— Хіба це моя гра? — дивується вдавано. — Я лише асистую.
— Ти так гадаєш? — з несподіваним притиском кидає Ольга, тоді, не чекаючи на відповідь, гасить цигарку і виходить з кімнати.
Ярка дивиться на недокурену, зламану у двох місцях «сигарилью», відчуваючи й собі непевний відгомін бентеги. Проте, це їй радше подобається: гра повинна захоплювати — інакше який у ній сенс?
Трохи пізніше того дня в Ольги раптово виникає застуда й гарячка, тож Ярка лишається із Франковим завданням сам-на-сам. Годину по тому вона никає відділом, гризучи нігтя, і тим доводячи Ромка до сказу, а за годину просить аудієнції в керівництва.
— Треба, щоби «Лелітка» дала хабара Завадському! — зловтішно мовить вона.
— Непогано би, — киває Франк, не відриваючись від бізнесового журналу. — Але не в цьому житті.
— Не в цьому, правильно! — ледь не підстрибує Ярка. — Але якщо ми переконаємо Бурчака в тому, що це правда…
Генеральний гмукає і відкладає журнал.
— І як ти пропонуєш це зробити?
Ярка враз втрачає усе своє заповзяття.
— Я?!
Франк позирає глузливо, поправляючи і без того ідеальні манжети.
— А ти гадаєш, для чого я тримаю інформаційний відділ? Для презентацій?
Досі Ярка гадала саме так. А втім… Їй ніколи особливо ті презентації не подобались. Один крок лиш від магазинного вихваляння… А є ж і цікавіші справи!
— Ну, якщо, приміром… — мимрить вона, — якщо директор «Вівчарика»…
— Хто — Шмак?! — сміється генеральний.
Директор «Вівчарика», другого окрім «Лелітки» конкурента «Делекти», звався Василь Шумаков, однак хамуваті його манери та лайливий голос надихнули колег на кумедне скорочення. «Вівчарик» своєю корпоративною культурою походив з минулого століття, отож серйозним конкурентом ніколи не був; Франк часом навіть запрошував Шумакова на вечерю — щире мужицьке панібратство колеги генерального, очевидячки, розважало, і то часом ледь не до сліз.
— Цей розкаже, — єхидно погоджується Франк. — Та ще й так, що на сусідній вулиці знатимуть… Тільки ж голослівне звинувачення як у нас зветься? Ну, не чую!
Ярка присоромлено опускає очі.
— Наклеп…
— От-от! Не те, щоби я був проти наклепів… — замислюється Франк. — Але ти казала, Завадський — джентльмен?
Ярка киває мовчки, дивуючись такому переходу.
— Тож, якщо дама попросить його допомоги… Не відмовить?
— Ну… напевне, — припускає Ярка. — А де взяти даму?
Генеральний сміється довго і щиросердо. Дамою, звичайно, виявляється вона.
Певний час іще займає підготовка до оборудки. Ромка відправляють до комісії з тлустою пачкою непотрібної технічної документації, перед тим упевнившись, що Завадський якраз перебуває на робочому місці. Ромкові наказано пройти, прислухаючись, повз його кабінет — надовго можна й не спинятись, проте засвідчити сам факт телефонної розмови він повинен. Розмова ж вестиметься з представницею «Лелітки», принаймні, так повинен вважати Завадський. Насправді ж, говоритиме Ярка, навчена та напучена Франком.
— Пане Завадський? — тремким голосом питається вона. — Це вас турбує Тетяна, асистентка Марії Михайлівни… з «Лелітки», так…
Тетяну Ярка бачила раз чи два на якихось фахових заходах; була то насправді тремка, мов бадилина, молода жінка, з повсякчасно змученим, зацькованим поглядом. Не солодко велося їй під орудою тої Марії Михайлівни, очевидячки, — та і справді, директриса «Лелітки» за бажання на будь-кого могла нагнати страх й дрож.
Зіграти асистентку було неважко — затинатись побільше, шморгнути раз чи два від жалю до себе, нікчемної, та й благати, мов ті нетутешні.
— Марія Михайлівна дуже турбується про нашу пропозицію… ви розумієте, це я готувала… а так, дякую! То вона каже, як раптом нам відмовлять — моя провина! — то вижене! А знаєте, як його нині роботу важко знайти… так, ой, ну так, сувора! Ну то я… власне, якщо можна якось посприяти… якщо є щось таке, що ми можемо зробити, аби ви поставилися, ну… як-то… більш прихильно… Що ви кажете? Ні? Ой ні, як же ж я…
Франк позирає з-поза директорського столу, затулившись журналом. Очі його сміються. Ярка й собі тихо пхикає, швиденько замаскувавши смішки під розчулений схлип. Завадський тим часом заходжується втішати Тетяну, аби та, не дай боже, не плакала. Але Ярка тримає напоєну сльозами паузу, і Завадський не витримує та зізнається, що рішення про перемогу «Лелітки» уже прийняте, вважай, хіба підпису голови і бракує. Казати цього, звісно, він права не мав.
Тетяна-Ярка слізно дякує рятівникові, зичить йому щастя і любові — аякже ж, такий добрий та щирий чоловік, безперечно, заслуговує на віддану любов! — знесилено кладе слухавку, і лише тоді дозволяє собі невеселий нервовий сміх. Їй все ж таки шкода Завадського, сухорлявого, уважного чоловічка, який так чемно відсував дамам крісла.
Франк, немовби почувши її стидкий роздум, підходить ближче, нахиляється, зазираючи в очі, і зненацька легко смикає її за вухо.
— Молодець, мала… — каже генеральний.
Ярці перехоплює подих від цього раптового доторку. Від старшого чоловіка віє гіркувато й солодко, і її з головою накриває гаряча хвиля ніяковіння. Франк єхидно мружиться і вертає на місце.
— Біжи… — уже й не дивиться на неї. — Скажи, аби Міла видзвонила мені Шумакова.
Уривисто зітхнувши, Ярка іде геть.
Того вечора Франк зустрінеться зі Шмаком, пожаліється на нечемні дії «Лелітки» — аякже, тим-то вони й виграють весь час, бо пхають комісіям хабарі! Шмак обуриться, певна річ, спитає, звідки інформація, на що генеральний розповість про випадково підслухану Ромком розмову Завадського. Наступного дня директор «Вівчарика» завітає до комісії та, з властивою йому делікатністю, звинуватить Завадського у хабарництві та, до слова, запропонує хабара Бурчакові. Бурчак, котрому чесний колега зізнається, що справді мав розмову з «Леліткою» та іще й розповів про результати, влаштує скандал, внаслідок якого умови тендеру будуть переглянуті. «Делекта» подасть нову пропозицію та врешті виграє свій контракт.
Завадський, ображений ставленням колеги, звільниться.
А ще за кілька місяців звільниться Ольга, залишивши інформаційний відділ «Делекти» єдино на Ярчиних плечах.
Вона спромоглася вийти на люди лише надвечір, коли Вістове із мерехтливого курища перекидалось на предметну дійсність, опоряджену вже тінню і перегуком голосів. Втім люди, до яких зібралася була Ярка, не подбали чомусь оприявнитись із пообіднього марева — ані Галі з холодним чаєм, ані Ганички зі знаменитим її компотом вдома не знайшлося. «Пішла до води», — сповістила сусідка, мовлячи так поважно, мовби «вода» вичерпувала всі можливі спонуки, тож Ярка не надумала ліпшого, аніж і собі податися у тому ж керунку.
Коло вежі — тихо і порожньо; вістівчани мовби уникали того місця, а може й не помічали вже, звичне, наче берег і плесо — однаково, не було тут нічого ані живого, ані придатного до вжитку, окрім, звісно, краєвиду. Ярка роззирається і вирішує піти цього разу на південь, повз бачену завдяки Нестору піщану косу. Дуже доречно знаходиться тут і стежина межи чагарів та самітних маслинних дерев, інакше довелось би мандрівниці або пірнати в лиман, або дертися через густі очерети. Втім, коло самої коси пришерхлий верболіз відступає до пагорбів, відкриваючи округлий затон, охоплений комірцем рудого піску. Коса виступає метрів на півста, ледь-ледь прикрита водою; нині її поверхня поцяткована чорним та білим — свою осібну сієсту тут, очевидячки, правлять чорноголові мартини. Варто Ярці підійти ближче, як всенька зграя зривається з місця і розсіюється в небі, наче жменя білого зерна.
Досі — анікогісінько; чи то варто було йти на північ? Та і що ж це таке можна робити так довго коло води? Ярка готова уже повернути назад, коли погляд її падає на якісь дерев’яні патички якраз поза косою. Перейшовши притоплений перешийок замалим не вбрід, вона виходить нарешті на більш обжите місце: виступають з верболозу дерев’яні халупки, а трохи далі — припнуті до берега бокасті човни. Вітер тут-таки послужливо повіває рибою і застарілим згаром. Ну звісно! Що ж іще робити мешканцям села, що мало ноги в лимані не полоще, окрім як рибалити! Уже ж тут риби не бракує, коли он навіть дельфіни запливають!
Втім, коли глянути ближче, на всьому тому рибному хазяйстві помітна печать занепаду: халупки ледь не розсипаються, човни облущені й висохлі, швартови обтріпані настільки, що здаються пелехом, яким довго бавились коти. І — знов таки — тиша й порожнеча, лише коло найдальшої халупки раптом блимає біла ряднина.