1831 року у Південні Моря направився капітан Бріско, на бригові «Лівли», в супроводі катера «Туле»; він був у службі лондонської китоловної фірми Пп. Ендербі. Двадцять восьмого лютого, пробувавши на південній широті 66° 30′, під східньою довготою 47° 13′, він забачив був землю і ясно розглядів в снігах чорні шпилі гірського кряжу в напрямкові Ост-Зюд-Ост. Він лишався поблизу весь наступний місяць, але через негоду не зміг приступитись до берега ближче, як на тридцять миль. Побачивши, що у цій порі не можна добитись яких дальших відомостей, довелось повернути на зимівлю до Ван-Діменової Землі.
З початком 1832 року він знову рушив на південь, і четвертого лютого, на широті 67° 15′, під західньою довготою 69° 29′, знов завидніла земля. Скоро виявилось, що це був острів, поблизу від суходолу тієї землі, яку він одкрив був раніш. Двадцять першого йому пощастило пристати до цієї землі, і він іменем Віл’яма IV-го взяв цей острів під власть, назвавши його на честь Англійської королеви островом Аделаїди. Королівське Географічне Товариство, діставши про це відома, зробило висновок, «що між 47° 30′ східньої та 69° 29′ західньої довготи лежить суцільний простір землі, займаючи обсяг від шістдесят шостої до шістдесят сьомої паралелі південної широти». Про цей висновок містер Рейнолдс говорить так: «ми ніяк не погоджуємось на його слушність; та й відкриття капітана Бріско не дають підстави для подібних висновків. Це ж у самих цих межах Веддел дійшов на південь до меридіяну Східньої Ґеорґії, Сандвічевої землі, Південних Оркнеїв та Шетландських островів». Мій власний досвід, як буде видно далі, категорично ствердив неправдивість висновків Товариства.
Оце є найзначніші спроби дістатися у високі південні широти; отже, перед мандрівкою «Джен» лишалось яких триста градусів довготи, що в їх межах Антарктичне Коло ні разу ще не перейдено. Певна річ, перед нами лежало розлоге поле для всякого роду виявлень, і я з почуттям як-найгострішої цікавости почув від капітана Ґая, що він має намір рішучо пробиватися на південь.
Полишивши наші розшуки Ґлассових островів, ми протягом чотирьох днів держали курс на південь, не натрапивши ніякої криги. Двадцять шостого, ополудні, ми були на 63° 23′ південної широти, під західньою довготою 41° 25′. Тут ми побачили кільки великих крижаних островів та шмат крижаного поля — що-правда, невеликого протягу. Вітри загалом тягли із південного або північного сходу, але зовсім легкі. Скоро здіймався вітер із заходу — це бувало зрідка — його супроводив незмінно дощовий шквал. Що-дня випадало більше чи менше снігу. Двадцять сьомого термометр показував тридцять п’ять ступнів.
1 січня. Цього дня нас кругом облягли льоди; невеселі вигляди мали ми надалі. Перед полуднем тривав увесь час сильний шторм із північного сходу і наганяв на нас дебелі брили пловучої криги; вони так громили нам корму та правило, що ми всі аж тремтіли за наслідки. Над вечір, коли шторм бушував з неослабною люттю, поперед нами враз розкололося велике крижане поле; поставивши всі паруси, ми пробилися через дрібніші окрушини льоду на чисту воду позад них. Наближаючись до цієї прогалини, ми взялися потроху згортати паруси і, опинившися врешті на волі, лягли в дрейф під одним зарифленим носовим.
2 січня. Година стала непогана. Ополудні ми вже були на 69° 10′ південної широти, під 42° 40′ західньої довготи, перейшовши Антарктичне Коло. На півдні криги видно обмаль, а за нами лежать великі поля. Змайстрували сьогодні знаряддя для вимірів, уживши для цього великий залізний казан на двадцять галонів та линву, протягом на двісті сажнів. Знайшли течію, що іде на південь, скорістю десь чверть милі на годину. Температура повітря — градусів тридцять три. Азимутове схилення встановили 14° 28° Ост.
5 січня. Ми все прямуємо на південь, без ніяких особливо значних перепон. Правда, сьогодні вранці, на широті 73° 15′, під західньою довготою 42° 10′, ми знову стали перед величезним обширом суцільної криги. Але ми бачили на півдні великий прогал води і певні були, що кінець-кінцем зможемо туди дістатись. Скерувавши на схід, понад краєм льодів, ми натрапили врешті на протоку, десь у милю завширшки, і при заході сонця обминули нею перепону. Море в цім місці, куди ми пробилися, захрясло крижаними островами; одначе, крижаних полів тут не було, і ми рішуче пустилися знов уперед. Холод наче не збільшується, дарма що сніг випадає раз-у-раз, а часом і градові шквали великої сили. Цей день над шхуною пролітали величезні зграї альбатросів, тягнучи із південного сходу на північний захід.
7 січня. Море і досі зовсім вільне од льоду, так що ми без ніяких труднощів провадимо далі свій курс. На заході появилися льодові гори неймовірної величини; по полудні ми поминули одну зовсім близько — її вершина здіймалася над поверхнею моря не менше як на чотириста сажнів. В обводі, попри самій п’яті, вона мала, либонь, понад дві милі; по узбіччях із розколин випливало кільки струмків. Два дні ця гора маячила нам в очу, і аж тоді згубилася в тумані.
10 січня. Сьогодні, на першім поранку, нам скоїлося нещастя: за бортом пропав чоловік. Це був американець, на ім’я Пітер Вреденбург, сам із Нью-Йорку, і один з найкращих матросів на шхуні. Обходивши ніс, йому сприснула нога; він упав у воду поміж дві крижини, та й зразу по ньому було. Цього дня ополудні ми були на широті 78° 30′, під західньою довготою 40° 15′. Холод стояв страшенний, ще й налітали раз-у-раз градові шквали із сходу та півночи. В цьому напрямі ми бачили теж кільки гігантських льодових гір, і весь обрій на сході залягло, скільки видно, крижане поле, здіймаючись із води терасами, уступ на уступі. Увечері коло нас несло дерев’я; пролітало багато птиці, і поміж ними неллі, буровісники, альбатроси та якийсь великий птах із блискучим синім пером. Азимутове схилення тут менше, ніж було поза Антарктичним Колом.
12 січня. Знов виглядає сумнівно наша путь на південь. В напрямкові до полюса тільки й видно мов би безмежну кригу, а позаду її замикають справжні гори стримких льодів — там одна над одну височаться понурі прірви. Сподіваючись знайти яку протоку, ми ішли на захід аж до чотирнадцятого.
14 січня. Сьогодні рано ми досягли західнього краю криги, що була заступила нам шлях, і, поминувши його під вітром, вийшли в одкрите крижане море. На глибині двохсот сажнів знайшли течію на південь, скорістю півмилі на годину. Температура у повітрі сорок сім, у воді — тридцять чотири. Взялись знову на південь, не спинявшись ні на хвилину аж до шістнадцятого; цього дня, о полудні, ми були на широті 81° 21′, під західньою довготою 42°. Знову робили виміри; знайшли течію все на південь; скорість — три чверті милі на годину. Азимутове схилення упало, температура в повітрі м’яка й помірна, термометр показує всього двадцять один ступінь. Не видно було ні єдиної окрушини льоду. Вся команда певна тепер, що полюса дійдемо.
17 січня. День, повний подій. Незліченні зграї птиць перелітали над нами з півдня, і кількох устрелено з палуби: з однієї — рід пелікана — вийшла прегарна їда. Ополудні з мачти, проти носу за лівим бортом, забачено невелику крижану лату, а на ній ніби який здоровий звір. Година стояла гарна, майже безвітряна, і капітан Ґай наказав спустити два боти — роздивитися що воно є. Я та Дорк Пітерс відпливли із штурманом у більшому боті. Зблизившись до крижини, ми побачили, що її запосіло гігантське створіння з породи полярних ведмедів, але воно далеко переходило розміром найбільші екземпляри цієї породи. Бувши при добрій зброї, ми без жодних ваганнів напали його. Один по однім дано зразу кільки пострілів; більшість влучила, видно, у голову й тіло. Але ця потвора, ні мало ні стерявшись, шубовснула з криги у воду і, роззявивши пащу, кинулася плавцем до того боту, де були Пітерс та я. При цім несподіванім повороті нашої пригоди між нами зчинилося замішання, і через це ніхто не потрапив стрелити вдруге; тимчасом ведмідь перевалив уже половину свого величезного тулуба через шкафут і, заким ми зібралися якось його відігнати, він зацупив уже одного матроса за крижі. В цій скруті єдине що Пітерсове проворство та зручність врятувала нас від загину. Він скочив умить велетенській звірині на спину і загнав їй лезо ножа якраз попід шию, перетявши одним ударом спинний мозок. Звірина бездушно, без єдиного поруху бухнула в море, потягши в падінні і Пітерса за собою. Але Пітерс скоро визволився з-під неї; ми кинули йому линву, і він, перше ніж злізти у бот, обвязав нею трупа. Тоді ми з тріюмфом повернулись до шхуни, волоком тягнучи за собою трофей. Змірявши цього ведмедя, знайшлося в нім, у найбільшім протягові, повних п’ятнадцять футів. Шерсть була йому чисто біла і дуже цупка, в тугих закрутках. Очі криваво-червоні і більші, ніж це буває у полярних ведмедів; писк так само дужче закруглений, більше на подобу бульдога. М’ясо ніжне, але страшенно якесь гірке, ще й одгонить рибою; правда, що наші люди прибрали його усмак і хвалилися, що дуже гарне.
Заледве ми підняли на борт свою здобич, коли тут дозорця із мачти подав нам радісний клич: «земля, з носу під правим бортом!» Вмить усі заходилися коло парусів; а тут іще, саме вчасно, узявся бриз із сходу та півночи, і ми хутко дістались під самий берег. Як виявилось, це був плаский кам’янистий острів, десь у три милі околом і весь голий, хіба що порослий місцями колючою грушею. Наближавшись до нього з півночи, видко єдине скелясту перію, що вистає геть у море і дуже подібна на перев’язані кипи бавовни. Поза цим виступом далі на захід є мала бухта, де, при основі, наші човни вигідно пристали до берега.
Небагато часу забрало нам дослідити кожен куток цього острова; але ж і нічого гідного уваги ми там не знайшли — з одним тільки винятком. На південному краї його, близько берега, ми надибали, вполовину завалену під купою каміння, деревину — з вигляду це мав колись бути перед тубільного човна, так званого кену. На нім, видно, пробувано якогось різьблення, і капітан Ґай розібрав ніби подобу черепахи, але я не вбачив щось великої схожости. Крім цієї окрушини човна, — коли це таки справді був човен, — ми не знайшли ні знаку, щоб тут бувала коли жива людина. Навколо берега бачили невеличкі крижані лати — правда що зовсім обмаль. Точне становище цього острова (Капітан Гай найменував його Островом Беннета, на честь співвласника шхуни) — 82° 50′ південної широти, 42° 20′ західньої довготи.
Ми зайшли уже на південь на вісім градусів дальше, ніж усі попередні мореплавці, а море лежить перед нами все таки вільне од льоду. Ми встановили також, що азимутове схилення незмінно де-далі зменшується; що іще дивніше, температура повітря, а з тим і води, помірнішає. Година стоїть, сказав би що й гарна, з легеньким, хоч і упірливим бризом — все з якоїсь північної точки компасу. Небо звичайно ясне, час од часу виткнеться легка хмаринка на півдні — але це кожен раз ненадовго. Ми мали перед собою дві тільки трудності: на обмалі стало палива, а в декого із команди появились ознаки цинги. Ці обставини змушували капітана Ґая роздумуватись над конечністю повернути назад, і він часто заводив про це мову. Я, з свого боку, мав певність, що, державши теперішній курс, ми прийдемо хутко до якої-землі — до того ж, мав цілковиту підставу гадати, що це не буде така пустка, як у високих Арктичних широтах; отже, я ревне обстоював перед капітаном доцільність дальшого ходу, хоч би на кільки день, у тім самім напрямкові. Така спокуслива нагода розвязати велику проблему Антарктичного Континенту ніколи ще не давалась людині, і я признаюся, що весь горів обуренням на боязкі, недоречні доводи нашого командира. Правду сказать, я гадаю, що, не здолівши повздержатись та висловившись перед ним з цього приводу, це саме я зневолив його іти далі. І тепер, мігши тільки оплакувати найзлощасніші, криваві події, що постали невдовзі з моїх направ, заразом я й досі не можу не відчувати певного вдоволення — бо послужив бодай посереднім знаряддям до того, щоб перед зором науки відкрилися найдразливіші тайни, що до них одвіку вона тяжила.
18 січня. Цього ранку 7 прямували далі на південь; година все така сама гарна. Море зовсім спокійне, повітря досить тепле, при вітрі з північного сходу; температура води — двадцять три. Ми знову нарихтували лот і попустивши його на сто п’ятдесят сажнів, знайшли течію на південь — скорістю миля на годину. Ця тривала тяга на південь — у повітрі, як і в воді — змушує ніби роздумуватись, а навіть тривожить усю команду; я бачив явне, що на капітана Ґая це явище вплинуло непомалу. А в тім, він дуже опасується, щоб не показати себе смішним, і я своїм кепкуванням таки зборов нарешті його побоювання. Азимутове схилення зовсім упадає. Протягом дня ми бачили кільки китів, правдивої породи; над кораблем незчисленними хмарами перелітали альбатроси. Виловили кущ, рясно укритий червоною ягодою — на подобу таке мов ґлід — та труп якоїсь дивовижної земної тварини. Завдовжки воно має три фути, а ввишки всього шість дюймів; дві пари дуже коротких ніг, а на них довгі пазурі, ясно-шкарлатні на колір, мов би зроблені з коралу. Тіло вкрите густою, мов би шовковою, шерстю — шерсть чисто біла. Хвіст гострий, як у криси, півтора фути довжиною. Голова похожа на кошачу, окроме лиш вух — вони заворочені, як у собаки. Зуби на колір такі самі блискучо-шкарлатні, як пазурі.
19 січня. Сьогодні, перебувавши на широті 83° 20′, під західньою довготою 45° 5′ (море тут стало незвичайно темне на колір), знову забачено з мачти землю; ближче її розглянувши, ми встановили, що це один із групи розлогих островів. Берег стримкий, а углиб країни ніби дуже лісно — це нас вельми потішило. Десь години чотири по тому, як угляділи вперше землю, ми вже стали на якір, на піскуватому дні глибиною в десять сажнів, три милі від берега; високий бурун при березі, ще й подекуди з сильними вирами, ставив під сумнів доцільність ближчої стоянки. Казано спустити два найбільші боти, і добре озброєний відділ (між іншими і я з Пітерсом) рушив шукати якого отвору в рифі; цей риф, здавалося, оперізував собою весь острів. Деякий час пошукавши, ми виявили невелику протоку і зайшли туди — коли тут побачили, що від берега саме одчалюють чотири здорові кену, а в них повно людей — ніби при добрій зброї. Капітан Ґай вивісив на кінець весла білу хустку; тут чужинці враз зупинились і взялися що-духу лепетати по-своєму, всі гуртом — час од часу до цього лементу долучались поодинокі вигуки, що з них ми могли розібрати слова Анаму-му! та Лама-Лама! Так вони белькотали щось із півгодини; тимчасом ми мали добру можливість розглянути їх.
У чотирьох кену, футів на п’ятдесят удовж та п’ять уширшки кожен, сиділо всього сто десятеро дикунів. На зріст вони ніби звичайні були, як європейці, але статтю кріпші, м’язкіші. На колір були чисто чорні, з густим і довгим кучерявим волоссям. За одежу мали вони шкури невідомого чорного звіра, волохаті і шовковисті, ще й зроблені так, щоб зручно було в них рухатись; шерстю в середину, окрім тільки вилогів на шиї, пучках та лодижках. Зброя складалась найбільше із палиць, темного і на вигляд дуже заважного дерева; але видко було поміж ними кільки списів із кремінним вістрям, подекуди праща. У човнах на дні повно було чорного каміння, завбільшки як здорове яйце.
Коли вони закінчили свої привітання (бо ж ясно було, що їхній лепет не що інше мав виявити), один із гурту, як видно, ватажок, став на носу свого кену і став показувати нам на миґах, щоб підвели човни побіч нього. Ми вдали, мов не розуміємо цих знаків, уважавши за розумніше зберегти скільки мога відстань між нами, бо їх було учетверо більше.
Догадавшись про це, ватажок наказав трьом іншим кену одвернути назад, а сам у своєму підійшов до нас. Зійшовшись із нами, він ураз перескочив на борт більшого нашого бота і всадовився біля капітана Ґая, все показуючи на шхуну та повторюючи слова Анаму-му! Лама-Лама! Ми повернули назад до судна, а чотири кену ішли за нами слідом, на невеликій відстані.
Діставшись під борт, ватажок узявся виявляти нам ознаки крайнього подиву та захоплення, він плескав у долоні, ляскав себе по стегнах та грудях, заливавсь галасливим реготом. Підданці його позаду пристали до цих виявів веселости, і на кільки хвилин настала така галайкотнява, що нас усіх аж поглушило. Коли врешті ущухло, капітан Ґай наказав для обачности підняти наші боти, а ватажкові (він, як ми скоро довідались, називався, Ту–віт) дав на здогад, що не може прийняти на палубу більше, як двадцять душ воднораз.
Той ніби прийняв цю умову з готовністю, наказавши щось своїм людям у човнах; тоді одне кену підійшло до нас, а решта лишилась ярдів на п’ятдесят оддалік. Двадцятеро дикунів вибрались на борт і взялися нишпорити по палубі, лазити скрізь поміж такелажем; вони поводились вільно, мов у себе вдома, і оглядали кожнісіньку річ з превеликою пильністю.
Цілком очевидно було, що вони ніколи досі не бачили білих людей, бо й колір нашої шкіри був, як видно, нелюбий їм. Вони мали «Джен» за живу істоту і ніби боялись пошкодити їй вістрям своїх списів, старанно тримаючи їх догори. При одній нагоді нашу команду дуже потішила поведінка Ту-віта. Наш кухар саме рубав коло пекарні дрова і ненароком загнав сокиру у палубу, так що зробив у ній глибоченьку розколину. Тоді ватажок враз підскочив до нього, потрутив його без ніякої чемности геть і заходився чи плакати чи голосити; він виявляв своє щире співчуття, так ніби шхуні мало боліти, пестив і гладив розколину рукою та поливав із цебра з морською водою, що стояло поруч. Такої крайньої дикости ми не сподівалися; я особисто негоден був увільнитись від думки, що є тут певна фальш.
Коли наші гості нагорі задовольнили уже до краю свою цікавість, їх запрошено вниз, і тут подив їхній перейшов усі межі. Мов би уже заглибокий він став для слів, і дикуни тинялись повсюди мовчки, тільки стиха погукуючи. Багато поживи для розмисляннів дала їм зброя — їм дозволено розглядати її та обмацувати до схочу. Не думаю, щоб вони мали найменшу догадку, як її уживається; вони брали ці речі скорше за ідолів, бачивши наш пошанівок до них та спостерігши, як ми уважно додивлялися, коли вони брали усе це в руки. Углядівши гармати, здивування їхнє зросло подвійно. Вони наближалися до гармат з усіма знаками як-найглибшого пошанування та остраху, але не зважувались оглядати їх дуже зблизька. В кабіні стояло двоє великих свічад — це був верх їхнього зачудування. Перший натрапив на них Ту-віт; він був саме посеред кабіни, лицем до одного, спиною до другого дзеркала, коли тут явне побачив їх. Коли він звів догори свої очі та углядів у дзеркалі самого себе, я думав, дикун глузду рішиться, а як зразу по тому він повернувся тікати і раптом побачив себе ще й у противному напрямі — я, право, злякався, що він тут на місці духа віддасть! Ніякі намови не здоліли його привести до того, щоб глянув удруге в дзеркало: кинувшись ниць на поміст та сховавши лице у руки, він так і закляк, аж поки ми мусили просто витягти його на палубу.
Отаким способом прийнято в чергу на борт усіх дикунів, по двадцятеро враз, а Ту-вітові дозволено лишатись у нас під увесь цей час. Ми не бачили поміж ними жодних злодійських схильностей і по одході їхнім не виявили ніякої пропажі. Цілий час своєї візити вони всі поводились найприязнішим чином. Проте, в поведінці їхній було дещо такого, чого ми негодні були зрозуміти; приміром, ми не могли добитись, щоб вони ближче підійшли до деяких зовсім нешкідних речей; як от паруси, яйце, розгорнута книжка, миска із борошном.
Силкувавшись розвідати, чи нема в них которі речі годились би нам на торг, ми виявили, що порозумітися з ними, це річ вельми тяжка. А в тім, ми таки взнали, і це нас дуже здивувало, що на островах тут багато водиться великих ґалліпаґських черепах; одну ми набачили в Ту-вітовому човні. У руках в одного дикуна ми угляділи також так звані biches de mer; він ласо глитав їх у натурі, сирцем. Оці аномалії звіринного світу — бо в таких широтах це були аномалії — привели капітана Ґая до наміру докладно розвідати цілу країну; він сподівався добути із свого відкриття який пожиток. Я ж особисто, так саме хотівши розвідати щось більше про ці острови, мав іще пильнішу схильність провадити далі наш рейс на південь, без ніякої затримки. Саме стояла добра година, але ніяк було сказати, чи довго вона триватиме. Бувши уже на вісімдесят четвертій паралелі, мавши перед собою відкрите море, сильну течію на південь, сприятливий вітер, я негоден був без нетерпіння чути про заміри стояти тут довший час, ніж того доконче вимагало здоров’я команди — ніж треба було, щоб забрати на борт належний запас палива та свіжої харчи. Я доводив капітанові, що ці острови ми легко могли б одвідати на повороті та й стати тут на зимівлю, коли б шлях нам заступили льоди. Врешті він пристав таки на мій погляд, (сам не знаю, яким це способом сталося, але я мав на нього великий вплив); кінець-кінцем вирішено, що ми станем тут підсилитися тільки на тиждень, навіть коли б знайшли biches de mer, а тоді рушаємо, поки є змога, на південь. Отже, до цього ми й узялися лагодитись. Під проводом Ту-віта ми безпечно провели «Джен» через риф і стали на якір десь за милю від берега, у чудесній бухті при південно-західнім узбережжі головного острова, на десяти сажнях глибини; бухта була цілком замкнута, з чорним піскуватим дном. В основі цієї бухти, як нам казано, було п’ять джерел доброї води, а поблизу ми побачили багато лісу. Чотири кену ішли за нами слідом, державшись, однак, на порядній відстані. Сам Ту-віт лишився у нас на борту, а як стали на якір, запросив нас зійти з ним на берег та одвідати його селище в глибині острова. Капітан Ґай прийняв запрошення, і, зоставивши на борту в запоруку десятьох дикунів, гурт наших людей, всього дванадцятеро душ, наготувався іти за ватажком. Ми подбали, щоб бути при добрій зброї, але назверх не виявляли жодного недовір’я. На шхуні гармати виставлено за борт, абордажні сітки піднято, взято ще й інші заходи, щоб не датись на несподіванку. Першому помічникові наказано, поки нас не буде, не приймати на борт ні живої душі, а коли б ми не вернулися за дванадцять годин, відрядити на розшуки округ острова катер, озброєний фальконетом.
З кожним кроком, що ми поступали в середину острова, у нас все міцніло переконання, що ми пробуваємо у країні, істотно відмінній від будь-яких земель, одвіданих досі цивілізованими людьми. Нічого віддавна звичного ми тут не бачили. Дерева неподібні були до рослинности ні гарячої, ні помірної, ані північно-холодної смуги і не мали найменшої схожости із рослинністю нижчих південних широт, що їх ми оце поминули. Скелі, і ті нам були в новину і матерією, і кольором, і розверстуванням; потоки, і ті, хоч як це може виглядати неймовірно, мали так мало спільного з тим, що ми бачили в інших кліматах: ми аж не важились спробувати їхню воду на смак, затруднялись повірити, що вона має ті самі природні властивості. Дійшовши малого струмка, що перетяв нам стежку (це був перший на нашій дорозі), Ту-віт із своїми підданцями став напитися. Вода ця була така дивна, що ми не схотіли її куштувати — думали, що брудна; згодом аж ми зрозуміли, що так виглядали потоки на всіх оцих островах. Я затрудняюся дати точне поняття що до природи цього плину і не обійдуся тут без докладного пояснення. Він прудко біг по спадах, як і звичайна вода, але ніколи, хіба що упадавши каскадом, не мав звичайного вигляду прозорости. І одначе, він був насправді, в самій матерії, не менше прозорий, ніж будь-яка вапнякова вода, різнившись од неї єдине виглядом. Зразу глянувши, а надто в таких місцях, де був невеликий спад, ця рідина в своїй консистенції мала таку подобу, мов густий розчин арабської гуми в звичайній воді. Та це, власне, ще й найменше одмітна була з незвичайних її властивостей. Вона була не безбарвна, ані якогось одного кольору, а в бігові вигравала перед очима всіма можливими тінями пурпуру, так немов барви мінливого шовку. Ця міна барвистих тіней діялась таким дивним способом, що зачудувала наш гурт так саме зглибока, як давніш наше свічадо Ту-віта. Набравши цього плину у посуд та давши йому як-слід осадитися, ми побачили, що вся маса його складається із безлічи різних жилок, і кожна з них одмінна на колір; жилки ці не мішалися між собою, а тяжіння у плині було достатнє між часточками одної жилки і недостатнє між сусідніми жилками. Провівши лезом ножа почерез жилки упоперек, рідина зразу, як ми пересвідчилися, змикалась за ним; так саме, вівши його назад, всі сліди за ножем одразу згладжувались. Зате, коли ніж проводжено акуратно поміж дві жилки уздовж, вони різнилися начисто і сила тяжіння не зразу те порізнення виправляла. Оцей феномен, ця вода, це була мені перша ланка в обширнім звязку очевидних чудес, що в їх коло мені судилося далі вступити.
Ми дійшли до селища години за три, бо воно лежало углиб країни більше як на дев’ять миль, а дорога туди пролягала скелястою містиною. На дорозі Ту-вітів гурт (усі сто десять дикунів із кену) що-хвилі посилювавсь невеличкими купками, по двоє, по шість, десять душ; вони приставали до нас, мов би випадком, на різних поворотах шляху. Тут видно було таку систематичність, що я не міг не відчути певного підозріння і висловив капітанові Гаю свої здогади. Та відступатись було вже запізно, і ми вирішили, що найбезпечніше нам буде показувати цілковите довір’я Ту-вітовій доброчесності. Отже, ми йшли собі далі, не спускаючи з дикунів обачного ока, не даючи їм себе порізнити і втасуватися поміж нас у середину. Таким способом, перейшовши стримчастий яр, ми нарешті прийшли до зборища осель, що було, як нам казано, єдине на цілий острів. Коли ці оселі показалися нам перед очі, ватажок заходився щось вигукувати, часто повторюючи слово Клок-клок: це, як ми думали, була назва селища, а може родове ім’я для всякого села.
Оселі були найзлиденніші, які лиш можна собі уявити, і, в одміну від найдикіших навіть із відомих людству племін, на будову були неоднакові. Деякі з них (ці, як ми взнали, належали так званим Вампус або Ямпус, старшинам краю) були зроблені так: дерево, зрізане футів на чотири від кореня, а над ним нап’ято велику чорну шкуру, попущену звідти складами до землі — під нею дикун і має собі домівку. Інші оселі складені були із здорових гіляк, не очищених навіть від посохлого листя; обіперши їх, під кутом у сорок п’ять градусів, на глиняний вал, без ніякого ладу отак накидано на п’ять-шість футів увись. Которі знов були такі: просто яма, викопана сторч у землі, а зверху покрита таким самим гіллям — коли пожилець хоче туди увійти, він це гілля одсуває, а зайшовши, знов прикриває яму. Небагато було ще інакших, прилаштованих між розногами стоячого дерева; при цьому частину горішніх гілок перерізувано, так що вони похилялись на нижні і, таким чином, давали добрий захист від негоди. А найбільше було малих, неглибоких печер, нарочито, як видно, викопаних по узбіччях крутого кряжа — цей кряж складався з якогось каменю, подібного до шаповальської глини, і обмежував селище з трьox сторін. Під порогом кожної такої примітивної печери лежала невелика кам’яна брила, і пожилець, виходячи з печери, старанно заставляв нею отвір — не скажу для чого, бо камінь цей був убільшки такий, що закривав отвір не більше як на чверть.
Це село, коли тільки признати йому таку назву, лежало у глибоченькій долині, і добратись до нього можна було тільки з півдня, бо всі підступи в інших напрямках перетинав той стримчастий кряж, що за нього оце я згадував. Посеред долини біг дзюркітливий струмінь тої самої дивовижної води, що описана вище. Коло осель ми побачили кільки чудних створіннів, на вигляд ніби зовсім свійських. Найбільша із цих звірин складом тіла і писком нагадувала нашу звичайну свиню; але хвіст воно мало вкритий шерстю, а ноги стрункіші, ніж в антилопи. В рухах було незграбне, мляве; ніколи не лучалося бачити, щоб воно спробувало бігти. Помітили ми також кільки звірин, дуже подібних до першої постаттю, але тілом довших, ще й порослих чорною шерстю. Навкруги дріботіло багато всілякої домашньої птиці — це, здається, й була тубільцям найперша харч. Ми здивувались, углядівши поміж ними цілком освоєних чорних альбатросів: час від часу вони вилітали до моря по здобич, але завсіди вертали додому, в село, а плодилися на південному узбережжі. Як звичайно, в гурті із ними жили тут і їхні товариші ― пінгвіни, але ці ніколи не йшли за ними до дикунських домів. Між іншою домашньою птицею були тут качки, дуже мало одмітні від наших, з мережаною спинкою, чорні баклани, та ще велика птиця, ніби схожа на лунь, але ж не м’ясоїдна. Риби, як видно, було достатком. Підчас нашого гостювання ми бачили сушену скельну треску, лосося, синіх дельфінів, макрель, чорну рибу, ската, угрів, слонову рибу, головнів, камбалу, рибу-папугу, кожанку, барабулю, гека, палтусів, паракутів і без числа інших порід. Ми також спостерегли, що в більшості риба ця була така сама, як на Оклендських островах, себ-то на широті зовсім низькій — всього п’ятдесят перший південний градус. Було тут багато і ґалліпаґської черепахи. Дикого звіра ми бачили мало — жодного великого і жодного із відомих нам порід. В дорозі переповзали нам стежку одна чи дві змії, на вигляд страшні; проте, тубільці на них не дуже вважали, тож ми вирішили, що це не отруйні змії.
Наблизившись із Тувітом та його гуртом до села, нам назустріч висипала з галасливими вигуками велика юрба; ми знов могли розібрати в цім галасі тільки оте незмінне Анаму-му! та Лама-лама! Ми дуже здивувались, побачивши, що ці нові пришельці були начисто голі, а шкури носили тільки ті люди з човнів. Здавалось, і зброю усю, що була в країні, мали в себе ці самі люди, бо між селищанами і знаку її не було. Жінок та дітей було тут багато, і жінкам не бракувало того, що можна назвати повабністю особи. Вони були високі, стрункі, мали гарні форми, і красували грацією та вільними манірами, що таких не знайдеш у цивілізованім суспільстві. Правда, що губи їм, як і в чоловіків, були товсті, незграбні — навіть сміявшися. Ніколи з-за них не одкривались зуби. Волосся мали тендітніше, як чоловіки. Поміж цими голими селищанами вибралось би хіба десятеро чи дванадцятеро таких, що мали на собі, як Ту-вітові люди, одежу із чорних шкур, а за зброю списи та важенні палиці. Ці неначе мали поміж іншими велику силу, їх завсіди узивано титулом Вампу. Їм належали і оті палаци із чорних шкур. Подібний до них Ту-вітів дім стояв у середині селища і був од інших дещо просторіший та краще зложений. Дерево, що служило йому опорою, зрізано футів на дванадцять, або-що від кореня, і якраз під цим зрізом оставлено кільки гілок; на них і нап’ято покрівлю, щоб не загорталася всередину. Саму покрівлю, з чотирьох здоровенних шкур, звязаних дерев’яними спичками, приплішено на споді кілочками, позаганявши їх крізь шкури у землю. Долівку застелено сухим листям, немов килимом.
До цієї хати нас і повели, з превеликою повагою — а юрби тубільців так і сунули облавом вслід за нами. Ту-віт усадовився на листвяному килимі і показав на знаки, щоб і ми так зробили за його прикладом. Ми послухались і опинилися таким чином в надзвичайно невигідному, чи не критичному становищі. Нас було дванадцятеро на землі, а дикуни, числом не менше як сорок, посідали навпочіпки довкола — так тісно, що коли б стався який заколот, ми негодні були не то що ужити зброї, ба й на ноги звестися. Така тиснява була не тільки під шатром, а й знадвору, де скупчились, мабуть, усі до одного мешканці з цілого острова: вони не потоптали нас на смерть завдяки хіба безнастанним зусиллям та галасові Ту-віта. Та найпершою нам запорукою була все-таки присутність поміж нами самого Ту-віта, і ми, як за найкращий спосіб вив’язатись із цієї скрути, рішили триматися щільно побіля нього, і при першім вияві ворожих намірів забити його.
Після того гармидеру відстановлено все-таки деякий лад, і тоді ватажок звернувся до нас із довженною промовою, дуже подібною до отії першої, що її говорилося на човнах, хіба що тепер натискувано більше на Анаму-му, а Лама-Лами поменшало. Ми вислухали цей привіт у глибокім мовчанні, а тоді капітан Ґай відказав на нього, запевняючи ватажкові довічну свою приязнь та доброзичливість, ще й на кінець промови подавши йому подарунок — кільки разків синього намиста та ніж. При цьому ми дуже здивувалися, що од намиста монарх ураз одвернув свого носа, мов би гребував ним; зате ніж сподобавсь йому безмірно, і він зразу наказав подавати їду. Її передавано до шатра по через голови присутніх, а складалась вона з животрепетних нутрощів якоїсь невідомої звірини — мабуть, чи не тих тонконогих свиней, що ми ото бачили, підходивши до села. Спостерігши, що ми не дамо собі ради з цією стравою, він узявсь нам на приклад убирати принадну, цю їжу ярд за ярдом, поки нам несила вже стало терпіти, і ми почали виявляти такі очевидні ознаки заворушення в шлункові, що привели Його Величність в несказане зачудування — таке, що хіба перед дзеркалом він пережив сильніше. Одначе, ми таки не схотіли одвідати ласощів, що стояли перед нами, постаравшись дати йому на здогад, що саме не маємо жодного апетиту — і на цім закінчивсь наш приязний déjeûner 8.
Покінчивши монарх підкріплятися, ми зав’язали із ним балачку — ряд перехресних питань, де ми мусили братись на всякі вигадливі способи: малося виявити, які головні продукти є в цій країні та чи не можна їх повернути нам на пожиток. Нарешті, він ніби зрозумів, чого ми хочемо, і запросив нас піти з ним на узбережжя, де, як він запевняв, водилось багато biches de mer (він показав нам зразок цієї тварини). Ми зраділи нагоді вибратися із тиску і показали йому, що охотимось іти негайно. Полишивши шатро, ми рушили за ватажком на південно-східню грань острова, недалеко від бухти, де стояв на якорі наш корабель, а слідом за нами посунув весь люд із села. Тут ми чекали з годину, поки дикуни обвели кругом цього місця чотири кену. Тоді весь наш гурт всадовився в один із човнів, і ми погреблись попід щитом згадуваного вище рифу, та під другим, далі у море; тут ми знайшли оцих biches de mer куди більше, ніж лучалося коли бачити найстарішим у нашому гурті морякам по тих островах, у нижчих широтах, що найбільше славляться цим торговим продуктом. Ми перестояли біля рифів, поки допевнилися, що в разі потреби могли б навантажити тут дванадцятеро кораблів; а тоді направились до шхуни і розлучилися там із Ту-вітом, наперед добувши від нього обіцянку, що він за добу приставить нам перістих качок та ґалліпаґських черепах, скільки возьмуть його човни. Під усю цю виправу ми не бачили в поведінці дикунів нічого такого, що б могло викликати підозріння — єдине хіба, що в дорозі від шхуни до селища так ото ніби систематично приставали до них нові гуртки.
Ту-віт міцний був на слові, і скоро ми мали багатий запас свіжої провізії. Черепахи були такі гарні, що ми зроду таких не бачили, а качки ліпші за найкращу нашу дичину — м’ясо мали надзвичайно ніжне, духовите, січне. Опріч цього, витлумачивши дикунам наші бажання, ми дістали від них багато селери та цинготної трави, ще й цілий човен, повний свіжої та почасти сушеної риби. Селера, це була нам правдива лагоминка, а цинготна трава — неоціненний скарб для тих наших людей, що виявляли ознаки цієї хорости. Дуже хутко у нас не лишилося у реєстрі слабих ні жодної душі. А було в нас достатком і інших свіжих припасів, що між ним можна згадати молюска, на подобу як мусель, а смаком наче устриця. Хватало й креветок, і раків, і яєць — від альбатросів та інших птахів, із темною шкаралущею. Взяли ми на борт і багатий запас м’яса, з отих свиней, що я згадував. Більшість команди його уподобала, але мені воно наче відгонило рибою, та й взагалі було прикре. Взамін за оце добро ми давали тубільцям намисто, всяке мідяне безділля, цвяхи, ножі, клапті червоної тканини, і вони зовсім були вдоволені такою міною. На березі ми влаштували справжній базар, якраз попід жерлами корабельних гармат, і наші клієнти збирались туди, як здавалося, з цілковитою охотою; ще й у такому порядкові, що поведінка їхня в селі Клок-Клок ніяк не давала нам підстави сподіватись такого.
Отак дуже приязно ішли наші справи протягом кількох днів: гуртки тубільців часто бували на борту шхуни, а партії наших людей сходили не раз на берег, учиняючи довгі виправи в середину острова і не мавши при цім ніякого клопоту. Побачивши, як легко можна було б навантажити на наш корабель biches de mer — завдяки дружній схильності острів’ян та готовності їхній помогти нам у збиранні — капітан Гай рішив завести переговори з Ту-вітом, щоб збудувати відповідні сушильні на цей продукт та забезпечити, скільки можна, його і всього племени послуги при збиранні; а сам тимчасом гадав скористати з доброї години і провадити далі рейс на південь. Почувши цю думку, ватажок ніби виявив цілковиту хіть піти на таку угоду. Отже, вони й поєдналися, зовсім догідно для обох сторін, на тім, що відбувши доконче потрібні підготовчі роботи — вийнявши скільки треба ґрунту, звівши частину зрубу то-що, де мусила брати участь уся команда, шхуна вирушить у дальший шлях, полишивши на острові трьох людей доглядати за виконанням плану та наставляти тубільців у сушінні biches de mer. Що до умов заплати, то їх поставлено в залежність від старання тубільців за час нашої відсутности. Дикуни мали дістати умовлену кількість намиста, ножів, червоної тканини то-що за кожен пікуль biches de mer, приготовлений на час нашого повороту.
Опис природи цього важливого торговельного продукту та способів, як його заготовляється, може здадуться не без інтересу читачеві, і я не можу знайти догіднішого місця про це розповісти, ніж саме отут. Наступну, вельми придатну для зрозуміння справи замітку взято з новітнього оповідання про подорож у Південні моря.
«Це є той молюск із Індійських морів, що в торговлі його знають під французьким назвиськом biches de mer («морські ласощі»). Коли я не дуже в цім помиляюся, знаменитий Кюв’є зве його gasteropeda pulmonifera. Його збирається силу по узбережжях Тихоокеанських островів, і збирається особливо на китайський ринок, де на нього стоїть велика ціна — мабуть, не менша, ніж на велико-уславлені їстивні пташачі гнізда; можлива річ, що гнізда ці складаються з желятинової матерії, що її певна порода ластівок визбирує з тіла отих молюсків. Biches de mer не мають ні раковини, ні єдиної ніжки, ні взагалі яких відростків, тільки два протилежні органи: ковтальник та відхідник; але з поміччю своїх еластичних боків, вони, як гусінь або черва, можуть лазити на мілкому. Тут, пролітаючи низько над водою, їх нашукує певна порода ластівок і, вгородивши їм у м’якоть свій гострий дзьоб, витягає з них волокнувату, подібну на гуму матерію; вона, висохши, утворює міцні стіни ластовиних гнізд. Звідси назва gasteropeda pulmonifera.
«Молюск цей формою подовгастий; убільшки буває він різних розмірів, від трьох до вісімнадцяти дюймів довжиною (я бачив кількох таких, що мали у довжину не менше двох футів). Упоперек вони майже круглі, мавши тільки невеличку пласковину з того боку, що ближчий до дна; завгрубшки від одного до восьми дюймів. Вони вибираються на мілке в певну пору року — мабуть, плодитися, бо ми часто знаходили тут їх парами. До берега вони наближаються під той час, коли сонце найдужче проймає воду та нагріває її, і забрідають часто так мілко, що як заходить відплив, вони зостаються на сухому, виставлені під сонячний пал. Але плід свій вони не виводять, видно, в мілкій воді, бо нам не лучалось ніколи бачити їхнього нащадку; та й дорослих завсіди бачено, що приходять вони зглибока. Живляться вони найбільше тим класом зоофітів, що вироблює коралі.
«Звичайно biches de mer ловиться на глибині трьох-чотирьох футів; потім їх виносять на берег і нарізають з одного боку ножем (надріз роблять на дюйм чи більше, залежно від розмірів молюска). Через цей наріз видавлюють із середини нутрощі — на подобу вони зовсім однакові, як у інших малих мешканців водяної глибини. Тоді миють молюска і до певного ступеня проварюють — тут не можна ні перегріти, ні недогріти. Потім на чотири години їх закопують у землю, а тоді знову недовго варять; після цього всього сушать, чи на вогні, чи на сонці. Сушені на сонці ціняться дорожче, але поки на сонці висушиться один пікуль (133½ фунтів), вогнем можна висушити тридцять пікулів. Аби лиш як слід посушити — а далі їх можна зовсім безпечне тримати в сухому два і три роки; проте, раз на кільки місяців, приміром, чотири рази на рік, треба їх оглядати, чи не проймає вогкість.
«Китайці, як говорено вище, уважають biches de mer за незвичайно розкішну страву — вірять, що вона чудодійним робом живить і покріплює людське тіло, відстановлює сили, виснажені надмірними втіхами. Перший сорт стоїть дуже високо на Кантонському ринкові ― дев’яносто доларів пікуль; другий сорт ― сімдесят п’ять доларів; третій ― п’ятдесят доларів; четвертий ― тридцять доларів; п’ятий ― двадцять доларів; шостий ― дванадцять доларів; сьомий ― вісім доларів; восьмий ― чотири; а малі партії дають часто більший зиск на Маніллі, Сінгапурі та в Батавії».
Отже, поєднавшися із тубільцями, ми зразу заходитилися вивантажувати на берег усе потрібне знадіб’я, щоб наготовитись до будування та розчистити ґрунт. Вибрано простору, рівну містину близько східнього берега бухти, на належній відстані від головного рифу, де малося добувати biches de mer; води й лісу було на цім місці достатком. Всі ми стали як-найщиріш до роботи і, на велике диво тубільцям, незабаром уже нарізали досить лісу і хутко обробили його на зруб; за два чи три дні робота так далеко поступила наперед, що ми могли безпечне довірити решту трьом людям, що мали тут залишатися. Це були: Джон Карсон, Алфред Гарріс і Пітерсон (всі, як здається, з Лондону), що заявилися на цю службу охотою.
Поки закінчився місяць, ми вже мали усе наготові для від’їзду. Одначе, ми ще раніш зговорилися одвідати на прощання село, і Ту-віт так упірливо допоминався, щоб ми відбули цю обіцянку, що нам видалося нерозумним ображати його кінець-кінцем відмовою. Гадаю, що під цей час жоден із нас не мав ні найменшого підозріння що до добрих намірів дикунської людности. Поводилися вони всі надзвичайно пристойно, запопадливо допомагали нам у роботі, достачали, часто задарма, всякий продукт, і ні разу не потягли ні жодної речи ― а як вони високо цінили скарби, що їх ми мали з собою, це було видно із надзвичайних виявів радости, кожен раз коли ми щось дарували їм. Жіноцтво особливо було в кожнім ділі до нас уважливе, і, взявши усе загалом, ми були б десь найпідозрілішими з людей, коли б узяли собі що-найменшу гадку про зраду ― супроти того люду, що так добре вітав нас. Небагато ж треба було часу, щоб показати усю цю видиму лагідність наслідком не чого як глибоко укритого наміру знищити нас і довести, що оці острів’яни, так надзвичайно поміж нами шановані, належали до найбрутальніших, найкровожерніших, без краю лукавих негідників, які лиш плямили коли собою лице землі.
Це було першого лютого: ми вийшли на берег, щоб востаннє одвідати селище. Як я вище сказав, ми не мали в собі найменшого підозріння, але ж не понехали належної обачности. Шістьох із команди зоставлено на шхуні, з наказом не підпускати до судна, поки ми повернемо, ні єдиного дикуна, хоч би якою причиною він називався — а самим чатувати незмінно на палубі. Абордажні сітки піднято, гармати подвійно наладовано картеччю, фальконети набито мушкетними кулями. Сама шхуна стояла на підібранім якорі за милю від берега, і ні звідкіль до неї не міг підійти жоден човен, щоб його не побачено зразу і не взято під повний огонь фальконетів.