— Я хотів би бачити доктора Горна.
Це прізвище назвав учора Шерц, і Александер запам’ятав його.
— Криміналрата доктора Горна?
Александер підтвердив.
— У якій справі?
— Я хотів би дати показання.
— Добре, — поліцай трохи подумав. — Пана криміналрата зараз нема, однак показання ви можете дати й комусь іншому. Бачите он ті двері? — він показав рукою через двір. — Підніметесь на третій поверх. Кімната триста вісімдесят.
Александер подякував і пішов через двір. До цієї хвилини він почував себе досить впевнено, його підбадьорило те, що йому вдалося втекти від шпига. Але чим вище він піднімався по сходах, тим менше лишалося в нього впевненості, а коли він ступив у коридор, йому навіть пересохло в горлі. О, який довгий коридор! 369, 372, 374, і нарешті «379. Вхід через кімнату 380!» «До службових приміщень стукають тільки боягузи», — промайнуло в Александера в голові, і він рвучко відчинив двері.
За письмовим столом сидів молодий чиновник у цивільному одязі, з ріденьким волоссям і рум’яним повним обличчям. Він звів на Александера круглі блакитні очі.
— Чим можу прислужитись?
— Я хотів би дати показання, — з зусиллям вимовив Александер.
Обличчя секретаря Ульмана набрало невдоволеного виразу. На його насупленому лобі ніби було написано: «Ви не туди потрапили». Завжди отак хтось вривається, саме коли у нього роботи по саму зав’язку. А ще старий от-от має прийти…
— В якій справі ви хочете дати показання?
— У справі одного гаража в Целендорфі, так званого «Гаража „Зюд-вест“».
Якби Вернера Ульмана хтось стусонув кулаком у живіт, це не вразило б його сильніше. Він насилу перевів подих.
«Горна нема, — було його першою думкою, — і вся відповідальність лягає на мене. А коли тут справді щось серйозне, то доведеться мені моє зведення починати з початку. На це знову піде кілька годин. Звичайно, якщо не дуже старатися, як багато моїх колег… а от у мене завжди все ясно і переконливо, навіть розділові знаки усі на місцях — це начальству подобається…»
— Прошу, — нарешті неохоче сказав він, — сідайте, я застенографую ваші показання. Почнемо з анкетних даних. У вас є при собі документи?
Александер поклав на стіл своє посвідчення. Ульман здивовано кліпнув очима:
— Але ж це посвідчення з східної зони!
— Так точно, пане комісаре: я прибув із НДР.
— З радянської зони, — машинально поправив Ульман. — Ви емігрант? — Він почав записувати анкетні дані.
Александер здивовано поглянув на нього.
— Ні… чого це?
Ульман почав нервувати. Він знав, що Вюрцбургер забороняє будь-які стосунки із східною зоною. Може, цей чоловік з тамтешньої кримінальної поліції? Але ні: він би сказав про це. Ульман навіть застогнав тихенько. Неспокій його зростав…
— Ну, так от… — почав Александер і відкашлявся.
Ульман пригладив своє ріденьке волосся. У нього раптом виникла непогана ідея: що, як послати цю людину до Вюрцбургера, хай його сам допитує. Секретар Ульман відчував, що тут пахне політикою, і вважав себе некомпетентним у таких справах. Він узяв трубку і попросив комутатор з’єднати його з шефом. «Негайно до мене!» — наказав той.
— Пане Шенцлін, нам з вами доведеться спуститися на поверх нижче. — Ульман випростався на весь свій не вельми високий зріст. — Що ви сказали? Нічого? Ну, гаразд, тоді ходімо.
Внизу, в приймальні Вюрцбургера, обставленій трохи краще, ніж приймальня Горна, їм довелося трохи почекати. Товстощокий чиновник зняв трубку і доповів про них Вюрцбургерові, що сидів у кабінеті поруч.
Коли вони зайшли до кабінету, з-за письмового столу, поблискуючи скельцями окулярів, підвівся кремезний чоловік років шістдесяти, з густим сивим волоссям.
— Дякую, дякую, друже мій, — перебив він Ульмана, який виструнчився біля самих дверей і почав офіціально доповідати. — Можете йти.
Ульман з полегкістю опустив плечі. Правда, у нього промайнула думка, що краще все-таки було б самому записати показання цієї людини, хоча б заради Горна, якого він дуже любив. Та він тільки стиха промовив:
— Слухаю, пане криміналдиректоре! — і повернувся до дверей.
Вюрцбургер сів.
— Дайте-но ваше посвідчення, — недбало кинув він, — і сідайте сюди, — він показав рукою на крісло, що стояло кроків за три від столу. Тримаючи у лівій руці посвідчення, він правою барабанив по столі, на якому, крім телефону, нічого не було.
— Яке відношення маєте ви до гаража «Зюд-вест»? — ніби цілком байдуже запитав він.
— Службове, — збрехав Александер. — Я диспетчер однієї магдебурзької транспортної фірми. Наші водії часом ставлять там свої машини.
— Дрібна нелегальна торгівля між Сходом і Заходом, правда ж? — Вюрцбургер не чекав відповіді. — Ваш рік народження?
— 1925, шостого червня, — сказав Александер, посміюючись у душі над цим старим, як світ, поліцейським прийомом.
— Де ви народились?
— У Гамбурзі.
Вюрцбургер повернув йому посвідчення.
— Добре визубрено, — пробурмотів він. — Ну, так що там у Целендорфі, в тому гаражі «Зюд-ост» чи «Зюд-вест». Розповідайте!
— Там займаються спекуляцією кольоровими металами, — почав Александер. — Я випадково почув одну розмову і зрозумів…
— Скажіть, які ваші показання були записані на третьому поверсі?