— А все інше пройшло чисто? — навпростець спитав Боббі, який тільки півгодини тому приїхав з Західної Німеччини.
— Гм… так, — пробурчав Якобс, який сьогодні був у доброму настрої і тому був трохи балакучіший. — Східна поліція хотіла мене вчора арештувати, коли я їздив виручати одного клієнта. Не знаю, що це на них найшло; я ж для них з політичного боку в повному порядку. Сьогодні тут весь ранок було повно репортерів, фотографували мене. — Він самовдоволено посміхнувся. — І поліція вже навідувалась. Зажадали від мене алібі — відносно Потсдама, — додав він тихіше, щоб не почула Рут.
— Ну, в тебе ж воно, звичайно, було?
— Авжеж, було.
— Вони задоволені?
— Моє алібі в порядку.
— Кепські справи, — сказав Боббі, скривившись. Це мало означати лукаву посмішку, але вийшла тільки дурнувата гримаса. — Кепські справи, — коли поліція починає до тебе чіплятись.
— Що ж тут поганого, якщо ти ні в чому не винен, Боббі?
Настала пауза.
— Пане Якобс, мені можна йти в контору? — спитала Рут. — Треба написати ще кілька листів.
— Любовних? — Боббі зморщив своє прищувате обличчя. Рут наче не чула.
— Будь ласка, фрейлейн, якщо у вас є робота…
Рут устала. Боббі дивився їй услід, поки за нею не зачинились двері.
— Шикарні ніжки! — сказав він.
— Не ляпай язиком! — розсердився Якобс. — Завжди у тебе дурниці в голові. Вчора ми вскочили по саму шию. Віллі Ліндау не повернувся. Він віз на багажнику Йорданову машинку. Злапали, напевно. Якщо він розколеться…
— Ну, у Віллі ж є голова на в’язах.
Якобс нічого не відповів. Якби він знав, що Ліндау лежить у потсдамському моргу, в нього було б значно легше на серці. Він сидів мовчки і думав.
— Не дуже розумно з твого боку, шеф, щоразу брати з собою Йордана. Він же й раніше викидав коники, в поліції його… — Боббі підняв свої жаб’ячі лапки, показуючи, що поліція має відбитки Йорданових пальців.
Якобс мовчав. Можна було відповісти, що він це й сам знає, та ким же замінити такого спеціаліста. Але він мовчав. Недавнього доброго настрою наче й не було, а чому — він і сам не знав.
Відчинились двері, і ввійшов доктор Ульріх Шерц. Він мовчки опустився в крісло з сталевих трубок і поглядав то на Якобса, то на Боббі.
— Ну, Уль, що ж ти нічого не кажеш?
— Хлопці! Я не знаю, в чому саме, але в чомусь ми дали маху.
— Як то? — насторожився Якобс.
— Я ідіот, — сказав доктор Шерц.
— Самопізнання… — почав Боббі, але від холодного погляду Якобса йому відібрало мову.
— Що ж трапилось? — Руді Якобс схрестив руки на грудях і приготувався до найгіршого.
Доктор Шерц запалив сигарету. Не тому, що хотів пограти на нервах своїх колег. Просто куріння допомагало йому думати. Він глибоко затягся.
— А от що: у великому гаражі повз мене проходить Йордан. Від нього тхне, як з барила. Я його за комір. Що це таке? В нас напиватись не дозволяється. Він каже, що напився з страху. Чого ж він боїться, питаю. Каже, що помітив, як за ним стежили. Він не зовсім певний, але…
— Delirium tremens, — докинув Боббі й огидно засміявся.
— Припни язика! — буркнув Якобс. — Далі, Уль!
— Він завжди обідає у ресторанчику, тут поблизу, ти ж знаєш… Там він і помітив. От так.
— Якого дідька він не обідає тут? — похмуро спитав Якобс, наче це зараз було найважливіше. — Що йому, наші страви не до смаку?
— У нього хворий шлунок, а відколи він посварився з Еріхом, тут йому ніхто не хоче варити дієтного.
Шеф замислився.
— Так, по-твоєму, це пов’язано з Потсдамом?
— А з чим же іще? Де це ми промахнулись, я не знаю. Але я зробив ще одну помилку. Я наказав Кросбі, як буде вже на тім боці, ще раз подзвонити нам. Без цього можна було б обійтись. Все-таки можливо, що за нашим телефоном стежать.
— Ну, це вже тобі ввижається, Уль!
— Краще хай тепер ввижається, ніж потім, коли буде пізно. Отже, якщо він дійсно подзвонить, то ви краще полиште цю справу на мене. Я вже подбаю про те, щоб він там швиденько повісив трубку.
Доктор Шерц погасив сигарету і замовк. Якобс і Копш теж мовчали, насупившись: радіти не було з чого.
Боббі напустив на себе вигляд глибокої задуми. Доктор Шерц презирливо дивився на нього — ні для кого не було секретом, що Боббі Копш — великий дурень. Якобс відкашлявся і сплюнув на підлогу.
В цю мить задеренчав телефон. Всі здригнулись і з острахом глянули на маленький чорний апарат, що стояв посеред столу.
Доктор Шерц підвівся.
— Спокійно, панове!
Він узяв трубку. Дзвонили з міжміської станції.