Доктор Крамер знизав плечима й холодно відповів:
— Шопенгауер був іншої думки. Він говорив, щонайбільшого болю завдає природжена нерівність: бридкий злиться на вродливого, бездарний — на талановитого. Адже безробітний може розбагатіти, багатий підприємець завтра може прокинутись банкротом; а природженої нерівності позбутись не можна.
— Авжеж, — втрутився господар, — поки що, мабуть, не можна. Але в Західному Берліні є вже заклади, в яких вправний хірург за надзвичайно високу плату може зробити з бридкого обличчя досить привабливе. Може, через якусь сотню років така операція буде доступна кожному — так само, як для нас зараз послуги перукаря. І Шопенгауер залишиться далеко позаду.
Цими словами Зіррінгауз ніби хотів завдати суперечці смертельного удару. Він добре знав, чим вона може скінчитись: часом Горн і Крамер просто починали сваритись. В таких випадках найкращим виходом була якась репліка, що спрямовувала розмову в інший бік. Зіррінгауз на подібні речі був мастак, але сьогодні він не мав успіху. Очевидно, адвокат трохи образився на Горна за відбитки пальців і тепер знайшов поле бою, на якому ніби хотів помститись, притиснувши супротивника до стінки своєю блискучою риторикою.
І раптом Крамер здивував Зіррінгауза, відмовившись від свого наміру. Він підняв руки, засміявся й сказав:
— Ну, Еде, давай уже покінчимо з тими відбитками. Хоч раз у житті побачу, як це робиться.
Криміналрат відкрив коробочку, накапав на пластинку чорної фарби і розкачав її валиком у тонесеньку плівочку. Потім вийняв аркушик паперу, перегнув його посередині і поклав згином на край столу. Одна половинка аркушика була призначена для правої руки, друга — для лівої.
Горн з легеньким натиском прокотив кінчик адвокатового пальця — від одного краю нігтя до другого — по вкритій фарбою пластинці і зразу ж відпечатав його на папері — вже без натиску. Те ж саме він зробив з усіма десятьма пальцями Крамера. Вся процедура тривала майже п’ять хвилин, у цілковитій мовчанці.
— Одного тільки я не розумію, — сказав доктор Крамер, коли все було закінчено. — 3 одного боку, кажуть, що іноді навіть частини відбитка одного пальця буває досить для ідентифікації, а з другого — ти зняв у мене відбитки всіх десяти, притому найвищої якості.
Криміналрат пояснив.
— Але одну річ вони забули покласти в цю твою коробочку. Я маю на увазі розчинник, яким можна було б змити оцю гидоту.
Господар підвівся, щоб принести флакон з бензином. Раптом з сусідньої кімнати донеслось тихе дзижчання телефону.
Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся.
— Це тебе, Едуарде.
Доктор Горн встав. Що б це могло бути? Погляд його випадково сковзнув по Крамерові, який витирав пальці бензином. І Горна вразив дивний вираз адвокатового обличчя — вираз якогось задоволення чи навіть прихованого тріумфу. «Щось мені вже ввижатись починає. Нерви, нерви… — відкинув він цю думку. — Але й справді Рудольф сьогодні якийсь… спробуй зрозумій його…»
Горн вийшов і взяв трубку. Якусь мить він сподівався, що об’явився Ірінгс. Але потім спитав:
— Це ви, Вольф?
— Так, пане криміналрат. Справа от у чому: я тільки що був у гаражі. Зробив одне відкриття. В глибині двору стоїть великий автомобіль обтічної форми, американський. Я заліз у нього. Машина броньована.
— Що? Що таке? — перепитав доктор Горн, хоч у відношенні цього типово ділового повідомлення не могло виникнути найменшого сумніву.
— Так. Цілком точно встановлено.
— Американський, кажете?
— Модель американська. Але номер КВ. Належить Якобсу. «Крейслер», восьмициліндровий мотор, сто тридцять п’ять кінських сил, вага дві тонни…
— Досить, досить, — доктор Горн притишив голос і прикрив мікрофон рукою, так що його слів не можна було розібрати вже за три кроки.
— Чекайте біля задніх воріт гаража. Я зараз приїду сам.
Горн поклав трубку і повернувся до друзів. Звістку про те, що йому треба йти, вони зустріли з великим невдоволенням. Особливо старався затримати його Крамер, якого наче хто підмінив. Він запропонував зробити їхній традиційний рейд по ресторанах Курфюрстендама або Будапестерштрасе. Але зрештою їм довелося втішитись перспективою завтрашньої зустрічі.
Едуард Горн швидко зібрався й вирушив. Надворі йому сипнуло в обличчя дрібненькою мрякою. Він насунув капелюх на лоба і сховав руки в кишені пальта. Скельця його окулярів одразу вкрились мережкою дрібних крапельок, усі контури розпливались і зливались, утворюючи нові, загадкові фігури. Вуличний ліхтар попереду здавався якоюсь химерною зіркою.
Горн ішов і думав: а чи не мав ще якоїсь причини оцей сьогоднішній чудний настрій у їхній компанії? Він був тонким спостерігачем, і від його ока не сховалась певна дисгармонія в відносинах між друзями. Але вже на сходах метро ці думки відтіснила давня тривога: що таке з Ірінгсом? Тепер уся надія на банкноту…
Александер прокинувся — не від дзеленчання будильника, як удома. Глянув на годинник: ого, вже восьма година. А втім, не дивно, що він так заспав: від самої неділі він уперше зміг як слід виспатися. Звечора він довго вагався, де лягти — на дивані чи в ліжку; в чужій квартирі завжди почуваєш себе якось незручно. Правда, це почуття майже зовсім зникало, коли він думав про ту гарненьку молоду дівчину, що жила тут до нього. «А, ви маєте на увазі нашу секретарку… — сказав тоді доктор Шерц. — Ми влаштуємо її в іншому місці».
Щось тут не так. Що це за секретарка, яку, не довго думаючи, можна виселити з квартири? Її одяг усе ще висів у шафі, і від нього йшов тонкий аромат духів; на туалеті стояло з півдесятка флакончиків, лежала губна помада вишневого кольору — повністю переселитися дівчина ще не встигла. Вона може прийти сюди кожної хвилини. Ця думка змусила Александера рвучко відкинути ковдру і схопитися з ліжка.
Голячись, він перебирав у голові вчорашні події і прийшов до висновку, що, власне кажучи, мало чого добився. Правда, з Боббі Копшем вийшло досить вдало. Він довідався від нього адресу організації, що, власне, й було його єдиним досягненням. А от Шерц! Александерові до найменшої дрібнички пригадався його вчорашній провал. Хіба ж він не мав спочатку твердого наміру обдурити свого супротивника? А потім узяв та й бовкнув те, чого зовсім не хотів казати. На цей раз, правда, ще якось обійшлося, але задуматись усе ж було над чим. Обдурити хитрого пройду Шерца — справа нелегка. Щоб обкрутити кругом пальця таку людину, треба самому бути хитрим, спритним і, головне, мати твердий характер. І він почав сумніватися, що у нього щось вийде. Це завдання стало здаватися йому непосильним. «Нічогісінько з цього не буде, — говорив собі Александер, — не може ж мені завжди щастити так, як учора. Краще піти в поліцію, — вирішив він. — Зараз я все-таки дещо маю для неї — адресу, якої я вчора ще не знав».
Александер знайшов у буфеті кілька черствих булочок, поквапливо намазав їх чимось — він навіть не помітив чим саме — і швидко з’їв. «У поліцію, мерщій у поліцію, — снувалася уперта думка, — поки ще не пізно». Однак Александер не збирався говорити в поліції все, що знав. Він взагалі ще не зовсім уяснив собі, що ж саме хоче розповісти, і вирішив подумати про це дорогою. Так, дорогою… але спочатку треба було узнати, як знайти поліцайпрезидіум.
Йдучи до зупинки електрички, він запитав про це у поліцая в сіро-блакитній формі. Шенцлін знав, що колись президіум був на Александерплац, але поліцай сказав, що то було ще до капітуляції. Тепер це східний сектор; десь там недалеко розмістилася народна поліція, але туди він, напевне, не хотів би потрапити, — вишкірив зуби поліцай. Александер енергійно похитав головою. Насправді ж він і сам не знав, у яку з поліцій розділеного Берліна краще звернутись. Та, зрештою, він вирішив, що народна поліція все одно нічого не зможе зробити, бо гараж знаходиться в американському секторі…
— Отже, сідайте тут в електричку і їдьте до Шенеберга, — докладно пояснював поліцай, який прийняв Александера за приїжджого, — це — дайте подумати — шоста, сьома, ні, восьма зупинка. Там ви пересядете на кільцеву електричку. Запитаєте, куди вона йде, щоб, бува, не поїхали назад. Вам треба до Темпельгофа, це друга зупинка. Звідти ще проїдете дві станції метро. Вийдете біля аеропорту, пройдете пішки хвилин десять, а там вам кожна дитина скаже, де поліція.
Александер здивувався: адже вчора вранці він проїздив саме цим шляхом, і коли вийшов з аеропорту, то був зовсім близько від президіуму. Дорогою йому спало на думку, що він діє дуже необачно. А що, коли за ним стежать? Може, Шерц приставив до нього шпига? І той наглядав за ним від самого дому, бачив, як він говорив з поліцаєм, а зараз сидить десь тут, у вагоні. Треба негайно позбутися його! Александер вийшов з вагона і протиснувся поміж людьми в останній. Він ледве встиг вскочити в вагон, як двері зачинилися. На першій же зупинці, Фейєрбахштрасе, Александер вийшов, щоб пересісти в інший поїзд. Він уважно приглядався до людей, що вийшли разом з ним. Їх було небагато, і вони швидко зникли в тунелі. Тільки один чоловік у теплій коричневій куртці зупинився біля кіоска і почав розглядати напівголих красунь на обкладинках ілюстрованих журналів.
«Чому цей тип не йде з перону? — думав Александер. — Адже тут нема пересадки. Купує сигарети… Не зійшов же він з поїзда тільки заради цього! Напевно, це шпиг. Тільки який незграба… Ну, та й стежити за мною не так-то просто».
Минуло чимало часу, поки підійшов другий поїзд. Александер стрибнув у вагон в останню хвилину, намагаючись не випускати з ока коричневу куртку. Той сів слідом за ним. Сумніву більше не було. «А що, як встати у Фріденау, — говорив собі Александер, — і, якщо він вийде за мною, підійти до нього, ляснути по плечі і сказати навпрямки: „Гайда додому, голубе, тут тобі нема чого робити“.»
Та згодом це здалося йому не дуже розумним, не кажучи вже про те, що він втратить іще з чверть години. Александер вирішив зробити інакше. У Шенеберзі він не вийшов, а став під самісінькими дверима. Коли поїзд рушив, він спробував втримати їх відчиненими — та даремно: вони зачинялися автоматично, і нічого не можна було вдіяти. Він щосили смикав ручку…
— Нічого не вийде, хлопче, — сказав один з пасажирів.
Александер промовчав. Поїзд набирав швидкість. Він з усіх сил натис на ручку — вона піддалася. Двері рвучко відчинилися, і під обурені вигуки пасажирів Александер вистрибнув на край платформи. Він поточився, обернувся і встиг углядіти, як у вікні вагона промайнула коричнева куртка.
— Могло б погано скінчитися, юначе, — сказала якась жінка, — хіба можна так легковажно…
Йому пощастило: якраз відходила кільцева електричка на Темпельгоф.
За чверть години Александер добрався до Фрізенштрасе і зупинився перед червоним будинком, схожим на казарму. Біля входу стояв поліцай.
— Доброго ранку!
— Доброго ранку. Вам до кого?