Заледве відбігши дії небезпеки, нашу увагу звернула на себе страшна неминучість другої — голодування. Весь наш припас змило за борт, хоч як ми пильне його прив’язали були; і не бачивши ні найменшої змоги добути іще якої поживности, ми обоє далися на власть одчаєві: вголос, як діти, ми плакали, і ніхто з нас не пробував дати розраду другому. Цю слабодухість трудно собі уявити; хто не бував ніколи в такому становищі, тому вона здасться, звичайна річ, неприродною — але треба пам’ятати, що в довгому ході пережитих напастів та страху ми так цілковито розладились розумом, що не годиться дивитись на нас у тій порі, як на істоти розсудливі. В дальших бідах наших, таких самих, коли не прикріших, я мужньо змагався з недогідностями становища, а Пітерс, як побачимо далі, виявив стоїцизм, однаково неймовірний, як і теперішній дитячий нерозум та нерозважність — усе це залежить від душевного стану.
Власне, аварія з бригом, навіть дальша утрата вина та черепахи, не поставила б нас у становище гірше, ніж досі — хіба те, що зникла та простиня, що нею ми спромогались були підловляти дощову воду, та глек, де ми її запасали. Річ у тім, що, як виявилось, усе дно нашого брига, почавши на два-три фути від поясу аж до кіля (та й самий кіль) вкрите було великими скойками; їжа була з них прегарна і вельми тривна. Таким чином, уся ця подія, що її ми так дуже боялись, вийшла нам, під двома важливими поглядами, скорше на користь, аніж на шкоду: вона нам одкрила запас поживности, що його, при певній ощадності, ми не вичерпали б і за місяць; з другого боку, вона змінила на краще наше становище на судні — нам зробилось на нім куди вільніше і безпечніш, ніж досі.
Але трудності добування води затуляли нам усі вигоди від переміни в нашім становищі на судні. Щоб бути готовими скористатися скільки можна з першого дощу, ми поскидали були сорочки, збиравшись пустити їх у роботу, як раніше простині; але не надіялись, звісно, назбирати цим способом, хоч і в найкращих обставинах, більше як ⅛ пінти воднораз. Цілий день не показувалось і ознаки хмар; терпіли ми спрагою незносно. Вночі Пітерс заснув неспокійним сном на яку годину, а мені мої прикрі болещі не дали затулити очі ні на єдину мить.
5 серпня. Сьогодні злегка повіяв бриз і погнав на нас багато всяких уламків; нам пощастило знайти межи ними одинадцять невеличких крабів, і з них мали ми кільки разів прегарну їду. Кожушки на них були зовсім м’які; отож, поїдали ми їх цілком, і вони ніби не так наганяли нам спрагу, як скойки. Не бачивши між дерев’ям жодного сліду акул, ми зважились і скупатися, і пробули у воді годин чотири–п’ять; в цей час наша спрага ніби дуже поменшала. Вельми собі освіжились і зночували куди вигідніш, ніж учора, бо кожен трохи таки заснув.
6 серпня. Цього дня ощасливив нас буйний і довгий дощ, від полудня аж до ночи. Гірко ми шкодували за глечиком та сулією, бо хоч яке в нас раніш благеньке було знаряддя ловити дощ, ми б були налили одну, може й дві ці посудини. А так, то мусили вдовольняти спраготу тим, що давали своїм сорочкам пройти водою, а тоді викручували: утішний напій лився нам просто в горло. Так проминув нам цілий день.
7 серпня. Якраз на світанку, ми обоє водночас угляділи парус на сході;він явне наближався до нас. Ми повітали світле це видовище довгим, хоч і слабим кличем захвату і зразу взялись подавати які тільки можна було знаки, вимахуючи сорочками, стрибаючи, скільки нам дозволяла наша недужність, навіть гукаючи на всю силу легенів, даром що корабель був од нас не менш як на п’ятнадцять миль. Та що ж! він таки підходив все ближче, і ми бачили, що коли він не змінить курс, то надійде доконче так близько, щоб забачити нас. Десь годину потому ми вперше розгляділи на борту людей. Це була довга, низька, з марселями шхуна; мачти її виглядали похило; на фор-марсовім парусі вона мала чорне кружало; команда, як видно, була в повнім числі. Ми дуже тривожились, бо не могли собі уявити, щоб звідти нас не угляділи, і боялись, що нас покинуть отак на загин: подібне диявольське варварство, хоч як це видасться неймовірним, нераз бувало на морі при дуже подібних обставинах — і чинили його істоти, що їх таки вважано за людей 5. Та на цей раз, милостю долі, нам судилося щасливо помилитись, бо саме тут ми спостерегли на палубі чужинця раптовий рух; зразу потому він звив британський флаг і, повернувши круто до вітру, пішов просто на нас. За півгодини ми вже були в кабіні. Як виявилось, це була «Джен Ґай» з Ліверпуля; капітан Ґай вів її на промисли та торговлю у Південні моря та Тихий океан.
«Джен Ґай», це була ладна шхуна з марселями, місткістю на сто вісімдесят тонн. Ніс вона мала незвичайно гострий, і під вітром, у гарну годину, я зроду не бачив прудкішого бігуна. Але для простого морського судна вона мала не так уже добрі властивості, ще й далеко глибше сиділа в воді, ніж це годилось для торгу, що до нього її призначалося. Для цієї спеціяльної служби треба більшого судна, і не так глибоко осадженого — скажім, від 300 до 350 тонн. Воно мусило б мати барковий такелаж, та й взагалі іншу будову проти звичайних у Південних морях кораблів. Зовсім конечна річ, щоб воно було добре озброєне. Годилось би мати на нім, скажім, десять або дванадцять двадцятифунтових коронад та двоє-троє довгих дванадцяток разом із мідними мушкетами, та збройниці при кожному марсі, закриті наглухо од води. Якорі та линви мусили б бути далеко тривкіші, ніж це потрібно для якого іншого промислу; а найперше, команда мала б бути численніша і чинніша — як на таке судно, то не менше душ п’ятдесят-шістдесят придатних до служби моряків. На «Джен Ґай» було їх тридцять п’ятеро, всі годящі до служби (це крім капітана та штурмана); але вона не так добре була озброєна, та й взагалі устаткована, як того пожадав би мореплавець, досвідчений у труднощах та небезпеках цього роду торговлі.
Капітан Ґай був джентлмен вельми пристойний, і поважний мав досвід у південному торзі, що йому присвятив більшу частину життя. Але йому бракувало енергії, отже й спритности, що в такому ділі доконче потрібна. Він був сам співвласник судна, що на ньому плавав, і мав цілковиту волю ходити в Південні моря по всякий вантаж, який лиш нагодиться під руку. На борту, як звичайно буває в подібних рейсах, мав він намисто, люстерка, губки з кресалом, сокири й топірці, пили, струги, гемблі, долота, довбила, свердла, напильники, тесла, терпуги, молотки, ножі, гвіздя, ножиці, бритви, голки, нитки, глиняний посуд, перкаль, усяке безділля то-що.
Шхуна вийшла із Ліверпуля десятого липня, двадцять п’ятого перейшла тропик Рака, на 20° західньої довготи, і досягла Саля, одного з островів Зеленого Мису, двадцять дев’ятого; тут вона взяла сіль та інший потрібний у мандрівку припас. Третього серпня вона вийшла з Зеленого Мису і направилась на південний захід, тримаючи курс на береги Бразилії, так щоб перейти екватор між двадцять восьмим та тридцятим меридіянами західньої довготи. Це звичайний курс кораблів, що прямують з Европи на мис Доброї Надії, або ж через нього до Східньої Індії. Ідучи цим шляхом, вони уникають штилів та сильних противних течій, що панують при берегах Ґвінеї; врешті виявлено, що це найспірніша путь, бо далі ніколи не бракує західніх вітрів, що справляють судна до мису. Капітан Ґай збирався зробити першу стоянку на Керґеленовій Землі — не знаю, право, для якої причини. Того дня як нас виловили, шхуна переходила висоту мису Сен-Рок, на 31° західньої довготи; тоб-то, на той час, як нас знайдено, ми пропливли з півночи на південь десь певне не менше двадцяти п’яти градусів.
На борту «Джен Ґай» нас прийнято з усім добросердям, якого вимагало наше гірке становище. Протягом щось півмісяця, поки судно, при добрій годині та легких бризах, прямувало далі на південний схід, ми обоє з Пітерсом зовсім оправились від наслідків нашої недавньої скрути та тяжких стражданнів і почали вже згадувати минулі біди скорше як страшний сон, що з нього щасливо збудилися, ніж як події, що відбулися у явній і сутій дійсності. Я відтоді пересвідчивсь, що цей рід часткового забуття звичайно являється наслідком такого раптового переходу — від радости до горя чи від горя до радости; і ступінь забуття співмірний буває ступневі зміни в подібному переході. Отак, у даному разі, я відчуваю тепер неможливість уявити собі всю повноту бідування, що його я прийняв y ті дні, на уламках нашого брига. Встають у пам’яті хіба події, але ж не чуття, що їх ті події викликали. Я знаю одне: в той час як це діялось, тоді я гадав, що людська природа негодна стерпіти більші муки.
Кільки тижнів провадили ми свою путь, не мавши ніяких значніших пригод; хіба що спіткається випадком яке китоловне судно, або ж, що бувало частіше, натрапимо на кита — чорного чи правдивого кита, як його звуть в одміну від кашалота. Правда, більше їх є на південь від двадцять п’ятої паралелі. Шістнадцятого вересня, близько мису Доброї Надії, шхуна уперше, відколи вийшла із Ліверпуля, набігла під шторм більш-менш значної сили. В цій окрузі, але більше на південь та схід від мису (ми були на заході), мореплавці часто здибуються із північними, вельми лютими штормами. Вони повсякчас ідуть у парі з великою хвилею, а найнебезпечніша їхня властивість, це моментальні зміни в напрямкові вітру — такі зміни майже запевне випадають саме під найбільшу силу шторму. От тобі буруватиме справжній ураган із півночи чи північного сходу, а за хвилю яку відтіль уже й не війне, а зразу подме із південного заходу, ще й із силою, немислимою майже. Вірний провісник такої зміни — світла прогалина в небі із півдня; так кораблі й спромагаються загоді взяти залежні заходи.
Це було коло шостої вранці, коли на нас налетів вихор із сивим шквалом, і, як звичайно, з півночи. До восьмої він вельми розрісся на силу і гонив на нас страшну хвилю — одну з найстрашніших, які я лиш бачив коли. Скільки мога усе позакріплювали, але шхуну страшенно хитало; вона виявила всі свої вади, ринаючи боком під воду при кожній хвилі, заледве вибираючись з одного валу, щоб зануритись зразу у другий. Якраз перед вечером на північному заході появилась світла прогалина, що її ми давно виглядали, а годину потому ми побачили, як носовий парус, що під ним ми ішли, заплескався мляво об мачту. За дві хвилини, не зважаючи на всі наші заходи, мов би якою чудесною силою нас поклало на бімси, і в цю саму мить цілий хаос піни цілком затопив був нас. На щастя, виявилось, що цей подув із південного заходу, був не чим більшим, як хвилевим шквалом, і нам пощастило виправити судно, не втерявши жодної рейки. Велика противна хвиля завдала ще нам протягом кількох годин чимало клопоту, а в тім, на ранок ми пробували в такому ж доброму стані, як перед штормом. Капітан Ґай уважав, що ми врятувалися замалим не чудом.
Тринадцятого жовтня ми вже забачили острів Принца Едварда, на 46° південної широти, 37° 46′ східньої довготи. Два дні потому ми були близько Острова Володіння, а тоді поминули острови Крозет, на 42° 59′ південної широти, 48° східньої довготи. Вісімнадцятого ми досягли Керґеленового острова, або ж, інакше, Острова Відчаю, у південному Індійському океані, та й стали на якір у Різдвяній гавані, на глибині чотирьох сажнів.
Цей острів — власне, група островів — лежить на південний схід від мису Доброї Надії, на віддалі приблизно 2400 географічних миль. Уперше його відкрив, року 1772-го, барон де-Керґулен, чи Керґелен, француз: гадавши, що ця земля становить частину великого південного континенту, він заявивсь із таким повідомленням додому і наробив у той час не аби-якої сенсації. Уряд, зайнявшись цією справою, наступного року відрядив барона назад, щоб він критично розслідив там своє відкриття, і помилка виявилась. 1777-го року на цю саму групу потрапив капітан Кук і найменував головний з островів Островом Відчаю; певне, що ймення це добре йому пасує. Правда, що наближаючись до цієї землі, мореплавець міг би собі взяти інакшу гадку, бо схили її від вересня аж до марця бувають здебільшого вкриті найяснішою зеленню. Такого обманного вигляду надає їм певна рослина, така як бодян на подобу; вона дуже рясно поростає тут широкими пасмугами по болотах. Крім цього бодяну, на острові ледве чи знайдеш і признаку якої рослинности — хіба груба буйлива трава коло гавани, трохи моху та іще кущова рослина, виглядом схожа немов на капусту, пущену в насіння, а на смак прикро-гірка.
Поверхня землі гориста, але такої гори, щоб назвати її високою, нема жодної. Вершини гір повсякчас криє сніг. Є дескільки гаванів — із них Різдвяна найвигідніша. Вона на дорозі перша з північно-східнього боку, коли поминеш мис Франсуа; цей мис становить собою північний берег острова і своєю своєрідною формою помагає морякам відшукати гавань. Крайній виступ його кінчиться високою скелею, а в ній є великий прогал, що творить собою природну арку. Вхід лежить під 48° 40′ південної широти, 69° 6′ східньої довготи. Пройшовши в середину, можна знайти добре місце стати на якір, під захистом кількох невеличких островів, що дають достатню ослону від усякого східнього вітру. Посуваючись на схід від цієї стоянки, приходите в Осину Бухту, при основі гавани. Єсть це невеликий басейн, звідусіль замкнений берегами; при вході він має чотири сажні, а якір можна пускати на глибині від десяти до трьох сажнів; дно тверде, глиняне. Судно може вистояти тут, на другому якорі з носу, цілісінький рік без ніякого риску. На захід, в основі Осиної Бухти біжить малий рyчaй; тут можна легко добувати прегарну воду.
На Керґеленовому острові і досі знаходять тюленів, волохатої хутрової породи, a морських слонів аж кишить. Птиці велика сила. Дуже багато пінґвінів — чотири одмінні породи. Найбільший із них, це королівський пінґвін, названий так за величину свою та красне перо. Верхня частина його тіла буває звичайно сіра, часом бузкового відтінку; спід — найяснішого білого кольору, який тільки можна собі помислити. Голова лискучої, що-найчистішої чорноти; такі самі ноги. Та найбільша краса його перива, це дві широкі золотобарвні смуги, що ідуть йому від голови на перса. Дзьоб — довгий, рожевий або ясно шкарлатовий. Ходить ця птиця струнко, поставу має величаву. Голову несе високо, крила попускає, як дві руки, хвіст вистає їй од тіла в один рівень з ногами; це надає їй таку разючу подібність до людської постати, що в вечірній сутіні, або ж якось побіжно глянувши, обмилитися можна враз. Королівські пінґвіни, котрих нам лучалось спіткати на Керґеленовій Землі, були десь більші од гуски. Інші тутешні породи — так званий «віслюк», «чепурун», «грак». Ці далеко менші, не такі красиві пером, мають і інші одміни.
Крім пінґвінів, є тут багато іншої птиці; між ними можна згадати морську курку, синього буровісника, чиря, качку, порт-еґмонтську курку, баклана, капських голубів, неллі, морську ластівку, чаграву, чайку, курчат «Мадер-Кері», гуску «Мадер-Кері», або ж інакше, великого буровісника і, нарешті, альбатроса.
Великий буровісник завбільшки такий, як звичайний альбатрос, і такий самий жадний на м’ясо. Часто звуть його костоломом або морським орлом. Це птиця зовсім не боязка; на смак, коли добре запечена, добра. В польоті вона часом ніби от-от спадає на поверхню води: розгорне крила, і так мов би зовсім не рушить ними, мов би не чинить ніяких зусиллів.
Альбатрос належить до найбільших і найлютіших норовом птахів у Південних морях. Він із роду чайок, і бере добичу вльот, спускаючись на землю тільки на плід. Між цими птахами та пінґвінами існує надзвичайно дивне сполування. Гнізда свої вони укладають на один взір, із погодженням на обидві породи — гніздо альбатроса міститься в центрі невеликого прямокутника, утвореного гніздами чотирьох пінґвінів. Збір отаких таборів мореплавці звуть кублищем. Ці кублища описувано вже нераз, та що мої читачі може ніколи не бачили цих описів — а до того ж, я й далі маю ще тут говорити про пінґвінів та альбатросів — то й не годиться мов дечого не сказати про те, як будується кублища та як ця птаха в них живе.
Коли приходить час висиджувати яйця, птиця збирається великими гуртами і кільки днів наче роздумує, що їй далі слід чинити. Нарешті беруться до роботи. Вишукують пласку містину належного розміру (звичайно три-чотири десятини), як-найближче до моря, але так, щоб хвиля туди не сягала. Ділянку під кублища вибирається як-найрівнішу, де менше каміння. Коли це зроблено, птахи, мов би спонукувані єдиною мислю, одностайно беруться планувати, з математичною точністю, квадрат або паралелограм — як краще дозволяє вибраний ґрунт — а завбільшки якраз такий, щоб добре вміщав увесь гурт, ніяк не більший: це ніби для того, щоб не пускати надалі усяких приблудних, которі не робили над табором. Одну сторону назначеної отак містини пускають рівнобіжно із берегом і лишають одкритою, для входу й виходу.
Одмежувавши границі кублища, посельці заходжуються його вичищати від усякого громозду; вони визбирують камінь по камені, виносять його поза табір та й складають якраз при границях; таким чином зводиться стіну по трьох суходільних сторонах. Попід самою стіною робиться рівну, надзвичайно гладеньку стежечку округи всього табору, футів на шість чи вісім завширшки — це на загальний шпацір.
Далі треба всю цю площину побити на невеличкі квадрати, убільшки достоту однакові. Для цього на всім обширі кублища прокладається вузенькі, добре вигладжені стежечки; вони перехрещуються прямими кутами. На кожному перехресті кладеться гніздо альбатроса, а пінґвінове в центрі кожного квадрата — таким чином, кожному пінґвінові сусідять чотири альбатроси, а кожному альбатросові таке саме число пінґвінів. Пінґвінове гніздо, це просто ямка в землі, зовсім мілка—щоб тільки не скочувалось єдине пінґвіна яйце. Альбатрос улаштовується не так уже просто; він виводить собі горбок, заввишки на який фут, а в діяметрі два фути. Укладається цей горбок із землі, деревинок, виловлених із моря, та черепашок. На вершині горбка альбатрос звиває гніздо.
Птахи спеціяльно турбуються тим, щоб ні на мить не лишати гніздо без нікого. Це ведеться під увесь час висиджування, ба й потім, аж поки молодий виплід так уматеріє, що може дбати вже сам собою. Коли самець одлітає в море на здобич, самка лишається при своїй повинності і зважується десь одійти аж тоді, як повернеться її пара. Яйця ніколи не кидається впорожні — одна птиця виходить з гнізда, друга вгніжджується на її місце. Ця обережність потрібна для того, що в кублищі взагалі панує злодійський норов: осельці без ніякої совісти викрадають одне одному яйця при першій підходящій нагоді.
Є такі кублища, де пінґвіни та альбатроси становлять усе населення; але здебільшого там можна надибати всіляку морську птицю. Вона заживає всіх прав громадянства, а гнізда ліпить усюди, де тільки знайде вільну містинку, не втручаючись, одначе, в осади тих більших птахів. Надзвичайно цікаво виглядають такі табори, коли глянеш на них звіддалеки. Все повітря понад осадою аж чорніє хмарою альбатросів (всуміш із меншими породами); вони безнастанно ширяють тут, то вилітаючи в океан, то вертаючи додому. Тут же видно юрму пінґвінів: ті походжають вузькими стежечками, інші, своїм характерним солдатським кроком, марширують кругом по головній алеї, що обходить кублище околом. Словом, отак на них подивившися, нічим не дивуєшся так, як тим духом мислення, що його виявляють ці пернаті істоти; і річ певна, ніщо так не здатне викликати думки в кожнім розсудливім людськім розумі.
Прийшовши в Різдвяну Гавань, на ранок перший помічник капітанів, штурман ІІаттерсон, узяв човен і подався (хоч на це іще, власне, не був сезон) шукати тюленів, а капітана, з молодим його родичем, покинув на пустельній косі на захід; вони мали справу в середині острова, що за неї я не скажу настояще в чім вона полягала. Капітан Ґай взяв із собою пляшку із запечатаним в ній листом; від тієї коси, де його висаджено на берег, він направивсь до одного з найвищих на острові шпилів. Може він хотів на цій вершині зоставити листа якомусь кораблеві, що його він сподівався сюди вслід за нами. Скоро він зник нам з очей, ми (Пітерс та я були в штурмановому боті) рушили в дальшу путь округ острова, виглядаючи тюленів. Цим ділом ми клопотались тижнів із троє, вельми старанно оглядівши кожен куток і закуток, не тільки на Керґеленовій Землі, а ще й по кількох невеличких островах довкола. Одначе, наші труди не завершились ніяким значним успіхом. Ми бачили дуже багато хутрових тюленів, але вони стереглись надзвичайно; на превелику силу здобули ми триста п’ятдесят шкур — та й годі. Морських слонів було тут валом, надто на західньому узбережжі, а убили ми їх всього двадцятеро, та ще й дуже трудно. На менших островах виявили багато волохатих тюленів, але не били їх. Повернувши на шхуну одинадцятого, ми знайшли там капітана Ґая з племінником; він описував середину острова дуже невтішними барвами, як одну з найпонуріших, найпустіших земель у світі. Вони пробули на острові дві ночі, бо другий помічник щось не так зрозумів і не вислав вчасно бота забрати їх на шхуну.
Дванадцятого ми вийшли з Різдвяної Гавани і направилися на захід, лишаючи за лівим бортом острів Маріон, один із групи Крозет. Далі ми поминули острів Принца Едварда, теж лівим бортом; а тоді, кермуючись крутіше на північ, через п’ятнадцять день прийшли на острови Трістана д’Акунья, під 37° 8′ південної широти, 12° 8′ західньої довготи.
Цю групу із трьох округлих островів, тепер так добре відому, уперше відкрив португалець, а далі її одвідали 1643 року голандське судно, 1767 — французьке. Три острови творять разом трикутник і віддалені одне від одного миль на десять, так що між ними є добрий прохід. Поверхня скрізь висока, надто на Трістані Д’Акунья — так зветься, власне, один з островів. Це серед них найбільший, п’ятнадцять миль в обводі, і такий винеслий поверхнею, що під добру годину його видно за 80−90 миль. Північна частина його підноситься прикро від моря, більше як на тисячу футів. На такому рівні розлягається в центр острова плато, а на ньому височиться стримкий шпиль, подібний до Тенерифу. Долішня половина цього шпиля вкрита чималим деревом, зате горішня — гола скеля, звичайно повита хмарами; більшу частину року вона лежить під снігом. Округи острова нема ні мілин, ні інших яких небезпек: береги обриваються прикро, вода глибока. На північно-західньому березі є бухта, з чорно-піщаними берегами; за південного вітру тут дуже легко пристати човнами. Доброї води до схочу; ловиться треска та інша риба — хоч на гарб, хоч на лісу.
Другий величиною острів лежить найдальше на захід і зветься Неприступний. Точне його становище — 37° 17′ південної широти, 12° 24′ західньої довготи. Околом він має сім чи вісім миль і звідусіль виглядає урвищем, непідступно. Вершину має абсолютно пласку, сам увесь голий, без ніякої рослинности, крім хилих чагарників.
Солов’їний острів, найменший, найдальший на південь, лежить під 37° 26′ південної широти, 12° 12′ західньої довготи. За південною його гранню є висока забора скелястих островів; такі самі, але в меншім числі, видко на північному сході. Земля нерівна і ялова, в частиш поділена глибокою долиною.
Узбережжя цих островів під сезон кишить морським левом, морським слоном, хутровим та волосяним тюленем; є тут і всякої океанської птиці. Навколо багато китів. Раніше тут по-лювалося дуже дозвільно, отже й групу цю, відколи вона стала відома, одвідувано дуже часто. Віддавна вчащали сюди французи та голандці. 1790 року капітан Паттен, на судні «Індустрі» з Філадельфії, стояв тут сім місяців (від серпня 1790 до квітня 1791 року), полюючи на тюленів. За цей час він заполював цілих п’ять тисяч шістсот і казав, що спромігся б був без ніякого клопоту за три тижні навантажити олієм велике судно. Четвероногих він тут не знайшов, окрім невеликого числа диких кіз; тепер на острові сила найвартніших наших свійських тварин — їх завезли сюди згодом мореплавці.
За малий мабуть час по одвідинах капітана Паттена, на найбільшому острові став на відпочинок капітан Колкгун з американського брига «Бетсі». Він насадив тут цибулю, картоплю, капусту і багато всякої городини, що її тут знайдеш тепер велику силу.
1811 року острів Трістан одвідав капітан Гейвуд на «Нереї» і знайшов тут трьох американців; вони проживали на островах, запасаючи тюленячий олій та шкіри. Один з цих людей, па ім’я Джонатан Ламберт, називав себе правителем краю. Він тут очистив і обробив акрів шістдесят землі і мав намір ростити кофійну рослину та цукрову трость; насіння йому достачив американський посол в Ріо-Жанейро. Але кінець-кінцем це селище закинуто, і 1817 року острови забрав під свою руку Британський Уряд, виславши сюди партію з мису Доброї Надії. Правда, що він тут удержавсь недовго, та коли Британська власть забралася звідси, натомість осадилися дві чи три англійські родини, незалежно від Уряду. Двадцять п’ятого березня 1824 року, дорогою з Лондону на Ван-Діменову Землю, зайшов сюди капітан Бервік на «Джеффрі» і знайшов англійця, найменням Ґласс, колишнього капрала британської артилерії. Він приписував собі власть правителя над островами і мав під рукою чоловіків двадцятеро й одного та жінок троє. Він хвалив здоровий клімат країни та плодючий ґрунт островів. Людність найбільше промишляла тюленячим олієм та шкурами, продаючи їх на мис Доброї Надії, бо Ґласс мав власну невеличку шхуну. На час нашого прибуття островами відав той таки самий правитель, але маленька його громада уже зросла: п’ятдесят шестеро на Трістані та менший гурт — сім душ — на Солов’їному острові. Ми легко розжилися тут усяким потрібним припасом — овець, свиней, бичків, кролів, домашньої птиці, кіз, риби було в них достатком, а городини до схочу. Ставши на якір під самісінький берег більшого острова, на вісімнадцяти сажнях глибини, ми як-найзручніше могли переправляти все потрібне на борт. Капітан Ґай виміняв також у Ґласса п’ятсот тюленячих шкур та трохи слонової кости. Ми стояли тут тиждень; під цей час вітри завівали найбільше з півночи та заходу, година стояла хмарна. П’ятого листопада ми рушили на південь та захід, наміряючись учинити пильний розшук островів Аврори, що за їх існування ішла велика суперечка.
Відкрив їх ніби-то здавна, аж 1762 року, командир судна «Аврора». 1790 року капітан Мануель де-Оярвідо на судні «Принцеса» Королівської Філіппінської Компанії, заплив, як він запевняв, впрост поміж них. 1794 року еспанський корвет «Атревіда» відбув спеціяльну мандрівку, щоб визначити точне становище цих островів, і в часописі, виданому 1809 року Королівським Гідрографічним Товариством у Мадриді, про цю експедицію говориться так: «Корвет «Атревіда» виконував у своїм околі, від 21-го до 27 січня, всі належні спостереження і виміряв хронометрами різницю широт між цими островами та портом Соледад на Мальнінас. Островів є троє; лежать вони щільною купою на однім меридіяні; середній трохи нижчий, двоє інших можна бачити на 27 географічних миль звіддалі. Спостереження, зроблені на борту «Атревіди», дали, що до точного становища кожного острова, такі висновки. Найдальший на північ лежить під 52° 37′ 24″ південної широти, 47° 43′ 15″ західньої довготи; середній — під 53° 2′ 40″ південної широти, 47° 55′ 15″ західньої довготи; дальший на південь — під 53° 15′ 22″ південної широти, 47° 57′ 15″ західньої довготи.
Двадцять сьомого січня 1820 року капітан Британської флоти Джемс Веддел вийшов із Стетен-Ленду, також на розшуки Аврори. Він доповідає, що, учинивши найстаранніший розшук, обійшовши не тільки точки, вказані командиром «Атревіди», але й по всіх напрямках довкола, він не зміг виявити жодних признак землі. Такі суперечні твердження змусили й інших мореплавців пошукувати за цими островами, і чудно сказати: которі з них обшукали кожен дюйм океану, де мали бути острови, і не знайшли нічого, а інші знов, ще й немало, заявляють твердо, що бачили їх, а навіть підходили до самих берегів. Отже, капітан Ґай намірявся зробити, що тільки можна, щоб розвязати це питання, таким дивним способом оспорюване. 6
Ми провадили далі свій курс на південний захід, при змінній годині, аж поки двадцятого опинились в оспорюваній околиці, під 53° 15′ південної широти, 47° 58′ західньої довготи — себто дуже близько до місця, де означувано найдальший на південь острів групи. Не знайшовши жодного знаку землі, ми направились далі на захід, на рівні південної паралелі 53°, аж до західнього меридіяну 50°. Потім взяли курс на північ, аж до південної паралелі 52°; тоді повернули на схід і пішли цією паралеллю, перевіряючи шлях подвійним виміром висот, вранці і ввечері, а меридіянні висоти — по планетах та місяцю.
Дійшовши таким чином на схід до меридіяну, що проходить західнім берегом Ґеорґії, ми попрямували далі цим меридіяном, поки не досягли широти, що з неї вийшли були. Тоді перебігли весь обійдений обшир моря по діягоналях, повсякчас тримавши на мачті дозір і вельми старанно вівши свої розшуки протягом трьох тижнів — година весь час стояла гарна, ясна, без єдиної хмарки. Звичайна річ, ми пересвідчились зовсім певне: коли й існували тут давніш якісь острови, нині від них не лишилось жодного сліду. Повернувши згодом додому, я довідався, що цю саму місцевість 1822 року обшукав із рівним старанням капітан Джонсон на американській шхуні «Генрі» та капітан Морелл на американській шхуні «Оса» — обоє з подібними до наших результатами.
Капітан Ґай намірявся давніше, розвязавши справу з «Авророю», пройти Маґеллановою протокою і далі на північ, понад західніми берегами Патагонії; але інформації, що їх він дістав на Трістані д’Акуньї, справили його на південь; він сподівався натрапити тут кільки малих островів, що лежать ніби-то десь на південній паралелі 60°, під 41° 20′ західньої довготи. Коли б не пощастило знайти ці острови, він мав думку, аби сприяла година, направитися до полюса. Отже, дванадцятого грудня ми вирушили в цім напрямі. Вісімнадцятого ми прийшли на те місце, що його нам указував Ґласс, і кружляли довкола три дні, не знайшовши жодного сліду землі, що за неї він згадував. Двадцять першого, в надзвичайно гарну годину, ми рушили далі на південь, рішивши іти в цім напрямкові, скільки буде змоги. Перед тим як почати цю частину моєї повісти, для усвідомлення тих читачів, которі не стежили дуже за ходом розслідів у цім краї, може годилось би тут подати певний короткий звіт про зроблені досі вельми нечисленні спроби досягти південного полюса.
Перша така спроба, що за неї ми маємо певні відомості, належить капітанові Куку. 1772 року він рушив на південь на кораблі «Рішучість», супроводжуваний лейтенантом Фюрно на «Пригоді». В грудні він опинивсь аж на 58 паралелі південної широти, під 26° 57′ східньої довготи. Тут він натрапив на вузькі крижані поля, завгрубшки вісім-десять дюймів; вони тяглися з північного заходу на південний схід. Складались вони із здорових брил і звичайно бували так щільно збиті, що кораблям дуже трудно давалося пробитись крізь них. Під цей час капітан Кук, бачивши багато птиці, та й з інших судивши ознак, узяв собі гадку, що десь зовсім поблизу є земля. Він пішов далі на південь, у скрайньому холоді, аж поки досяг шістдесят четвертої паралелі, під 38° 14′ східньої довготи. Тут протягом п’яти днів стала була добра година з легкими бризами; термометр показував тридцять шість. В січні 1773 року корабли перейшли Полярне Коло, але далі заглибитися не змогли, бо, дійшовши широти 67° 15′, опинилися перед величезною крижаною масою; вона геть заступила їм дальший хід, розлігшися на південному обрії, скільки сягало око. В цій масі були крижини усякого розміру і взору; деякі, більші з них, простяглись компактною масою на милі кругом, здіймаючись над водою на вісімнадцять-двадцять футів. Пора була пізня, а що обійти ці заслони шкода було й сподіватись, то Кукові довелося з досадою повернути на північ.
В листопаді наступного року він відновив свої розшук в Антарктиці. На широті 59° 40′ йому стрілася сильна течія, що ішла на південь. В грудні, коли кораблі переходили широї 67° 31′, під 142° 54′ західньої довготи, холод стояв неможливий, з тяжкими штормами та туманом. І тут було багато птиці, надто пінґвінів, альбатросів та буровісників. На широті 70° 23′ стрілося кільки розлогих крижаних островів, а хутко по тому хмари на півдні стали сніжно-білі, що показувало на близькі крижані поля. На широті 70° 10′, під 106° 54′ західньої довготи мореплавців знову спинив величезний замерзлий обшир, заступивши собою весь південний обрій. Північна грань цього обширу була вся урвиста, пошарпана і так щільно збита, що не давала ніяк проходу — десь на милю у південний бік. Поза нею на певну відстань замерзла поверхня ішла трохи рівніш, зате тил її завершувавсь велетенським щитом крижаних гір, що височилися валом одна над одну. Капітан Кук мав гадку, що це розлоге поле тягне аж до південного полюсу, або ж сусідить із суходолом. Містер Дж. Н. Рейнолдс, що його великі зусилля й упірність привели врешті до впорядження національної експедиції, між іншим, і для обслідування цього краю, так говорить про спробу «Рішучости»: «Нас не дивує, що капітан Кук не спромігся піти дальше за 71° 10′, але дивно, що він досягнув цієї точки під меридіяном 106° 54′ західньої довготи. Пальмерова Земля лежить на південь від Шетланду, на широті 64°, і тягнеться на південь та захід дальше, ніж міг досі добратися якийсь мореплавець. Кук прямував до цієї землі, коли крига спинила йому хід; в цій точці, гадаємо, це є річ неминуча — та ще в таку ранню пору, як шосте січня — і ми не здивуємо, коли відділ описаних ним крижаних гір виявиться належним до суходолу Пальмерової Землі або ж до якої частини землі, що лежить од неї далі на південь та захід».
1803 року російський імператор Александр вирядив у кругосвітню мандрівку капітанів Крузенштерна та Лісовського. Прямуючи на південь, вони не пішли дальше від 59° 58′, під західньою довготою 70° 15′. Тут вони стріли сильну течію на схід. Китів було багато, а криги вони не бачили ніяк. З приводу цієї мандрівки містер Рейнолдс говорить, що коли б Крузенштерн прийшов у цей край раніше, він мусив би стрінути кригу — це в березні він досягнув означеної широти. Переважні тут вітри із сходу та заходу, разом із морськими течіями, повідносили кригу в льодову округу, обмежену з півночи Ґеорґією, на сході Сандвічевою землею та Південними Оркнеями, а на заході Південно-Шетландськими островами.
1822 року капітан Британської флоти Джемс Веддел, з двома невеликими кораблями, зайшов далі на південь, ніж який передущий мореплавець, не стрівши до того ж на своїм шляху ніяких особливих труднощів. Він каже, що поки дійшов сімдесят другої паралелі, льоди облягали його раз-у-раз, але далі, пройшовши цю точку, їх уже не видати стало й знаку; досягнувши широти 74° 15′, він не бачив уже ні одного крижаного поля, тільки три крижані острови. Знаменна під певним поглядом річ, що в цій мандрівці бачено великі зграї птаства, а на південь від Шетланду спостережено з мачти невідомі береги, простягнені геть на південь — і все таки Веддел заперечує думку, ніби в Полярній окрузі Півдня існує якась земля.
Одинадцятого січня 1823 року з Керґеленової землі відплив на американській шхуні «Оса» капітан Бенджемін Моррел, гадавши добитися скільки мога на південь. Першого лютого він діставсь на64° 52′ південної широти, під 118° 27′ східньої довготи. Дальший уступ взято з його денника, під цим самим числом: «Вітер скоро зміцнів до одинадцяти вузлів, і ми скористалися з цієї нагоди, щоб направитись далі на захід; певні, в кожному разі, що на південь від широти 64° можна сподіватись де-далі меншої криги, ми взяли курс трохи схильно в південний бік, аж поки перейшли Полярне Коло та дісталися на широту 69° 15′. На цій широті немає жодних крижаних полів, островів на виднокрузі обмаль».
Під 14 березнем я знайшов іще такий запис: «Море тепер зовсім вільне від крижаних полів, на виднокрузі не більше дванадцяти льодових островів. Заразом температура повітря й води градусів принаймні на тридцять вища (помірніша), ніж нам коли випадало між паралелями 60° та 62° південної широти. Тепер ми пробуваємо на широті 70° 14′, температура повітря — сорок сім градусів, у воді — сорок чотири. В цій точці я встановив азимутове схилення 14° 27′ Ост… Кільки разів я переходив під різними меридіянами Антарктичне Коло і повсякчас, що далі я заходив за шістдесят п’ятий градус південної широти, то все помірнішала температура — у повітрі, як і в воді; схилення упадало в тій самій мірі. Тимчасом на північ від цієї широти, сказати примірно, між шістдесятим та шістдесят п’ятим градусом, ми часто насилу пробивалися кораблем поміж величезні, сливе що незліченні крижані острови — деякі з них мали від одної до двох миль околом і здіймалися вище як на п’ятсот футів над водяною поверхнею».
Мавши велику нестачу у паливі та воді, без належних інструментів, ще й в таку пізню пору, капітан Моррел мусив повернути назад, не спитуючись пройти далі на захід, хоч перед ним і лежало відкрите море. Він каже, що коли б оці незможні перепони не зневолили його повернути навспак, він дійшов би як не до самого полюсу, так принаймні до вісімдесят п’ятої паралелі. Я дещо докладніше переказав тут його думки, щоб читач мав можливість побачити, як вони добре ствердилися моїм власним дальшим досвідом.