— А для вас я маю таке завдання. Візьміть собі після обіду одну з наших машин; зачекайте, я зараз же випишу вам наряд. Ви поїдете до Якобса, — стежити, розумієте? Найміть собі місце в гаражі, тоді ви матимете змогу заходити туди вдень і вночі. Ну, поки що все.
Комісар Вольф устав. Нарада закінчилась, а на нього чекала ще інша робота. Вони потисли один одному руки.
— А я тим часом потурбуюсь, щоб установили нагляд за телефоном Якобса, — сказав на закінчення криміналрат.
О третій годині дня маленький ДКВ, за кермом якого сидів Александер, був уже по той бік Везера, між Фільсеном і Сіке, на шосе № 6. Це шосе являє собою довгий ланцюг доріг різної якості, що тягнеться від Герліца через Дрезден, Лейпціг, Ганновер і Бремен аж до Куксгафена, причому слід відзначити одну курйозну обставину: починаючи від Бад-Гарцбурга, «державне шосе» вже має назву «федеральне шосе». Александер звернув на нього з автостради тільки дві години тому.
Поки що все йшло як по маслу. Вони вчора ввечері доїхали до Галле, поставили «крейслер» у якийсь гараж, — Якобсова банда, очевидно, мала зв’язки всюди, — і переночували в автомобілі, з якого було вийняте заднє сидіння. Хоч вони зарились у цілу купу жовтих чохлів з автомобільних сидінь, спати було не дуже зручно: голова впиралась у стінку багажника, ноги — в переднє сидіння. Їх розділяв карданний вал; вони не заважали один одному. Кросбі був цілком стерпним сусідом: він не хропів і спав, як байбак. І все-таки вранці Александер прокинувся втомленим, розбитим; у нього боліли всі кісточки. Дратувало ще й те, що він не міг поголитись.
Далі вони поїхали на гарненькому ДКВ, цілком невинному на вигляд, хоч десь у його надрах, за словами доктора Шерца, були сховані папери, які гарячково шукає поліція. Весело дзижчав мотор. На міжзональному контрольному пункті була тривала зупинка; автомобіль обшукали. Александер під час цієї процедури почував себе не дуже добре, його вчорашнє збудження змінила цілковита апатія, але зовні по ньому цього не було видно. Його підхопила лавина подій, приголомшив шалений темп і весь жах останніх годин: він ніяк не міг зібратися з думками. Страшенно боліла голова. Кросбі, навпаки, був у чудовому настрої: папери в безпеці, з ними вже, напевно, нічого лихого не станеться — і справді нічого не сталось.
За півгодини до Бремена Александер зупинив машину, Кросбі змінив його за кермом. Александер відкинувся на спинку сидіння і спробував заснути. Але це йому не вдалось. Його морозило; він з досадою тер своє звичайно таке гладеньке підборіддя, що зараз було вкрите колючою щетиною.
— Кросбі, — сказав він нарешті. — А вчора ж увечері все висіло на волосинці, правда?
— What’s the matter? Висіло — на волосинці? Nonsense.
Александер уже переконався, що з Кросбі по-німецьки не дуже-то поговориш. Але він не міг довше мовчати і трохи згодом повторив спробу, вимучивши такий жарт:
— Ви часом не родич естрадного співця Бінга Кросбі?
Американець вищирився в посмішці.
— Дурниці. Уои are mad.
Розмова так і не зав’язалась, поки Кросбі не почав її сам. Він поліз у кишеню піджака і витяг звідти пляшку з коньяком і пом’ятий конверт. Це був той самий конверт з дальшими інструкціями для Кросбі, якого дав Александерові доктор Шерц. Александер сам віддав його Кросбі учора в Галле.
Американець простяг йому те й друге. Александер маленькими ковточками надпив трохи з пляшки, намагаючись не розлити. Коньяк пробіг по горлянці ласкавим вогником, зігрів і оживив його. Тоді він узяв конверт і запитливо поглянув на супутника. Той кивнув, і Александер вийняв з конверта маленький, складений учетверо аркушик.
Александер весь час думав, що то було щось на зразок «запечатаного наказу». Він любив читати історичні романи і пам’ятав, що власники кораблів часто давали капітанам подібні накази, які можна було розпечатати тільки у відкритому морі. Але, як виявилось, доктор Шерц мав на меті зовсім інше. У листі стояло: «Не спускайте з Шенцліна очей, може викинути якогось коника. Тоді порішіть його. Якщо ж буде триматись добре, дайте йому нашу адресу на Іспанській алеї».
— Ну, що ти скажеш на це, boy? — посміхнувся Кросбі.
Александер не відповів нічого. Ясно, що доктор Шерц написав ці рядки під враженням його вчорашньої відмови. Обережний чолов’яга! Александер зиркнув скоса на свого сусіда. Здоровенний хлопчина; зв’язатись з поліцією ще до Бремергафена навряд чи вдасться. Та й західнонімецька поліція напевне не схоче вжити якихось заходів проти американця. Та ще коли той везе своїм клієнтам виробничі секрети з НДР.
— Look you. Я не люблю secrecy… як це по-вашому… таємниць, — пояснив Кросбі свій дивний вчинок, — відкриті карти — оце по-моєму. Розкажи, що там з тобою сталось, go on, Александер, old chap!
Александер не бачив причин, чому б не виконати цієї вимоги. Він розповів свою історію. Американець майже не перебивав його, вислухав усе до кінця, щось пробурчав і зразу ж розповів про себе.
Александер дізнався, що Кросбі поміняв у Штатах безліч професій. Перед війною був власником автокладовища, до того — барменом; ще раніше — десятником на будівництві; все чисто випадкові заняття. Потім, в армії, йому вдалося влаштуватись начальником складу обмундирування. В його розпорядженні була велика кількість черевиків на гумовій підошві, overcoats, haversacks, сорочок, штанів та ковдр. Але, крім того, на складі була ще білизна для жіночого персоналу окупаційних військ. Ця остання обставина й виявилась фатальною для Кросбі. Підлеглі йому джі-ай дуже полюбляли ці делікатні предмети туалету, бо їхні німецькі подружки особливо охоче приймали такі подарунки, і крали їх у неймовірній кількості. А склад був надто великий, щоб Кросбі міг усе встерегти.
Капітан, його начальник, мало турбувався про те, що робиться на складі. Кросбі робив там, що йому заманеться. Але в обов’язки капітана входило підписувати рапорти про недостачу і складати пояснювальні записки. Втрати в межах сотні не порушували його спокою: Америка багата, нащо хвилюватись. При тризначних числах він звичайно грюкав кулаком по столу і страшенно лаявся, проте на цьому й кінчалось. Але коли одного чудового дня виявилась недостача великої партії жіночої білизни, — кілька тисяч, — терпець йому урвався і він призначив суворе розслідування, результатів якого Кросбі вирішив не дожидатись.
— Тисяча п’ятсот night-gowns, чотири тисячі brassieres, panties, slips, не знаю, як ці штуки по-вашому називаються, — не вистачало, away, пропали, вкрадено — boy, boy, boy! Шеф лютий, кричить: «Кросбі go to hell you son of a bitch!»
Слухаючи Кросбі, Александер не міг стримати сміху. Настрій його покращав. Він весь час вважав свого супутника гангстером, а той, виявляється, така ж людина, як і він сам. Війна закинула його в Європу, тут він, звичайно, почав спекулювати — хто ж з американців цього не робив? — спершу сигаретами, потім одягом. Бо цілком вірити його історії, безумовно, не можна було: Кросбі, певна річ, сам приклав рук до тієї недостачі. Нарешті попався і покотився далі вниз. Все це, звичайно, не дуже красиво, але принаймні можна зрозуміти. Александер тепер уже не почував до нього такої антипатії.
А той, власне, цього й домагався. Американець не часто вимовляв слово без якоїсь мети, хіба що напідпитку. Пусті балачки, аби провести час, він вважав зайвою розкішшю. Зараз йому потрібно було порозумітись з своїм супутником — він помітив, вірно зрозумів оцінюючий погляд Александера і не хотів наразитись на якусь неприємну несподіванку.
В душі Кросбі кляв доктора Шерца, що приставив до нього наглядача; така, на його думку, була роль Александера в цій виставі. І все ж він мусив визнати, що доктор Шерц чудовий режисер. Навіть він сам, Лью Кросбі, не зумів би краще.
Дальший хід операції було сплановано так. Місцем передачі документів мало стати одне добре відоме Кросбі кафе в Бремергафені. Крім людини, якій треба передати папери, повинна була прийти ще четверта особа — гамбурзький агент організації, особистий друг доктора Шерца. Цей чоловік повинен був зайти з грішми в туалет, звідки він ніяк не міг вийти непомітно для своїх спільників. У цій досить непідходящій обстановці — але іншого виходу в них не було — він повинен був виконати над доларами певну таємничу і в той же час досить примітивну операцію і зробити з них два пакети — один для Кросбі, а другий для Александера. В кожному пакеті буде шістсот стодоларових банкнот, препарованих таким чином, що один окремий пакет не має ніякої вартості, а обидва разом становлять шістдесят тисяч доларів. Потім Кросбі й Александер повинні будуть поодинці повернутись до Берліна, причому в завдання гамбурзького агента входило простежити, щоб вони їхали дійсно поодинці. Александер поїде поїздом до Ганновера, а звідти вилетить літаком у Берлін. Тільки коли звідти повідомлять про його прибуття, агент відпустить Кросбі. Чорти б його вхопили, хитро придумано! Все це, звичайно, йому вже знайоме, це система трикутника, за якою він працював уже не раз, але тут, у Germany, це новинка. Німецькі бізнесмени роблять великі успіхи.
Показались перші будівлі Бремена. Кросбі згадав, що йому наказували подзвонити перед Бремергафеном докторові Шерцу — сповістити про хід операції і в разі потреби дістати нові директиви. Це можна було зробити тут.
Коли машина спинилась біля поштової контори, Александер підхопився з місця. «Виходить, я все-таки спав — хоч хвилин десять», — подумав він. «Пах-пах-пах-пах-пах», — стугонів мотор. Кросбі орудував «тростинкою» — так водії зневажливо називають важіль передач ДКВ. «Пах-пах-пах-пах-пах…» Кросбі виліз з машини і пристукнув дверцята.
— Just a moment! — крикнув він на бігу і вскочив у двері пошти.
«Звичайно, ключ від запалювання взяв з собою, — подумав Александер. — Само собою зрозуміло, адже в машині сховано папери вартістю шістдесят тисяч доларів. Якби в мене було хоч трошечки більше енергії… трошечки більше мужності…»
Від Потсдамської площі, де сходяться кордони секторів у центрі Берліна, починається ланцюжок вулиць, що тягнеться на південний захід: Потсдамерштрасе, Гауптштрасе, Рейнштрасе, Шлосштрасе, Унтер ден Айхен. За містом, у Целендорфі, він переходить у Потсдамське шосе, що від Ванзе під назвою Кенігсштрасе веде на захід, через міст Глініке, до Потсдама. Перед мостом величезний щит повідомляє: «Now you are leaving American sector», — тут, перед першими будівлями Потсдама, пролягає міський кордон Великого Берліна.
Коли Якобс свого часу вирішив купити ділянку землі в Целендорфі, він спершу уважно вивчив місцевість. При цьому він встановив, що весь потік автомашин у західному напрямку йде по Потсдамському шосе — чудовій двосторонній асфальтовій дорозі. Тільки машини, що їдуть у Шарлоттенбург, в англійський чи французький сектори, звертають на шосе Афус.
Тут, правда, вже існував заклад, подібний до того, який хотів влаштувати Якобс: «Західна автоплощадка — місця для стоянки автомобілів, ремонтна майстерня, ресторан. Телефон 34-35-78. Площадка охороняється». Якобс зайшов туди, випив кухоль пива. Те, що він побачив, викликало у нього тільки зневажливу посмішку: ці люди не становлять для нього небезпеки. Бо, звичайно, велика різниця — чи пропонується стоянка з охороною, чи гаражі; один сорт бензину чи три; брукований в’їзд чи асфальтований двір. Неонова реклама вночі мала довершити розгром конкурента.
Взагалі Якобс не міг похвалитись фантазією, навіть у грошових справах. Але тоді його окриляла надія заснувати легальне, чесне підприємство і зажити спокійно. Як і більшість шахраїв, Якобс улітку сорок восьмого року вирішив, що тепер треба стати чесним, якщо хочеш добре заробляти. Але скоро він зрозумів, що помилився. Він не зважив як слід своїх фінансових можливостей і надто широко розмахнувся з підприємством: дві третини обладнаних за останнім словом техніки гаражів подовгу стояли порожні, транспортна контора теж не мала чого робити, і тільки продаж бензину давав зиск. Тут прибутки справді були чудові, але Якобс розумів, що так він мільйонером все одно не стане. І він вирішив знову зайнятись своїм старим ремеслом. Це була справа хоч і рискована, але вельми прибуткова, якщо правильно за неї взятись. А він тепер мав багатий досвід, капітал, автомобілі і ще деякі переваги над іншими бандами.
Його ділянка була приблизно чотириста метрів завдовжки і шістдесят завширшки і лежала перпендикулярно до Потсдамського шосе. Край дороги стояли бензоколонки, за ними простягся в глибину довгий двір, з обох боків якого тяглись ряди гаражів. Посеред двору стояв одноповерховий будинок, який називали конторою. В кінці двору був великий спільний гараж, поставлений упоперек. За ним починався сад. Цей сад і вілла, що стояла в ньому, також належали Якобсу.
Вілла була велика, простора. Вона не підлягала реквізиції, бо це була надто дорога житлоплоща. Тому Якобс міг жити в ній сам. Але він так не зробив: тут жили більшість працівників гаража. Це був особистий внесок Якобса в пом’якшення житлової кризи в Берліні.
Приватні кімнати Якобса — він займав їх тільки дві — були на другому поверсі. В одній з цих кімнат — просто і водночас вишукано обставленому кабінеті — у понеділок після обіду сидів сам Якобс, а навпроти нього — молодий чоловік на ймення Боббі Копш. Крім них, у кімнаті була ще секретарка — дівчина років двадцяти, її трохи бліде обличчя, обрамлене темними довгими кучерями, було на диво вродливе; воно мало ту справжню принадність, якої не можуть дати пудра й губна помада.
Рут Дойчман працювала тут недавно — всього кілька тижнів. Вона під керівництвом доктора Шерца вела ділове листування гаража. Рут була єдиною жінкою в гаражі «Зюд-вест». Взагалі жінці неможливо було влаштуватись на роботу в Якобса: він був переконаний, що дев’яносто процентів усіх невдач у його ремеслі трапляється через жінок. Твердження дещо перебільшене, але зерно істини в ньому є.
Та на цей раз Якобсові довелось поступитись своєю волею, і на те були дві причини. По-перше, доктор Шерц гаряче рекомендував «дівчинку» і наполіг на тому, щоб справа була винесена на «вузьке коло» — комітет, до складу якого, крім Якобса, належали ще троє найвидатніших членів, організації. А коли дійшло до голосування, на сцену виступила друга причина: доктор Шерц і його друг Джонні проголосували за, а незламна єдність протилежної партії, до якої належали Якобс і Боббі Копш, розкололась. Боббі бачив Рут; цього було досить. Він забув свою собачу відданість дядькові, і все пішло так, як намітив доктор Шерц.
Проводячи тут щодня по вісім годин, Рут усе ближче й ближче знайомилась з своїми товаришами по роботі, і було ясно, що рано чи пізно вона повинна догадатись, що собою насправді являє гараж «Зюд-вест». Але до якоїсь серйозної розмови з цього приводу ще не дійшло. Доктор Шерц якось сказав Якобсові: «Зачекай трохи, Руді, я її поступово приручу. З такими речами не можна поспішати. Колись вона ще стане нам у великій пригоді. Бувають ситуації, коли жінка просто необхідна. Я, звичайно, маю на увазі ділові ситуації». Якобс жартів не розумів, він тільки опустив куточки губів і щось зневажливо буркнув.
Копш, маленький чоловічок з неприємним, блідим, прищуватим обличчям і неспокійними очицями, нікому й нічому не вірив.
Він почав свою кар’єру багато років тому, ще підлітком, у ролі провокатора. Ватага злодіїв, які промишляли на ярмарках і товчках, платила йому за те, що він зачіпав і ображав перехожих. Коли хтось давав йому ляпаса, — а Копш діставав їх тоді немало, бо це було його ремесло, — виходили на сцену інші, в ролі захисників: вони били й обкрадали намічену жертву. Згодом Боббі торгував порнографічними книжечками; більше він ні на що не годився, хіба що на кишенькові крадіжки. А такими речами Якобс не займався: не буде ж акула роззявляти пащу на маленьку сардинку. Але Боббі був небожем Якобса, і, по суті, єдиною людиною, на яку той міг цілком покладатись. Якобс знав, що підлеглі люблять його, але недовіра його ніколи не спала. Він використовував Боббі як домашнього шпигуна. За це той користувався необмеженим довір’ям шефа. Тільки це виняткове становище й надавало Боббі якоїсь ваги. В інших обставинах він через брак видатних кримінальних талантів був би приречений пасти задніх.
Копш був твердо переконаний у тому, що Рут — коханка доктора Шерца або от-от стане нею. Хоч це зовсім не відповідало дійсності, так думали всі. Боббі дуже дивувався поганому смакові Рут, — він належав до тих надто самовпевнених молодиків, які людей, старших за сорок років, уже не вважають небезпечними суперниками, — і вирішив відбити її у Шерца. Зусилля його були марні, і він зненавидів мнимих коханців. З них двох він більше ненавидів доктора Шерца, хоч і побоювався виявляти свою ненависть. Але й Рут уже відчула на собі його зубки. Тому вона в його присутності здебільшого мовчала; так було й зараз. І все одно чоловікам було приємно бачити її біля себе: адже вони обидва цілі дні проводили серед самих мужчин. Навіть Якобс уже не міг зовсім обходитись без неї. Він час від часу викликав її до себе; Рут ішла тоді до нього в віллу з своєю портативною друкарською машинкою, і Якобс диктував їй який-небудь папірець, хоч у цьому й не було великої потреби. Адже легальними справами завідував доктор Шерц, що ж до всього іншого, то в них панував принцип: не залишати ніяких слідів.