Й однак ти знаєш — є і справжнє, поза тим контрольним пунктом, є живе і щире — поза звичною тобі грою. От тільки сила його непідвладна гравцеві — це ти, мабуть, відчула також, тим-то і квапишся придушити найменший його паросток.
Це здавалося неймовірним, але віднедавна Ярка полюбила ранки. Не всі, щоправда, а лише четвергові; та й була в тій любові, по всьому, щедра жменя мазохізму — бо ж як іще пояснити її страдницькі пробудження о п’ятій ранку, на які, проте, ревно чекала цілий тиждень?
Справа була в тому, що генеральний зволив завести нову практику — найстаранніших своїх співробітників кликати на ранкову каву в «Космополіті». Ярці випав четвер.
Ці зустрічі стали для неї мірилом радості: пригощаючи кавою, Франк був незмінно привітний та уважний, хвалив, як було за що, а як ні — то учив своєї осібної філософії, котра нехай почасти і лякала, але вабила попри те.
«Співчуття — це твоя сила, — казав якось Франк. — Завдяки йому ти дізнаєшся, чим живе людина. Та не применшуй значення байдужості. Завдяки їй ти можеш скористатися отриманим знанням». Ярці аж крижаки бігли спиною від подібних слів. Проте заперечити вона не могла, чи то пак не могла насмілитись. До того ж, ця приватність, інтимність розмови — майже побачення! — хвилювала її, змушуючи червоніти та затинатися. Вона уже не цілком тямила чого, власне, прагне — дістати професійне схвалення чи опинитися в його ліжку. Франк, очевидячки, чудово це розумів.
Невідомо, скільки так могло тривати, проте одного ранку він подзвонив і сказав, що кавування відміняється, і голос його, чужий та холодний, нічого доброго не віщував.
До кабінету генерального Ярка ішла на ватяних ногах, і добре, що не взула модельних своїх черевиків за півзарплати, бо на тамтих високих підборах точно би навернулася щойно на порозі. Було пів на дев’яту, проте шеф уже завзято працював, занурившись у свої керівничі клопоти.
— А, ти, — недбало ронить він, побачивши Ярку.
Ярка несміливо підходить ближче.
— Щось трапилося?
Франк відриває погляд від монітора, примружує свої безбарвні очі, мовби придивляючись до якої гидотної дивовижі.
— Ось.
На стіл перед нею лягає вчорашня газета, відкрита на другій сторінці. «Доба», здається, чи щось таке. Ярка бере газету до рук. «Феї також брешуть» — пише там крупним кеглем, а нижче проглядає підзаголовок — «обережно: сурогат». Далі в статті йдеться про те, що у продукції «одного відомого виробника» замість обіцяних фруктових соків знайдено лише розчин кукурудзяного сиропу та смакові добавки. Автор статті патетично закликає покарати підступних торгашів, що наживаються на здоров’ї «наших немовлят». Ані імен зловмисників, ані назви виробника так і не прозвучало; «феї», утім, безпомильно натякали на один з найуспішніших брендів «Делекти».
Прочитавши статтю, Ярка завмирає на мить: їй так шумить у вухах, що здається — вона втратила слух. Це був чистий, первинний жах, і то не заподіяна репутації шкода лякала дівчину, але його реакція, його зневага та осуд. Адже, напевне, її він і винуватив у тому, що сталося. Інакше би не відкликав ранкову зустріч.
— Мм… може, подати в суд за наклеп? — мимрить вона.
Генеральний різко відкидається в кріслі.
— Це ти зранку дурна? Чи на загал? На підставі чого подавати? Нашого імені тут не згадано. Але, курва, молодці!
Ярка ковтає слину. Дивиться пильніше на сторінку: рядки стрибають у неї перед очима.
— Автор статті — Андрій Паладін… — шепотить вона. — Цікаво, хто це… В кого… в кого є причини настільки нас не любити? «Лелітка»?
Франк пирхає зневажливо.
— Занадто грубо для Михайлівни. Ми теж знаємо дещо про її продукцію — вона не ризикне починати війну на знищення.
— Паладін… — не полишає Ярка своїх спроб. — Журналісти, особливо, якщо ідейні… вони псевдо обирають зі значенням. Паладін… Це ж паладин ніби. Лицар короля Артура… Артура! О!
Генеральний позирає зацікавлено — вперше за цей ранок.
— Артур Потебня, — виголошує Ярка. — Той, що до Насті клеївся, пам’ятаєте?
Франк поволі киває.
— Ми його тоді добре притисли, так… Надумав віддячити?
— Схоже на те.
— Ну то що ж, — бридливо кривиться директор. — Треба заткнути йому пельку.
— Навряд чи це йому сподобається, — сторожко мовить Ярка. — Як… як далеко ми можемо з цим зайти?
— Якнайдалі, — злостиво відказує Франк.
До свого відділу Ярка вертається уже жвавішою — він дав їй шанс, аякже… Вона поняття не має, що робити з тим дурнуватим паладином, однак мусить, неодмінно мусить придумати! Інакше… Вона й припускати не хотіла, як вчинить шеф, якщо вона не впорається. Звільнення вона не боялася: він мав моральну владу зробити значно більше, ніж це.
Зайшовши до невеличкої своєї кімнати, Ярка зупиняється. Гарненьке видиво, хоч як глянь… Її колишній колега, нині — підлеглий, Ромко, підкотився разом із кріслом до її асистентки, Лілі, і, підпихаючи шоколадку, щось там довірчо їй шепоче. Отакої!
Ромко на загал викликав у Ярки мимовільне якесь роздратування. Він був на рік чи два молодший від неї, однак працювати почав раніше — прийшов на практику, та так і лишився у відділі. Княгиня його любила, на відміну від Ярки, спокійно зносила його байдикування, а бува, від надміру почуттів, куйовдила його біляве волосся. Роботою він не те щоби нехтував, але зовсім якось не переймався, отож нікого не здивувало, що саме Ярка дістала підвищення по тому як Ольга пішла. Реакція ж самого Ромка на ці зміни добряче Ярку приголомшила — він приніс їй квіти і закликав на побачення. Навчена уже бачити за всяким вчинком тонкий розрахунок, нова керівничка відділу одразу ж зметикувала: ставши його дівчиною, вона припинить бути керівничкою, бодай морально. Може, якраз того він і прагнув? Аякже, так довго бути під орудою жінки — як не одної, то іншої… Навіть чудно, що він так довго витримав.
Нині ж Ромко, схоже, змінив стратегію. Невідь чому Ярці стало від того прикро.
— Ану припинити петтінг на робочому місці! — гримає вона. — Не знаєте хіба — від цього тупіють!
Ромко та Ліля підкидаються, мовби двійко злодюжок над розпатраним сейфом. Ліля заливається червнем аж по самі вуха і мимохіть відсувається від колеги.
— Процес, очевидячки, зайшов уже далеко, — далі гнівиться керівничка. — Бо як іще мені пояснити оце?!
Вона кидає на стіл перед провинними газету з ганебною статтею.
— Газета — вчорашня! Вас тут двоє, аби переглядати пресу! То чому я дізнаюся про статтю від шефа?!
Ромко, як старший і взагалі — мужчина, першим зважується взяти «бомбу» до рук. За мить він полотніє так же різко, як і сама Ярка — в кабінеті генерального. Хлопцеві також відомо, що стається з тими, хто викликав невдоволення Франка.
— І… що будемо робити?
— Сказано: «заткнути пельку», — сповіщає Ярка з огидою; затинається, втім, побачивши, якими переляканими очима позирає на неї Ліля. — Видзвони мені редактора.
Невдовзі про зустріч домовлено, і Ярка збирається в дорогу. Перед виходом зазирає до вбиральні, притуляється чолом до холодних кахлів. Її трохи млоїть — від страху? Та ні, напевне від браку снідання; так, але як же то не на часі! Ярка змушує себе збадьоритись — смикає за вуха, а тоді заціджує собі лункого ляпаса. Тоді, глибоко вдихнувши, озирає себе у великому люстрі зі сріблястою рамою — ще й нічого, на загал! Збираючись на каву з генеральним, вона вбралася досить елегантно: обтислий чорний сарафан з керсеткою, сорочка червоного атласу, панчішки зі швами, лаковані черевики. Обличчя, колись усмішливе й дитинне, дивилося нині відверто хижо в облямівці короткої рудої фризури. Саме те, що треба — принаймні, сьогодні.
— Сніжана Криштальська, — повідомляє вона, подаючи руку редакторові «Доби». — Молодший партнер адвокатської контори «Сихів і брати».