Ось і Ганичка, радіє мандрівниця, втім, підійшовши ближче, здивовано пригальмовує — біля дощатого куреня сидить не повновида жінка, але худий стариган, Ганиччин чоловік. Юхим, здається, пригадує Ярка, той, що кликав її циганкою та все питався, чого їй у «городі» не сиділося… Не найпривітніше, словом, товариство, супиться «циганка», не знаючи, іти чи лишатися. Тим часом Юхим, зачувши її кроки, зводить голову від роботи.
— Шо тобі? — питається невдоволено.
Ну звісно, хитає головою Ярка, але ж і характер!
— Я за Ганичкою шукала, — пояснює.
— І нашо?
А і дійсно, метикує Ярка, навіщо? Не сказати ж Юхиму, мовляв, ось, хотіла взнати, а чи не ви, бува, Приймака прикандичили.
— Та я… гм… Нестор казав, у вашого роду славне минуле. Мені цікаво — може, статтю напишу… Ви ж — Юхим Куниця, так?
— Ну? — ґречно відказує «славний нащадок», виймаючи врешті руки з високого емальованого тазика та спираючись на ослінчик. Ярка з жахом дивиться на Юхимові руки — вони майже по лікоть в крові.
Юхим похмуро стежить за її реакцією, а тоді раптом криво всміхається.
— Щас оп’ять упадеш?
Ярка незатишно смикає плечима.
— Р-риба?
Юхим не відповідає, натомість перекладаючи випотрошену тушку до меншого тазика. Ковтнувши гірку слину, Ярка зважується на героїчних жест.
— Може… може, вам допомогти?
Старий позирає скоса.
— Нє… Не женське це діло, рибу чистити. Женське діло — компота носити.
Отут не сперечатимусь, вирішує Ярка.
— А… а можна я подивлюся? — питається вона, киваючи на Юхимову халупку, з чийого затінку прозирає різне цікаве начиння.
— Тіки нічо там не трогай! — суворо застерігає старий.
Ярка радо киває, заходить до халупки і причаровано там зупиняється, опинившись у чомусь середньому межи рибозаводом і музеєм. У маленькім дощатім будиночку зберігається купа різноманітного приладдя — вудки, сіті, рогатки, коробки з поплавками та приманками; в куточку туляться кілька пар старих весел і щогла зі снастями, а понад усім тим — старезна, тьмяна ікона. З іншого боку халупки обладнано сушарку для риби — ряди дерев’яних планочок, між якими на мотузках рівненько, наче солдати на плацу, шикуються окуні, лящі, краснопірки і навіть кілька зубастих офіцерів — щук.
Вдихнувши пряно-солоний дух, Ярка мружиться, пригадуючи. Її тато колись, відпочиваючи на турбазі, теж сушив виловлену власноруч рибу. Виходило в нього не дуже вправно — риба робилася суха, як цурка, проте запах цей відтоді викликав у Ярки ностальгійну втіху.
— А мій тато рибу не потрошив, — невідь-чого зізнається вона. — Казав, увесь жир із черева витече.
Юхим гмукає зневажливо.
— Там же літом в потрохах — повно навозу! Як жара — всьо погниє!
— Ага… — зітхає Ярка. — А схоже, тут у вас серйозне хазяйство!
Старий відкладає чергову рибину з несподіваним ляском.
— Було. Було хазяйство. А щас… Кому воно нада?! Одні старики остались…
О, розуміє раптом Ярка, ось воно… Лише не питатись напрямки!
— А що ж молоді? В місті за рибку гарно платять, за одного такого лящика гривень тридцять дають. Чого ж не торгувати?
Тяжко зітхнувши, Юхим опускає руки.
— Торгували… Син в город возив — у нього машина… І все б нічо, пока…
— Друзі підвели? — підказує Ярка.
— Та шо — підвели?! То «підставили» — називається! Шоб свою сраку прикрити! Друг іще, к чортам… І брат його, бісове плем’я…
Юхим замовкає, люто суплячись. Тоді знов береться патрати рибу.
Ярка присідає поряд, зітхає співчутливо.
— Он у вас ікона в сарайчику. Може, коли вірити… Може, яке диво і станеться.
Старий міряє її важким, похмурим поглядом, а все ж сиві брови от-от уже ладні звестися дашком, мовби у благанні. Ярці зненацька стає до сліз його шкода, цього впертого, дратливого і нещасного діда. Вона шморгає, опустивши очі, аби часом того посмику душевного не видати. І чого це я, дивується дівчина… наче ж не по те нині вийшла, та й давно уже так не переймалася…
То все — рибний дух, вирішує вона, від нього і сльози.
Попросивши припасти для неї пару лящиків, дівчина прощається і вертає додому. З Ганичкою вона, очевидячки, розминулася, але може то і на краще. Якби Ярка й надалі мучила стару жінку розпитами, то, може б і сполохала передчасно. А так… ясно, що зниклий мав злочинні якісь оборудки, тож Юхимові й Ганичці навряд чи придалось би зникнення злодія — радше вже навпаки. Про хитрі ті справи може знати брат Приймака — Саня, казав нібито Нестор — але як той дійсно помагав братові, то навряд чи схоче говорити.
От же холера, лається Ярка, хлюпаючи узбережжям босоніж та шмагаючи очерет сандалями, — думала буде просто? Отак сходу розплутати те, що за рік вже й бадиллям поросло? А ще і дивна якась забаганка виникла, не питаючись — помогти, коли змога, цим нещасним старим — ну бо просто сил нема на те горе дивитись. Помогти… звісно, зітхає до себе глузливо, — мені би хто пособив! Може, привиди на пустищі — хоч вони зарадять?
Перш ніж вкластися спати тієї ночі, Ярка довго стоїть коло вікна, що дивиться на узбережні горби. І замало не зойкає, коли бачить зненацька, як і обіцяно — далекий примарний вогник.
Навряд чи ти помітила, але тобі давно уже легше змусити іншого зробити щось для тебе, аніж просто попросити про допомогу. Чому так, не знаєш?
Певно, що таке прохання свідчить про неспроможність впоратися самотужки, а ти ж, либонь, переконалася — не можна покладатися на добру волю оточення. Бо немає в того оточення ані волі, ані доброти. Кожен заклопотаний своїми потребами настільки, що вже і не сприймає нічого іншого, мовби занурений у месмеричний транс. Отож, звісно, простіше смикнути такого мрійника за відповідні важелі, аніж намагатися достукатись до його — як же воно зветься? Співчуття?
Зрідка лишень розсіюються чари відчуження, і бачимо раптом живе чиєсь почуття поряд — горе чи надію, чи любов — не важить насправді, що саме. І прозріння це вражає так яро і так негадано, що, бува, спішимо відкараскатись, заплющити очі й забути, те, що приверзлося. Назвати — «базова потреба», і потягнути чарівний важіль.