— Ану йди сюди, — сказав він владно, хоч і з доброзичливою ноткою в голосі.
Рут не зрушила з місця.
— В чому справа?
Боббі не відповів. Він зіскочив з крісла, схопив Рут за руку і міцно стис її, сповнений свідомості своєї необмеженої влади над дівчиною.
— За наказом шефа тебе заарештовано. Ми повинні знешкоджувати підглядачів і шпигунів, ясно?
Рут з силою вирвалась і відскочила на кілька кроків. Але Боббі був швидший. Він загородив їй дорогу до дверей і вийняв крихітний пістолетик.
— Ну, стріляй же, стріляй, ти!.. — крикнула Рут у розпачливій люті.
Але зброя Боббі була призначена не для стрільби. З пістолетика вилетіла тоненька цівочка досить невинної рідини. Рут відчула, як щось лоскотно потекло по підборідді й шиї, і зразу ж у неї рясно полились сльози, їдуча пара здавила горло, і вона закашлялась.
Боббі Копш підійшов до безпорадної дівчини й викрутив їй руки назад.
— Ти така симпатична, коли ревеш, — глузливо сказав він, потім спохватився і додав: — Але для цього більше нема ніяких причин. Під моїм наглядом тобі буде непогано, якщо тільки… ну, сама розумієш.
У відповідь Боббі одержав удар ногою нижче коліна.
— Ах ти стерво! — люто закричав він. — Ти зі мною краще по-хорошому, а то я теж можу інакше!
Доктор Горн подолав останні сходини встелених гарною червоною кокосовою доріжкою сходів і спинився перед високими скляними дверима. «Георг Зіррінгауз» — дрібним чітким шрифтом було написано на латунній табличці, що при світлі лампочки блищала, наче золота. Едуард Горн натиснув кнопку дзвоника.
Друг сам відчинив йому.
— Рудольф уже тут, — сказав він.
Криміналрат зняв капелюх і пальто, на яких іскрились дрібненькі крапельки дощу, і ввійшов у кімнату. За мить усі троє вже сиділи біля стола.
— Ну, Еде, що в тебе на серці? — спитав Георг.
Доктор Горн нерішуче всміхнувся.
— А що, хіба це так помітно? Я сподіваюсь, що ви на мене не образитесь…
Він на хвилинку вийшов з кімнати і повернувся з плоскою дерев’яною коробочкою в руках.
— Справа ось у чому. Я позавчора показував вам фальшиву банкноту. Цього не слід було робити. Це була помилка.
— Помилка? — вражено спитав доктор Крамер.
— Так. Чому саме, цього я вам, на жаль, не можу пояснити. Службова таємниця. Нічого не вдієш. Отже, це була помилка, але її можна виправити, якщо ти, Рудольф, дозволиш зняти в тебе відбитки пальців.
Доктор Крамер посміхнувся. Перспектива бути «відпечатаним» спочатку наче потішила його.
— Ну, звичайно, Еде, можеш їх зняти. Про мене хоч і в кількох екземплярах. Зрештою, можеш мене тоді вже заодно сфотографувати для альбома, справа, зліва і анфас, чи як це там у вас робиться.
Крамер вимовив це з добродушною іронією, але криміналрат відчув у його словах якусь гостру нотку. Це йому було прикро, бо він зовсім не мав наміру порушити затишок дружнього кола. «Але, по правді, — подумав він, — така реакція Рудольфа цілком природна. Кожний неспеціаліст ставиться до дактилоскопії трохи недовірливо. Коли від нього вимагають відбитки пальців, йому одразу здається, що його прирівнюють до злочинців. Чом я, дурень, про це раніше не подумав? Треба було тільки під кінець сказати…»
— Ну, на яку тему ви тут без мене філософствуєте? — зам’яв він поки що це питання.
— Як звичайно — світові проблеми розв’язуємо. Рудольф виголосив одну з своїх славнозвісних промов, у яких він намагається довести, що не існує ніякої, верховної істоти. Я знічев’я спробував захищати протилежну точку зору, і ми трохи посперечались. Але, по-моєму, було б цікавіше, якби запросити до нашої компанії справжнього віруючого християнина. Він, мабуть, краще впорався б з моєю роллю.
— Не думаю, — відповів доктор Горн. — Людина, яка справді вірує, навряд чи погодиться вступити в таку суперечку, бо вона знає наперед, що це безнадійна річ. Зрештою, тема ця, по-моєму, досить заяложена. Один думає так, другий — так, а довести тут не можна нічого.
— Та це давно відомо, — сказав Зіррінгауз. — Але Рудольф цього разу висловив дещо досить оригінальне… Може, ти розкажеш Едуардові ще раз?
— Ні, — сказав адвокат категорично, — я знаю, він таких речей не любить. До того ж, це була просто скороминуща ідея, я навряд чи зможу зараз усе пригадати…
— Зате я зможу, — запевнив Зіррінгауз. — Рудольф накреслив таку картину: якийсь природознавець створив у своїй лабораторії пару мурашок. Дика ідея, але спробуй собі уявити…
— Ми припускаємо, що дія відбувається у 2051 році, — чемно зауважив доктор Горн.
— Хоч би й так. Отже, сфабрикувавши цих мурах, він поселяє їх укупі і починає спостерігати, як поступово розвивається ціла мурашина держава. Він встановлює контроль над кожною мурашкою, заводить картотеку, і скоро виявляється, що в поведінці окремих комах є велика різниця. В той час як більшість поводиться цілком нормально, деякі з них прагнуть допомагати своїм ближнім-мурахам, а інші — навпаки, кусають їх і весь час обкрадають. Нашого природознавця цей останній вид чомусь починає дратувати; чому — він сам не знає. Перший вид, навпаки, тішить його. Проте, замість того щоб просто видалити тих нехороших пінцетом, він видає обов’язковий для всіх своїх мурах закон: в міру сил наслідувати поведінку виду № 1. І ця заповідь якимсь таємничим способом стає відомою мурахам, що не менш дивним чином уявляють свого господаря теж мурашкою. Та користі з цього мало: в принципі все лишається по-старому. Ти ще слухаєш?
— Гм… дуже цікаво, — сказав доктор Горн.
— І от одного чудового дня нашому експериментаторові терпець уривається. Він виливає на свій мурашник пляшку сірчаної кислоти, збирає трупи в коробочку і відносить у свою лабораторію. Там він знову пробуджує їх до життя, але вже з іншим наміром; з допомогою картотеки оцінювати поведінку кожної мурашки, щоб винагороджувати або карати всі їхні вчинки. Тепер слухай: деякі з мурашок усе це знали наперед. Тому вони на цей раз мудро придушують бажання кусатись або грабувати, за що дістають щедру винагороду. Тепер постає питання: чи не хитріші ці мурашки за свого творця? От приблизно те, що розповів Рудольф.
Доктор Горн слухав з якоюсь досадою. Він повернувся до Крамера і сказав:
— Ти знаєш, Рудольфе, що я зовсім не ортодоксальний християнин; але мені ніколи не спали б на думку такі цинічні речі.
— Який же тут цинізм, коли людина каже правду або те, що цілком щиро вважає правдою?
— По-моєму, цинізм — це коли кажуть гірку правду так, наче радіють з цього.
— А що це взагалі означає — гірка правда? Візьмімо, наприклад, загальновідомий факт: у житті дуже багато несправедливості. Це правда. Але чому неодмінно гірка правда? Тому що, на твій погляд, повинно бути інакше? В світі повинна панувати справедливість? Так це ж неможлива річ.
— Зовсім не обов’язково неможлива, — заперечив доктор Горн, згадавши свого улюбленого автора — Бернарда Шоу.
— Аякже! Завваж: вимога справедливості — це вимога рівності. Цю вимогу висуває заздрість, і заздрість же знаходить поживу у всякій нерівності. Ця історія ні в якому разі не кінчається з досягненням майнової рівності, як думає дехто з соціалістів. Бо один високий — другий низенький, один вродливий — другий бридкий, один боязкий — другий хоробрий і так далі. Люди різні, й долі їх різні. Коли б це було не так, як нудно жилося б на світі! Саме з цієї причини не може існувати рівності, а значить, і ніякої справедливості.
— Ти, Рудольфе, як завжди, доводиш усе до крайності. Справедливість — це ідеал, до якого ми пориваємось, не досягаючи його. Але треба принаймні робити все, що в наших силах, щоб уникнути свідомої несправедливості. Бо ніщо інше не завдає такого болю.