Нестор врешті розвертається до неї, позирає хитро-хитро.
— Погуляємо?
Ярка киває з розумінням, насилу стримуючи єхидну гримасу. Цікаве життя у Нестора, хоч як глянь!
Пан Балясний виводить гостю через чорний хід; на відміну від парадного, тут чистенько підметено, а біля дверей лежить килимок з написом «welcome». Нестор зачиняє двері на древній висячий замок, тоді підтюпцем перебігає вулицю, киваючи на стежину просто за сріблястим монументом.
— Підемо через школу. В смислі, через кладбіще.
Ярка скептично гмукає.
— Ви певні?..
— Там зараз нікого немає, — зглянувшись, пояснює чільний вістівчанський змовник.
Ярка приречено зітхає. Здається, екскурсії таки не відкараскатись. Втім дуже скоро гостя визнає: це місце й справді варте уваги. Нестор веде її через порослий бадиллям шкільний двір, межи іржавих турніків та загрузлих в землі покришок; якраз уже повертає на вечір, і тіні стеляться синіми хідничками — ось рама футбольних воріт, ось — рештки тренерської вишки, і ось раптом — кам’яні хрести, здебільш похилені, а часом — розбиті. Ярка спиняється коло найбільшого, намагається прочитати вибитий на камені напис. Вдається розібрати лише кілька слів «…блаженной памяты 782… генваря»; Ярка ніяково смикає плечима, ловлячи на собі схвальний погляд супутника.
Створивши, здається, належний настрій, Нестор починає розповідь.
— Не знаю, чи й правда хто убив Приймака… — пошепки мовить він. — Но кажуть люди, не своєю смертю вмер…
— Так-таки не своєю… — заохотливо мимрить Ярка.
— Да-да! — твердить Нестор. — Ну бо чого б то іще — скажіть! — гуляв селом його неупокоєний привид?
Ярка різко спиняється, ледве не наскочивши на чергову історичну пам’ятку. Цього ще бракувало!
— Привид?!
Відзначивши Ярчину обурену інтонацію, Нестор гмукає.
— Ну, сам я не бачив. Але кажуть — пропав Приймак, нікому нічого не сказавши, а вмісті з ним вєлік його пропав… вєлосіпєд. У нього ще такий дзвіночок був особливий, вся дітвора за ним бігала — такий, знаєте… телень-телень, іще на дверях, бува, такі штуки вішають…
— «Музика вітру»? — здогадується Ярка.
— О! — тішиться оповідач. — Так от, кажуть, що темними ночами бува чути той дзвіночок… а самого вєлосіпєда — не видно…
Ярка розсміялася б, але раптом пригадує — не темної ночі, але просто посеред білого дня, неподалік Ганиччиної хати — незвичний той мелодійний дзвоник…
— Ну то може просто хтось поцупив ровера? — відігнавши раптовий пострах, пропонує версію.
— Може, — розчаровано зітхає Нестор. — Но чого було красти? Аби їздити вночі на пустир?
— На пустир?
— Та баба Федора бачила, — змовницьки шепоче краєзнавець, — якісь вогні на пустирі біля холмів. І дзвоник якраз тоді чули!
Розкішно, тішиться Ярка. Повний оберемок нісенітниць. Воно, звісно, і не з такого нині новини робляться, але все ж таки…
— А все ж таки, як гадаєте, — наполягає вона, — хто би міг Приймака того порішити? Таке, наче, не всі його тутки любили…
Нестор блимає загадково.
— Не всі, це правда. Но ви думаєте, його не шукали?
А і справді…
— А хто? Родичі?
— Родичі, — киває Нестор. — Саня, молодший брат… Ну тоді, хто іще? Толік з Приймаком в школі дружив, но тепер спився… Ще якісь Приймака друзі з города приїжджали — і то такі, звиняйте, гм… Та і міліція, ясне діло, шукала.
— Не знайшли? — зітхає Ярка.
— Не знайшли! — гордовито киває краєзнавець. — Зате гляньте, яка красота!
Дерева довкіл цвинтаря розступаються, мовби за чарівним велінням, і Нестор із гостею опиняються на вершечку похилого пагорба, звідки видніється вечірнє, молочне майже, плесо і жовта риска піщаної коси.
Ярка спиняється, заворожена краєвидом, рівно ж як і рейвахом у власних думках. Що ж це… привиди, вогні, дзвіночки… Як із цим, люди добрі, працювати?!
— «Отамо, на самому розі», — наспівно цитує Нестор, — «над морем, де вічно лютує сивий бурун…».
Сам ти — сивий бурун, пирхає до себе Ярка, — це ж треба такого наплести! Аж раптом погляд її спиняється на… е… на буруні просто посеред молочної гладіні. Чорна хвилька, а потім іще, іще одна!
— Що воно таке?
— Дельфіни! — радіє Нестор.
Попри тяжкі свої думи, Ярка раптом відчуває хвилю забутої дитячої втіхи. Ось ніби щойно пливли із татком на катері, наввипередки з чорноморськими дельфінами… І все було тоді чудово, усе було сповнене щастя. Про майбутнє не хотілося думати, про майбутнє хотілося тільки мріяти…
Ярка зітхає, відвертаючись. Дитина в ній ніде не пропала. Її голос був завжди найсильніший.
Може й справді в тому річ? Ти просто прагнула залишатись дитиною, бо знала цю роль найкраще і добре затвердила всі її вигоди? Адже ж помиляються ті, хто думає — дитина безпорадна, неспроможна ані захистити себе, ані домогтися бажаного. Ні, межи дітлахів якраз досхочу тиранів та маніпуляторів — слабший не вибирає, слабший просто-таки мусить користатися іншими, інакше він не виживе.
Щось навіть поважне та погордливе є у тому, аби керувати старшими та більшими за тебе. Хай метушаться, хай вигадують, як тебе, голосистого, вколошкати… Хай почуваються винними, бояться за тебе, радіють твоєму успіхові… А ти — от у чому найбільша втіха! — ти не мусиш дбати ні про що, бо всі ті дорослі клопоти — аж ніяк не твоя біда.
Гарно бути дитиною. Дитині не потрібна совість.