— То тебе після того підвищили?
— Ага!
Дивно, думає Катруся, що ж то за новий вираз на обличчі приятельки — гордість, ні… Радість перемоги? Зловтіха?
— Але чуйка в генерального! — тішиться Ярка. — Красень, хіба ні?
Чи закохана в нього? — жахається Катруся. Такого і справді — або зовсім не зносити, або безтямно любити… Як же ж так, як же вона, бідолашна, запала на таку поторочу?
— Ти не знаєш, де тепер Влад працює? — питається гостя. — Ви ж ніби з ним…
— Хто? — блимає Ярка. — А… — додає байдуже. — Влад…
Що ж це? — чудується Катруся. — Може й справді я ніц не тямлю? А вона й справді така? Упиреві до пари?
— Я другу пляшку дістану, еге?
— Давай, — зітхає Катруся. — І повісь на вікно фіранки. Бо хтозна — ану ж конкуренти зазиратимуть!
Ярка сміється, вільно, впевнено — чи не вперше по тому, як її покинув Михайло.
— А нехай зазирають! Може, навернуться від завидків!
Завидки — може й так, зітхає Катруся, — тим-то й шукаю в ній те, чого нема. Авжеж, добрі люди не перекидаються на упирів? Не так зразу, принаймні!? Хіба ні?
Коридори старої сільради виглядали направду моторошно: продавлені дошки, осип жовтого тиньку, сміття та листя — по темних кутках. За дверима з порізаним дерматином — уламки стільців, бите скло, розсипані течки з неодмінним «Дело №»; таке, наче штурмували сільраду на манер Бастилії, відсвяткували гарненько та й полишили стару твердиню в ганьбі та занепаді.
«Чи я уже зовсім схибнулася? — дивується Ярка власній звитязі. — Пощо забралася до цього склепу?!». Тамта будова із забитими хрест-навхрест вікнами та іржавими дверима аж ніяк не надихала на відвідини, проте саме тут, за словами Галі, можна було в такій годині надибати Нестора. Галя нібито мусила знати: Нестор був її добрим приятелем, а для Ніки — щось на зразок приватного вчителя. Галя і знала, певна річ, проте — могла ж пожартувати? Хіба ж не кумедно відправити допитливу зайду по курячі зуби? Хіба ж то не одвічна сільська забава? Коли б оті важезні металеві двері не прочинилися настільки легко, Ярка б і не поткнулася досередини. Ну та поткнувшись уже, відступати не збирається.
— Аго-ов! — репетує натомість. — Люди добрі!
І тільки вітер — шурх! І двері за спиною — грюк! Зразу відчутно темнішає в коридорі, і Ярка пришвидшує крок. Хай йому біс, тому Нестору! — люто чмихає гостя. — Лише дійду до повороту, і зразу — назад!
Втім, за поворотом коридорчик несподівано виглядає чистішим та більш обжитим, а з-за єдиних замкнених дверей долинає відчайдушне «…червоне — то любо-ов, а чорне — то журбаа-а!». Не дивно, що господар не чув Ярчиних зойків у передпокої — оно, як голосить, дарма, що такий хирлявий!
Ярка стукає, і господарів спів уривається, лишивши ту відповідальну справу локальній «радіоточці». Чути шурхіт, грюкання, яре «от же ж, сса-бацюра!», і врешті двері відчиняються.
— Лapa? — дивується Нестор. Вигляд має чомусь розтріпаний, рештки волосся стовбурчаться вусебіч, наче очерет після буревію.
Ярці раптом заходить якась лиха забаганка, і вона тут-таки притуляє пальця до губів, каже «шшш!» і налякано роззирається. Нестор супиться, прислухається і собі. Тоді змовницьки блимає очима і кивком запрошує гостю до кабінету.
— Що? — тихо запитує господар, щільно зачинивши двері за собою. — Слідять?
— Сподіваюся — ні, — супиться Ярка. — Але ж хтозна…
— Да-да! — тішиться Нестор. — Казав же вам!
Ярка тим часом зацікавлено роззирається. Нічогеньке у Нестора «лігвище»: пара книжкових шаф, таких натоптаних, аж репнуть от-от, як перестиглі кавуни… Провислі полички, повні загадкового краму… Ого! Невже — рештки ракетного снаряду? Обскубане опудало — байбак? Загадкові каменюки з напівстертими надписами грецькою… Чорна археологія, не інакше! А по стінах іще — козаки Мамаї, вирізки з журналу «Хуторянінъ» і ой… Моніка Белуччі? З підписом «Берегиня»? Але клас!
Гостя мусить прикусити кісточку пальця, аби не зареготати. Нестор схвильовано стежить за її поглядом.
— Хтось же мусить, ну ви понімаєте… — ніяково коментує він, — зберегти наш культурний спадок для внуків!
Ярка серйозно киває.
— То ви… як то? Краєзнавець?
Нестор всміхається гордовито. Виявляється, якраз під те діло йому і вдалося вибити собі тут «кабінет», аби готувати до районної газети щотижневі «замітки». Платять копійки, а зате знають вже Нестора Балясного і в Станіславі, і в «городі», а вже й думає згаданий пан Балясний, чи не видати йому свою краєзнавчу газетку. І от якраз, власне, — сконфужено трохи пояснює господар, — над тим і працює…
Ярка дивиться, куди киває Нестор — на широкий канцелярський стіл, де от-от народиться газета-аплікація з тими ж-таки козаками і авторськими текстами. Зі сторінки так і стрибає «Село моє! Мій солов’їний краю!», і Ярка поспішає відвернутися, поки їй не зраджує і так уже добряче ослабла витримка.
Нестор тим часом підбирається ближче і позирає проникливо.
— А ви як думаєте, Ларочка, у вас на радіо можуть заінтересуватися?.. Як то кажуть?
От уже ж народний просвітник, зітхає Ярка. Як же з ним краще зіграти? Чим підманити?
— Ну, в моїй програмі — навряд, — натхненно бреше гостя. — А от коли б у вас до «кримінальної хроніки» був матеріал…
Видавець-аматор зацікавлено блимає. Ярка притуляється до канцелярського столу, посуває папери, ножиці, клей, тоді рвучко зводить погляд.
— Як гадаєте, хто убив Приймака?
Нестор аж задкує з несподіванки, запускає п’ятірню в і так уже розкуйовджені вихри на потилиці. Видно, як стрибає над м’ятим комірцем адамове яблуко.
— Та я ж развє… я такого не казав!
Ярка гмукає.
— Але ж підозріло, ні? Людина зникає — й ані слуху, ні духу!
— Підозріло, — погоджується господар. Підходить до відкритого вікна, виглядає сторожко, ніби насправді чекає застати там рядок незручно закляклих шпигунів.
Гостя зітхає мрійливо, озираючи стіни з вирізками.
— Славна історія у Вістового… Шкода, що ніхто про те нині не дбає…