель наблизивсь, я роздивився, що він простує таки до нас; роздивився легкі паруси його, повні вітром. Я негоден був далі стримуватись і показав його своїм страдникам-товаришам. Вони зірвалися притьмом на ноги і знову пустилися в незвичайні вияви радости, плачучи, сміючись ідіотським сміхом, стрибаючи й витанцьовуючи геть по всій палубі; вони то молилися, то розливалися у закляттях. Їх поведінка вплинула зразу й на мене — враз із тим, що я вважав за певну надію на порятунок: я негоден був здержатись і приєднався до них; я дав хід поривам свого захвату та вдячности, і упав, і качався по палубі, і плескав у долоні, кричав, і інакші чинив божевілля, поки раптом опам’ятавсь — іще раз у крайності людського горя й одчаю — побачивши, що судно враз повернуло до нас кормою та й пішло у зовсім противний бік проти того, як я його вперше побачив.
Не зразу я зумів переконати товаришів, що він таки справді стався, цей гіркий поворот нашої долі. На всі мої доводи вони відповідали такими жестами й поглядами, що, мовляв, не дадуться мені на такий обман. Найбільше вразила мене поведінка Августа. Що я йому не робив, не казав, він таки далі правив, що дивись, корабель хутко підійде до нас; що треба ладнатися переходити на його борт. Побіч нашого брига плавала якась деревина, а він запевняв, що це бот за нами, і силкувався стрибнути в нього; серце мені розривалося, так він кричав і вив, коли я силоміць не давав йому кинутись таким способом в море.
Утишившися трохи, ми зорили далі за тим кораблем, поки він зовсім щез нам з очей — година зробилася хмарна, потягнув легкий бриз. Коли той корабель остаточно зник, Паркер раптом повернувся до мене з таким виразом на лиці, що я весь затремтів. На цей раз він мав такий свідомий вигляд, що перед тим я не бачив такого, і заким він рухнув губами, серце уже підказало мені його мову. Він коротко висловив гадку, що один із нас мусить померти, щоб піддержати існування інших.
Я вже колись роздумував над можливістю, що ми прийдемо до цього страшного останнього краю, і тайно поклав собі віддатися краще смерті в будь-якій її формі, будь-яких обставинах, ніж допуститися такого способу. В жодній мірі не послабив цієї ухвали і теперішній прикрий голод, що ним я так страждав. Пітерс та Август не чули обоє поданої пропозиції. Отож, я одвів Паркера на бік і, в думках вимолюючи собі сили одхилити його від затіяного жахливого діла, довго його умовляв, благав його скільки міг, заклинав усім, що він мав святого, доводив усякими доводами, що їх подавала мені скрайність випадку — все для того, щоб він покинув цю гадку та не казав за неї нікому з тих двох.
Він слухав мене без єдиної спроби заперечити мої доводи, і я вже взяв був надію переконати його. Та скоро я закінчив свою мову, він одказав мені, що все це, він знає гаразд, справедливо, що вдаватися до такого способу, це найстрашніший рішенець, на який лиш може піти людський розум, але що він терпів уже так довго, скільки може витримати людська натура; що так ми мусимо згинути всі, а смерть одного з нас — можливо, а навіть запевне — порятує, кінець-кінцем, усіх інших. Він іще додав, щоб я не завдавав собі даремне клопоту, намагаючись одхилити його від цієї думки, бо він твердо рішивсь на це, іще перед тим, як побачив оце корабель: тільки того корабля поява не дала йому заявити про це раніш.
Тоді я узявся просити його, коли він не хоче таки одкинутись свого наміру, щоб принаймні заждав з ним до завтрого — може тимчасом яке судно прийде на наш порятунок; знов повторив усі доводи, які тільки зміг надумати та уважав за придатні на його грубу вдачу. Він одказав, що мовчав і так аж до крайньої можливої хвилі; що він далі не може тривати без якоїсь поживи; що назавтра цей намір його уже б запізнився — принаймні, для нього самого.
Побачивши, що лагідною мовою не зрушу його в жодний спосіб, я узявся інакших заходів і сказав, щоб він мався на тямі —що я менше, ніж інший хто, потерпів від наших бід; що я, таким чином, здоровіший і дужчий зараз, ніж він сам, чи там Пітерс із Августом — словом, що я маю змогу, коли б тільки зайшла потреба, силоміць повернути на своє; що коли б він спробував якось удатись до інших із своїми кривавими, людожерними замірами, я не вагатимусь кинути його в море. Тут він зразу вхопив мене за горло і, витягши ножа, даремне силився вгородити мені в живіт; правда, єдине що крайнє виснаження не дало йому доконати це люте діло.
Тимчасом, дійшовши найвищої точки гніву, я загнав його на обочину брига і зовсім готовий був перекинути через борт. Від цієї долі його врятувало, одначе, те, що до нашого спору вступився Пітерс; він підійшов і порізнив нас, питаючись причини цього замішання. Паркер сказав йому все, заким я спромігся знайти якісь засоби попередити його.
Ефект від цих його слів видався ще страшніший, ніж я сподівався. Обоє, Август та Пітерс, як видно, віддавна плекали тайцем ту саму жахливу гадку, тільки що Паркер перший її зголосив; вони приєдналися у цій гадці до нього і стояли на тім, щоб негайно її справдити. Я сподівався, що з них обох хоч один збереже іще досить розумової сили, щоб опертися разом зі мною всякій спробі вчинити страшливу цю річ; а з чиєюсь поміччю я б не боявся нічого — я спромігся б тоді запобігти злочинству. Розчарувавшись у цих сподіваннях, я доконче мусив тепер подумати про свою власну безпечність, бо з дальшого мого опирання ці люди, в страшному їх стані, могли б узяти собі достатній привід, щоб мене саме й виключити із чесної гри в тій трагедії, що так скоро, я знав, мала початись. Я сказав їм, що волію скоритися, тільки просив заждати яку годину: може тимчасом розвіється якось туман, що обсів нас, а тоді, річ можлива, ми побачимо знову отой корабель, що являвся нам. З превеликими труднощами добивсь я від них обіцянки так довго пережидати; і, як я й прочував, скоро повіяв бриз, туман розійшовся, коли ще не минуло й години, і не видко було жодного корабля. Ми налагодились тягти жеребки.
З великою нехіттю зостановляюся на страшливій сцені, що настала потому; цю сцену, в найменших її подробицях, ніякі наступні події не змогли мені ні найменше загладити в пам’яті; строгий спогад її загірчатиме й далі кожну мить мого існування. Дозвольте ж мені перейти цю частину моєї повісти так поспішно, як тільки може дозволити природа описуваних подій. Для зловісної нашої лотереї, де кожен із нас мусив випробувати свій талан, ми не змогли надумати іншого способу, тільки на палічки. Ми поробили маленькі скіпки, підходящі для цього; ухвалено, що я маю держати їх. Я відійшов на один бік судна, а безталанне моє товариство стало на другому боці, до мене спиною. Найприкрішу гризоту, яку лиш зазнав я тоді, в якусь мить цієї страшної драми, я пережив під оцю саме хвилю, як лагодив жеребки. Небагато випадає людині таких обставин, де б вона не відчувала як-найглибшого інтересу в захованні свого життя; цей інтерес що-хвилі зростає в мірі того, як слабне сполука, що нею життя це тримається. Але ж саме тепер мовчазна, сувора і певна природа справи, що нею я був занятий (так одмінна від буйних тривог підчас шторму та ступневого зближання голодних мук), дозволяла мені розмислитись над невеликими шансами врятуватися від найжахнішої смерти — смерти, що мала служити найжахнішому ділу; і найменша часточка тієї енергії, що так довго мене піддержувала, геть одлетіла зразу, мов пушина під подихом вітру, лишивши мене безпомічною жертвою ганебного, ницого страху. Спершу я навіть не міг зібратись на силу, щоб витягти та підладнати як слід скіпки: пальці мене не слухались, а коліна мої вибивали незможний дріб. Мислі перебігали тисячу як-найбезглуздіших планів — таких, що дали б мені змогу відзволитись від участи в цій потворній грі. Я гадав був упасти навколішки перед моїм товариством і благати, щоб увільнили мене від цього уділу; кинутись раптом на них і, убивши когось, скасувати цим жеребкування ― словом, я думав про всяке, аби не про те, що мусив оце робити. Нарешті, згаявши довгий час в отакім безглузді, я очутивсь від голосу Паркера; він казав мені увільнити їх скорше від страшної непевности. Навіть і тут іще я не міг себе змусити підрихтувати зразу скіпки, а все обмисляв усякі способи обдурити якого товариша, щоб витяг коротшу скіпку — бо так ми рішили, що хто потягне найкоротшу із чотирьох, мусить померти заради інших. Перш ніж судити мене за таку безсердечність, хай попробують стати в таке достоту становище, яке мені випало під той час.
Врешті гаятись далі стало вже ніяк, і серце мені виривалось затого з грудей, коли я підходив до баку, де чекало на мене товариство. Я простягнув до них із скіпками руку, і Пітерс зразу потяг. Він був вільний — бо його, принаймні, не була найкоротша! — отже, явився іще один шанс проти мого порятунку Я зібрав усі свої сили і подав жеребки Августові. Він теж потяг не вагаючись: він так саме був вільний; і тепер, чи померти я мушу чи жити, шанси стали достоту рівні. В цю мить лютість тигра сповнила мої груди; я відчув до свого бідолашного побратима в нещасті, Паркера, чисто диявольську, жагучу ненависть Але чуття це тривало недовго; і нарешті, обнятий конвульсивний тремтінням, заплющивши очі, я простяг до нього дві скіпки — ті, що єдине лишились. Минуло хвилин десь п’ять, перше ніж він здобувся на силу витягти жереб, і за весь цей час такої непевности, що серце мені геть заникало од неї, я ні на жодну мить не розплющив очі. І от, один жеребок нагло вийнято із моєї руки. Доля наша рішилася, але я не знав, за мене чи проти мене. Ніхто не мовив єдиного слова, а я все не важивсь себе запевнити, глянувши на жеребок у своїй руці. Врешті Пітерс узяв мене за руку, змусивши глянути вгору, і я зразу побачив з Паркерового обличчя, що я безпечний, що йому судилась ця мука. Дух мені заняло! ― я упав непритомний долі.
Я очутився із свого омління саме вчас, щоб побачити, як ця трагедія завершилася смертю того, хто був найбільшим у ній причинцем. Він ніяк не пручався, і Пітерс заколов його в спину, так що той упав зразу мертвий. Не повинен описувати страшливий бенкет, що настав потому. Такі речі можна лиш мислити, а слова тут нездольні переконати мисль витонченим жахом своєї реальности. Одне лиш скажу: утишивши до певної міри шалений голод, що мордував нас, кров’ю нашої жертви, ми, по загальній згоді, геть відтяли руки, ноги та голову, покидавши їх, разом з нутрощами, у море; решту тіла ми жерли шматками, протягом чотирьох незабутніх довіку днів — сімнадцятого, вісімнадцятого, дев’ятнадцятого та двадцятого.
Дев’ятнадцятого перепав буйний дощ; він тривав п’ятнадцять чи двадцять хвилин, і ми спромоглися зібрати трохи води — у простиню, що її виловили граблями з кабіни зразу по штормі. Води було, всього на все, не більше як півгалона; але й цей скупий пай підкріпив нас відносною силою та надією.
Двадцять першого ми знову дійшли до скруту. Година стояла тепла й погожа, як і давніш, з туманами час від часу та легкими бризами, звичайно з Норду на Вест.
Двадцять другого, коли ми сиділи тісним гуртом, роздумуючи над плачевним нашим становищем, раптом мені промайнула гадка, що надхнула мене ясним сяйвом надії. Я пригадав, що коли ми зрізали носову мачту, Пітерс, стоявши на навітренних русленях, дав був мені одну із сокир, щоб я сховав її десь на надійне місце; за кільки хвилин перед тим, як останній великий вал ударив на бриг і затопив його, я одніс, як пригадав тепер, цю сокиру на бак та й поклав на одну із койок при лівому борті. Я надумав тепер, що ми зможем, добувшись цієї сокири, прорубати палубу над коморою і таким способом легко розжитися харчю.
Коли я переказав цей план товаришам, вони видали слабий поклик радости, і ми зразу направились до баку. Спускатись сюди куди тяжче було, ніж у кабіну, бо отвір був багато менший; згадаймо, що цілий звязок палуби круг капітанського люку, при вході в кабіну, знесло геть водою, а вхід до баку—: це був простий на три квадратові фути люк:—лишивсь непошкоджений. Проте, я не вагався пуститись наниз і, обвязавшись за поперек линвою, як це робилось давніш, відважно ринув у середину, ногами вперед, хутко добрався до койки та й нашукав там зразу сокиру. Цю знахідку ми повітали з захватом радости й тріумфу, а що вона нам так легко випала, це взято за віщий знак кінцевого нашого порятунку.
Ми почали рубати палубу з усім завзяттям воскреслої знов надії; я та Пітерс бралися до сокири в чергу, бо Августові поранена рука не дозволяла нічим запомогти нас. Одначе, ми так знемощіли, що заледве спроможні були вистояти на ногах без опори, отже й робили без відпочинку не більше хвилину чи дві; скоро нам стало видно, що багато довгих годин потребуємо, щоб доконати це діло, тоб-то зробити достатній виріз для вільного доступу до комори. Та нас не збентежило це міркування і, робивши всю ніч під місячним світлом, двадцять третього на світанку ми довершили таки cвоє діло.
Тепер Пітерс заявив охоту пуститись у воду; наготувавшися, як давніш, він поринув і хутко вернувся, винісши із собою маленький глек; на превелику нам радість, в ньому знайшлося повно маслин. Попаювавши їх між собою, ми взялися жадібно їх уминати, а тоді знов пустили Пітерса наниз. На цей раз йому пощастило понад усякі наші сподіванки: він зразу вернувся із здоровим свинячим окостом га пляшкою Мадери. Вина ми випили кожен потроху, на досвіді переконавшися згубних наслідків неповздержного пиття. Шинка, за вийнятком двох яких фунтів коло самої кістки, не годилась уже на харч, наскрізь пройшовши солоною водою. Що догідне було, ми поділили на гурт. Пітерс та Август не в силі були вгамувати свій апетит та й убрали свій пай одразу; я ж повівся обачніше, ївши малими частками, бо опасувався спраги — а вона, я знав певне, конче мала настати. Ми віддихнули тепер хоч на час від нестерпно суворих страждань.
Опівдні, трохи підправившись та посвіживши, ми знов заходились вишукувати поживу. Пітерс та я пускались у воду по черзі, поки аж сонце зайшло, і все з більшим чи меншим поспіхом. За цей час пощастило визбирати четверо менших глечиків із маслинами, другий окіст, сулію, де знайшлося галонів із троє чудесної Мадери, а що нас найбільше втішило, малу ґалліпаґську черепаху — капітан Барнард, коли «Ґрампус» відходив у море, узяв їх кільки на борт із шхуни «Мері Пітс», що саме вернула до порту з тюленячих ловів у Тихому океані.
В дальшому ході цієї повісти я матиму часту нагоду згадувати цю породу черепах. Вона, як відомо більшості моїх читачів, живе, головне, на групі так званих Ґалліпаґських островів; а власне, саме острови ведуть свою назву від цієї тварини — еспанське слово «Ґалліпаґо» означає прісноводну черепаху. За стать їхню та поведінку часом звуть їх іще й слоновими черепахами. Часто вони досягають величезних розмірів. Я сам бачив нераз таких, що заважили б від 120 до 150 фунтів 4, хоча й не пригадую, щоб який мореплавець згадував важчі, як на 80 фунтів. Стать вони мають чудну, скажу навіть гидку. Ступають дуже поволі, мірно і тяжко, тіло своє несуть десь на фут від землі. Шия їм довга і вельми тонка: звичайна довжина — од вісімнадцяти дюймів до двох футів, а я вбив одну таку, що мала від рамена по край голови цілих три фути і десять дюймів. Голова дивовижно подібна на зміїну. Вони можуть існувати без їжі неймовірно довго: є приклади, що їх кидали в трюм, і вони там лежали без ніякої поживи по два роки — іще й по цім часі виглядали такими ж гладкими, в такім самім добрім порядку, як при початкові, коли їх туди вкинуто. Однією своєю властивістю ці черепахи схожі на дромадерів, пустельних верблюдів. Вони мають при основі шиї такий міхур, де носять собі повсякчасний запас води. Бувало таке, що їх убивано після того, як вони роками не мали ніякої поживи, і знаходжувано в цих міхурах по цілих три галони доброї погожої води. Живиться ця твар найбільше дикою петрушкою та селерою, портулаком та морською солянкою, колючою грушею; від цієї останньої рослини вони гладшають на диво, і на схилах при березі, де натрапляють цих черепах, звичайно знаходять багато й колючої груші. Їжа з них прегарна і надзвичайно тривна; певна річ, що вони врятували життя тисячам моряків иа китових ловах та на інших промислах у Тихому океані.
Котору черепаху нам пощастило виловити з комори, то вона не дуже була велика — вагою, либонь, на шістдесят п’ять чи сімдесят фунтів. Це була самка, і в прегарнім порядку, надзвичайно сита; в міхурі вона мала понад кварту чистої солодкої води. Нам це був справжній скарб; і одностайно павши навколішки, ми вознесли за цю вчасну поміч гарячу подяку Всемилостивій Долі.
Тяжко нам прийшлось видобувати цю черепаху з прорізу — пручалась вона страшенно, а силу мала — навдивовижу. Вона затого вже й виприснула з Пітерсових рук і за малим не шурнула назад у воду, аж тут Авґуст запетлював її за шию линвою із затяжним узлом та й придержав так, поки я скочив у проріз побіч Пітерса та поміг скинути її нагору.
Воду із міхура ми акуратно зцідили в той глек, що його, як я згадував, виловили давніш із кабіни. Закінчивши це діло, ми одбили від пляшки шийку, так що вона стала нам як за склянку — там зміщалась неповна ⅛ пінти. Тоді випили кожен цю мірку, ухваливши надалі взяти її за денний пай та й обмежуватись на цьому, поки стане запасу.
Останні два-три дні година стояла гарна, дощів не було; постіль, добута з кабіни, і наша одежа за цей час цілком висохли, так що ми зночували цю ніч (двадцять третього) проти звичайного зовсім вигідно, утішаючись мирним спочивком по щедрій вечері з маслин та шинки — ще й з малою порцією вина. Опасуючись, щоб уночі з нашого припасу не опинилося щось за бортом, бо коли б ще не знявся бриз, ми прив’язали все, як могли, до уламків коливороту. Черепаху нашу, що її ми хотіли зберегти як-найдовше живою, перекинули навзнак, ще я прив’язали старанно.
24 липня. Цей ранок побачив нас надзвичайно підсиленими — і духом і тілом. Ми пробували і досі в погубнім становищі, не знаючи, де ми є, хоч і певне, що дуже далеко від якоїсь землі; мали запас поживности, що міг нас піддержати два яких тижні, і то при найбільшій ощадності; води не було майже зовсім; ми блукали десь океаном, примхою кожної хвилі, кожного подуву, на найблагішій у світі окрушині корабля — і все-таки, безконечно жахливіші напасті й небезпеки, що од них врятувалися ми так недавно і так чудесно, змушували нас дивитись на те, що ми мали тепер, як на звичайну собі, може трохи прикрішу невигоду: — отак людям відносні і благо, і зло.
На світанні ми лагодились відновити розшуки у коморі, коли раптом полив буйний дощ, з невеликим громом, і ми заходилися замість того запасати води, орудуючи тою самою простинею, що її уживали на це й раніш. Інакше нам ніяк було збирати воду, як тільки в розгорнуту простиню — а в середину клали бляху із носових русленів. Таким чином, вода стікала в середину, а звідти просочувалась у глечик. Отак ми набрали мало не повний глек, аж тут із півночи надійшов дужий шквал і змусив нас перестати, бо судно почало знов хитати так сильно, що ми не могли вистояти на ногах. Тоді ми перебрались наперед і, накріпко прив’язавшися, як давніш, до уламків коливороту, вижидали, що буде далі — куди спокійніше, ніж можна було б передбачати чи уявляти собі можливим у подібних обставинах. На полуднє вітер зміцнів уже в добрий бриз, як на два рифи, а вночі виріс в навальний шторм, із величезною хвилею. Але досвід навчив нас найліпшого способу, як впоряджати прив’язь, і ми витривали цю понуро-буряну ніч досить безпечне, дарма що мало не кожної хвилі нас проймало наскрізь водою і що-кожної хвилі ми опасувались опинитися за бортом. На щастя, стояла така тепла година, що вода нам радше приємна була.
25 липня. Шторм цього ранку упав до сили десятивузлового бризу, а заразом змаліла і хвиля, так що ми змогли держатись на палубі сухо. Але ж, на великий нам жаль, виявилось, що два глечики із маслиною і всю шинку змило за борт, хоч як ми старанно їх прикріпили. Ми рішили не вбивати зразу черепаху і вдовольнилися поки сніданком із кількох маслин та на кожного міркою води; ми змішали її вполовину з вином, і ця сумісь неначе дала нам велику підмогу й полегкість, без того болісного оп’яніння, що до нього приводило чисте вино. Хвиля й досі ходила занадто буйна, щоб відновити розшуки за поживністю у коморі. Кільки речей, таких, що були нам тепер ні до чого, протягом дня виплеснуло із отвору та й змило зразу за борт. Ми помітили також, що судно тепер дужче лягало на бік, ніж коли перед тим, так що без прив’язи ми не могли стояти ні хвилі. Тим-то день нам минув похмуро і тяжко. Ополудні сонце стояло нам майже над головою; ми певні були, що довготривала зміна північних та північно-західніх вітрів занесла нас десь близько екватора. Над вечір угляділи кільки акул і трохи стривожились тим, як сміливо одна, величезна; до нас підпливала. Раз, коли палуба наша похилилася глибоко в воду, ця потвора наскочила впрост на нас, помотавшися деякий час над самим люком кабіни і хвостом сильно ударивши Пітерса. Великий вал одметнув її врешті за борт, на велику нам полегкість. Коли б тиха година, ми легко змогли б уловити її.
26 липня. На ранок вітер зовсім ущух, і море не так бурхало, так що ми зважились. відновити розшуки у коморі. Тяжко труждавшись цілісінький день, допевнилися, що звідси нам нічого вже сподіватись, бо перебірки коло комори за ніч геть потрощило, а всі речі знесло у трюм. Можна собі уявити, яким одчаєм сповнило нас це відкриття.
27 липня. Море тихе; легенький вітер, усе таки з півночи й заходу. Ополудні сонце взяло припікати, і ми заходились сушити одежу. Дуже нам помогло від спраги, та й так було вельми приємно, скупатися в морі; але мусили стерегтись непомалу акул — за день бачили кількох, як вони плавали навколо брига.
28 липня. Година триває добра. Бриг почав так хилитися на бік, що ми полякались: він може обернутися зовсім, дном догори. Наладились, як могли, про таку нагоду, прив’язавши черепаху, кухоль з водою та два останні глечики із маслинами як-найдальше на навітренний бік, за бортом, понижче ґрот-русленів. Море тихе весь день, вітру майже немає.
29 липня. Така сама година. У Августа починають з’являтись ознаки, ніби в пораненій руці прикинулася ґанґрена. Він скаржиться на сонливість та сильну спрагу, але гострого болю немає. Нічим йому помогти: тільки протерли рани, трохи взявши оцту з маслин, а з цього ніякої пільги мов би й не вийшло. Годили йому, як могли; втроє збільшили порцію води.
30 липня. Безмірно палючий день без найменшого вітру. Увесь час перед полуднем попід самим судном кружляла величезна акула. Кільки разів силкувались зловити її у сіло; нічого не вийшло. Августові погіршало, він навіч згасає — що від ран, що від поганої харчи. Все проситься вибавити від мук; нічого не хоче, тільки померти. Цього вечора поїли останні маслини, а вода у кухлі так загнила, що годі було ковтнути, недодавши вина. Рішили вранці убити черепаху.
31 липня. Після тривожної, надмірно утомної ночи — через становище нашого брига — взялися бити та розбирати черепаху. Вона, як виявилось, куди менша, ніж ми гадали, хоч і в доброму тілі — всього в ній їстива фунтів на десять, не більше. Щоб розтягти як-найдовше пай, ми порізали її тонкими кавалками і напакували в три глечики з-під маслин, що лишались у нас, та у винну пляшку (все це ми зберігали); тоді налили оцтом із маслин. Таким чином запасли фунтів три черепахи, з тим щоб не займати їх, поки з’їмо решту. Ухвалили обмежитись на чотири унції м’яса денно; отже, хватить на тринадцять день. Уже сутеніло, коли випала сильна злива, з великим громом та блискавкою, але перейшла так хутко, що ми встигли набрати всього з пів-пінти. По загальній згоді віддали все це Августові — йому, видно, приходить край. Він пив з простині, в мірі того, як дощ наповняв її — лежав, а ми тримали над ним простиню так, щоб вода стікала йому просто в рот: у нас не лишилось на воду ніякого посуду, хіба що прийшлось би випорожнити сулію з вином або кухоль із застояною водою. Коли б довший дощ, ми б так і зробили.
Страдник наш не зажив, як видно, великої пільги з пиття. Рука йому вся зчорніла, від пучки аж до плеча; ноги стали як лід. Кожної хвилі, чекали ми, душу зідхне. Змарнів він страшенно; так сильно, що, мавши ваги, при виході із Нантукету, сто двадцять сім фунтів, тепер найбільше заважив би сорок чи п’ятдесят. Очі йому запали глибоко попід лоб, так що стали заледве видні, шкіра на лицях обвисла так сильно, що жувати щось, навіть рідке що ковтнути, він спромагається із великим трудом.
1 серпня. Така сама ясна година, тяжко пекуче сонце. Страшенно мучились спрагою, бо вода у кухлі зовсім уже загнила і вся кишить червою. Ми однаково примудрились глитати її, помішавши з вином — але спрагу свою мало цим утишили. Більше нам помоглось від купання в морі; та користатися ним можна було дуже зрідка, бо акули од нас не відходили. Тепер зовсім ясно стало, що Августові вже немає ради; він очевидно вмирав. Нічим було полегшити муки — а мучився, видно, дуже. О дванадцятій він в тяжких корчах сконав, не сказавши ні слова протягом багатьох годин. Його смерть ми відчули, як зловісне знаменування; так вона нас вразила, що весь день ми просиділи непорушно при трупі — тільки пошепки перемовлялися між собою. Вже споночіло, і тоді аж, перегодя, ми набралися духу встати і кинути тіло за борт. В цей час воно стало гидке без міри і так зогнило, що коли Пітерс спробував був підняти його, ціла нога лишилась йому в оберемку. А як гниль ця хлюпнула в воду при боці судна, фосфоричний блиск довкола трупа появив нам восьмеро, а чи семеро здоровезних акул; ляскіт їхніх жахних зубів, коли вони розтягали на шмаття свою жертву, чути мабуть було на милю кругом. На цей постук ми скулились у ніщо — міри не стало нашому жахові!
2 серпня. Та сама грізно-спокійна і палюча година. Світанок застав нас у жалюгіднім упадку душевнім і безсиллі тілесному. Вода в кухлі ніяк уже не годиться, ставши густою, мов желятина, масою: сама лиш огидна черва та слизота. Ми викинули її геть: кухоль добре змили у морі, а тоді налили туди трохи оцту, взявши з пляшок із засоленою черепахою. Спрагу годі уже стерпіти; ми даремне зусилювались вгамувати її вином — воно, як здається, піддає тільки жару в огонь і тяжко п’янить нас. Були спробували утишити свої страждання суміссю із вина та морської води; але від того нас зразу взяло на таку блювоту, що ми вже ніколи не поновляли цієї спроби. Через цілий день пильне вичікували нагоди скупатись, але марна річ: наше судно тепер просто-таки звідусіль облягли акули. Це, безперечно, ті самі потвори, що пожерли той вечір тіло бідолашного нашого товариша, а тепер що-мить дожидають на другий подібний бенкет. Це нам навіяло жаль, безмірно гіркий, сповнило нас такими гнітючими, тужливими передчуттями. Нам було невимовно легшало від купання, і геть утеряти цю пільгу, ще й страшним таким способом, — ми не могли цього стерпіти. Сказать і те, ми зовсім свідомі були й безпосередньої від них небезпеки, бо це ж оступись чи неладно рухнись, та й мусив би враз опинитись у власті цієї зажерливої твари: вони кидались часто просто на нас, спливаючи на підвітренний борт. Ми не могли їх сполохати ні криком, ані якими стараннями; коли Пітерс навіть ударив одну, найбільшу, сокирою і сильно поранив її, вона все-таки далі напосідалась на нас. Під вечірню сутінь насунула була хмара, та, на велике нам горе, не розійшлась дощем. Ледве чи можна собі уявити, як ми терзалися під цей час спрагою. Ніч поминула безсонно, через це та іще через страх наш перед акулами.
3 серпня. Жодного просвітку; а тимчасом бриг де-далі лягає все дужче на бік, так що по палубі уже зовсім не можна ходити. Клопоталися із вином та черепашим м’ясом, прив’язувавши їх так, щоб не згубити, коли б бриг перекинувся дном догори. Добули з носових русленів два здорові костилі і сокирою повбивали їх у навітренний борт, на два фути від води; це вийшло не дуже далеко від кіля, бо ми лежимо вже майже на бімсах. До цих костилів дов’язали нашу харч: тут буде певніше, ніж на давньому місці під русленями. Через цілий день жаждувалн нестерпимо — купатися ніяк було через акули, що не лишали нас ні на мить. Спати несила.
4 серпня. Десь недалеко перед світом помітили, що судно обертається сторч; підхватилися, щоб не сприснути в море. Спершу рух був повільний, ступневий, і ми добре управлялися плазувати вище, до навітренного борту, тим що подбали загодя протягти мотузки від костилів, де висіла наша харч. Але ми недобре розрахували прискорення руху, бо він став згодом занадто нагальний, щоб іти з ним улад; і перше ніж ми розібрали, що сталося, нас уже кинуло скаженим ривком у море — там ми заметалися кільки сажнів під поверхнею, а над нами зразу устав величезний вал.
Пішовши під воду, я мусив пустити з рук той мотуз, що за нього тримавсь і, почувши себе якраз під судном, в цілковитій знемозі, сливе й не боровся уже за життя, готовий за кільки секунд померти. Але й тут обманивсь, не взявши на увагу природну віддачу судна на навітренний бік. Пруд води, що пішов нагору, коли судно одхитнулось частково назад, виніс мене на поверхню іще хуткіш, ніж перед тим метнуло мене під воду. Опинившися нагорі, я побачив себе ярдів на двадцять від судна, оскільки можна було судити. Лежало воно сторч кілем, шалено гойдаючись з боку на бік, а море кругом бурувало і бралось вирами. Пітерса я не розглядів і сліду. Кільки футів од мене плавала бочка з олію, а кругом манячили всякі інші речі із брига.
Найбільше боявсь я тепер акул, знавши гаразд, що вони тут поблизу. Щоб не дати їм, скільки мога, підпливти до мене, я, пливучи до брига, сильно бив по воді обома руками й ногами, збуривши цілу піняву стіну. Я певен, що цьому саме способові, хоч який він є простий, я завдячував свій порятунок тоді; море навколо брига, якраз перед тим, що він обернувся, так кишіло цими страховищами, що деякі з них мусили бути, і справді були коло мене ось-ось, поки я добиравсь до судна. Але якось таки — це мені дуже щастило — я безпечне доплив до борту нашого брига, правда, такий знеможений величезним напруженням, що ніяк не знайшовся б на силу вибратись, угору, як би не вчасна поміч від Пітерса. Він, на велику мені полегкість, якраз появивсь, злізши на кіль із противного боку, і кинув мені кінець мотуза — одного із тих, що були прив’язані до костилів.